Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Латунна табличка з чорним написом «Туре Бйорген» ви­блискувала над дзвінком. Харрі згадав, як Б’ярне Мьоллер, під час першого аррешту, навчив його простого, але вельми дієвого способу визначити, чи є хто вдома. Він приклав вухо до скла на дверях. Анічичирк.

— Заряджений і знятий із запобіжника? — прошепотів він на вухо напарникові.

Халворсен, добувши службовий револьвер, став біля сті­ни, ліворуч від дверей.

Харрі подзвонив.

Затамував подих. Прислухався.

Подзвонив ще раз.

— Ламати чи не ламати — ось питання, — прошепотів Харрі.

— Тоді треба зателефонувати ад’ютанту поліції і спершу отримати дозвіл на обшук.

Брязкання скла обірвало слова Халворсена, приклад автомата вдарив у двері. Харрі стрімко встромив руку у двері й відімкнув їх.

Вони прослизнули до передпокою, Харрі жестом показав Халворсенові, які двері треба перевірити. А сам швидко по­простував у вітальню. Порожньо. Та він враз зауважив, що по люстру над телефоном вдарили чимось твердим. Посередині випав округлий уламок, а від отвору, ніби від чорного сонця, до оздобленої золоченої рами простягалися чорні промені. Харрі зосереджено глянув на непричинені двері у дальньому кінці вітальні.

— На кухні та у ванній порожньо, — прошепотів за спиною Халворсен.

— Гаразд, будь напоготові.

Харрі посунув до дверей. Він уже відчув. Якщо тут щось і є, то його приховують саме ці двері. На вулиці заторохтів дефектний вихлоп. Вдалині заскімлили гальма трамвая. Хар­рі зауважив, що інстинктивно зігнувся. Ніби силкуючись зменшитися.

Він штовхнув двері автоматним дулом, стрімко увійшовши, притулився до стіни, щоб супротивник не зауважив його обрисів у одвірку. Не відпускаючи пальцем курка, чекав, поки очі призвичаяться до темряви. Проти світла, що падало з вітальні, він побачив велике ліжко з латунними спинками. З-під ковдри виглядала пара голих ніг. Зробивши крок уперед, він схопив однією рукою кутик ковдри і відкинув її.

— Святий Боже! — не втримався Халворсен. Він стояв у одвірку й, недовірливо дивлячись на ліжко, повільно опустив револьвер.

Глянувши на колючий дріт над огорожею, почав примірятися. Розбігся й скочив. Поліз угору, ніби гусінь, достоту як вчив Бобо. Пістолет, що лежав у кишені, вдарив у живіт, коли він перевалювався тілом через сітку. Стоячи на іншому боці вкритого кригою асфальту, при ліхтаревому світлі, зауважив, що неабияк пошматував синю куртку. З пройми стирчав бі­лий синтепон.

Якийсь звук змусив його сховатися у тіні контейнерів, котрі рівними рядками стояли один на одному на великій прибережній території. Прислухався, роззирнувся. Вітер тихо стогнав у розсохлих вікнах дерев’яного барака.

Не знати чому він мав відчуття, що за ним стежать. Ні, не стежать, але його помічено, виявлено. Хтось знає, що він тут, навіть не бачачи його. Він обійшов поглядом освітлений пар­кан — чи немає сигналізації. Таки немає.

Обійшовши два ряди контейнерів, він знайшов один незамкнений. Залізши у непроглядну темряву, враз збагнув, що нічого не вийде, адже якщо заснути тут, то він до смерті задубіє. Відчув, як рухається повітря, зачиняючи двері, ніби побував усередині брили, яку перевозять.

Газетний папір шарудів на кожному кроці, треба зігрітися.

Ззовні йому знов здалося, що за ним стежать. Покрокував до барака, схопив відстовбурчену дошку й сіпнув. Сухо хруснувши, вона відпала. Йому здалося, що щось навколо стрімко рухалося. Але бачив лише мерехтливі вогні затишних готелів біля Центрального вокзалу й темну пащу свого сьогоднішнього притулку. Відірвавши ще дві дошки, він повернувся до контейнера. Там, де снігу нападало небагацько, виднілися сліди від лап. Великих лап. Сторожовий пес. Чи ці сліди й раніше тут були? Він наламав друзок, притуливши дошки до залізної стіни, просто біля входу у контейнер. Двері не причинив, сподіваючись, що частково дим витягне назовні. Сірники, які прихопив у Притулку, лежали у тій же кишені, що й пістолет. Підпаливши газету, він встромив її під друзки, простягнув над вогнем руки. Полум’ям освітило іржаву стіну.

Він згадував переляканий погляд офіціанта, коли той, див­лячись у дуло пістолета, вивертав з кишень дрібні гроші, за­певняючи, що більше нічого не має. Стало на гамбургер та квиток у метро. Замало, щоб знайти притулок, сховатися, зігрітися, поспати. Та ще й офіціант, йолоп, бовкнув, що вже повідомив у поліцію й вони вже виїхали. Тому він вчинив так, як мусив.

Полум’ям освітлювало сніг знадвору. Його увага була прикута до собачих слідів просто біля входу. Дивно, що він не зауважив їх, коли вперше наблизився до контейнера. Він прислухався до власного дихання, котре відбивалося луною від стін залізного ящика й лунало так, що здавалось, ніби поруч є ще хтось, а погляд роздивлявся сліди. Він заціпенів. Його сліди перетинали псячий слід. А посеред відбитка власного черевика він зауважив слід від лапи.

Рвучко зачинивши двері, він у глухому гуркоті загасив вогнище, лише краї газети дотлівали у непроглядній темряві. Дихання прискорилось. Ззовні щось є, щось полює на нього, учуває його, впізнає. Він затамував подих. І враз зрозумів: це щось не зовні. І чув він не луну свого дихання. Воно тут, всередині. Розпачливо поліз у кишеню за пістолетом, але тільки-но й встиг подивуватись, що не чутно ані гарчання, ані жодного іншого звуку. Й нарешті почув — як тихо шкрябають кігті, що відштовхуються від залізної долівки. Він устиг лише руку здійняти, як щелепи зціпились навколо неї, як від болю думки посипались дощем осколків.

Харрі дивився на ліжко й на те, що, ймовірно, було Туре Бйоргеном. Підійшов Халворсен, ставши поряд, прошепотів:

— Святий Боже! Що тут сталося?

Не відповівши, Харрі відстібнув застібку на чорній масці, що затуляла обличчя чоловіка, котрий лежав на ліжку, витягнув затичку. Нафарбовані губи й підмальовані чорним очі враз нагадали йому Роберта Сміта, вокаліста гурту «К’юе».

— Чи це той офіціант, з яким ти розмовляв у «Бісквіті»? — спитав Харрі, краєчком ока оглядаючи кімнату.

— Наче. Боже, що він нап’яв на себе?

— Латекс, — відповів Харрі, доторкнувся пучками до металевих ошурок на простирадлі і, взявши кілька дрібних ошурок на пучку, поклав поряд з напівпорожньою склянкою з водою на столикові біля ліжка. Там лежала пігулка. Харрі роздивився її.

— Збочення це, — простогнав Халворсен.

— Це один з різновидів фетишизму, — мовив Харрі. — Загалом не більше збочення, ніж коли дивишся на жінку у міні-спідниці та поясі з панчохами, чи що там тебе заводить.

— Уніформи, — сказав Халворсен. — Найрізноманітніші. Як у медсестер, на парковці у...

— Досить, — обірвав його Харрі.

— Яка твоя думка? — спитав Халворсен. — Пігулками вкоротив собі віку?

— Це ти його спитай, — мовив Харрі, узявши зі столика коло ліжка склянку, вихлюпнув воду на обличчя на подушці. Халворсен, роззявивши рота, витріщився на інспектора.

— Якби ти не був такий упевнений наперед, що він наклав на себе руки, ти б розчув, що він дихає, — пояснив Харрі. — Це стесолід. Не набагато гірший за валіум.

Чоловік на ліжку позіхнув. Потім скривився, закашлявся. Харрі сів скраю постелі, чекаючи, поки до смерті перелякані, але крихітні зіниці офіціанта сфокусуються на його постаті.

— Ми з поліції, Бйоргене. Даруй, що отак вдерлися до тебе, та ми вважали, що у тебе є дещо, що ми шукаємо. Хоча, з усього видно, що його вже тут немає.

Очі на подушці двічі змигнули.

— Ви про що? — заскиглив Бйорген. — Як ви сюди уві­йшли?

— Двері, — мовив Харрі. — До всього у тебе цього вечора був гість.

Чоловік замотав головою.

— Так ти казав поліцейському по телефону, — пояснив Харрі.

— Ніхто у мене не гостював. Й у поліцію я не телефонував. Мій номер не визначається. Ви не можете відстежити дзвінок.

— О, ще й як! Поміж тим, я й слова не сказав про те, що ти телефонував. Телефоном ти повідомив, що дехто прикутий до ліжка, й я бачу на простирадлі ошурки від латунного узго­лів’я. Та й дзеркалу отам було непереливки. Він утік, Бйор­гене?