Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
Того вечора Енн, завершивши день короткою, проте серйозною розмовою в пасторському домі з пані Аллан, радісно вклякнула при відчиненім вікні в ясному сяйві місяця і пошепки проказала вдячну й натхненну молитву, що лилася із самісінького її серця. Були там і подяка за минуле, і смиренне прохання про майбутнє — а заснувши на білій подушці, Енн бачила сни, яскраві, чисті й прекрасні, яких тільки можна бажати собі в дівоцтві.
Розділ 33
КОНЦЕРТ У ГОТЕЛІ
— І неодмінно вдягни оту білу серпанкову сукню, — наполягала Діана.
Вони сиділи вдвох у кімнатці Енн; надворі щойно почав загусати вечір — прегарні жовто-зелені сутінки збиралися під безхмарним ясно-блакитним небом. Над Лісом Привидів висів великий круглий місяць, поволі змінюючись із блякло-мерехтливого на сліпучо-срібний; повітря наливалося солодкими літніми звуками: щебетом сонних пташок, шурхотом вередливих вітерців, далеким відлунням голосів і сміху перехожих. Та в кімнатці на горищі, при зачинених віконницях і запаленій лампі дівчата добирали особливе вбрання з неабиякої нагоди.
Кімната мала тепер геть інакший вигляд, ніж чотири роки тому, коли Енн відчула, що голизна цих чужих безрадісних стін пронизає їй самісіньку душу похмурим непривітним холодом. Зміни надійшли непомітно, і Марілла покірно їх прийняла, отож тепер це було миле й затишне гніздечко, якого тільки могла бажати собі юна дівчина.
Певна річ, дитячі мрії Енн не втілилися в життя: ні оксамитового килима в рожеві троянди, ні шовкових рожевих фіранок тут так і не з’явилося. Та із плином часу дитячі мрії поступалися дорослим, і вочевидь, за нездійсненими бажаннями вона й не шкодувала. Тепер підлогу вкривав гарненький солом’яний килимок, а на високім вікні м’якими хвильками погойдувалися під грайливим вітерцем фіранки із зеленавого мусліну. На стінах були не золоті й срібні парчеві гобелени, а затишні яблуневоцвітні шпалери, та й прикрашали кімнату декілька гарних картин, що їх Енн дістала в подарунок від пані Аллан. На чільному місці стояла фотографія панни Стейсі, а ще Енн виробила собі романтичну звичку щодня тримати свіжий букет у вазочці побіля неї, — отож сьогодні букетик білих лілій розливав довкола тонкий, невловний, мов дівочі мрії, аромат. Замість палісандрових меблів були біла етажерка із книжками, туалетний столик, укритий білою мусліновою серветкою, крісло-гойдалка, що на ньому затишно влаштувалися подушки, дзеркало у вишуканій позолоченій рамі з намальованими на склепінчастій верхівці пухкенькими рожевими купідонами й темно-бузковими гронами винограду, що доти висіло в гостьовій спальні, і низьке біле ліжко.
Енн збиралася на концерт у вайтсендзькому готелі. Концерт влаштовували пожильці щоб зібрати гроші для лікарні в Шарлоттауні, і участь у ньому брали молоді таланти з усіх поближніх околиць. Берта Семпсон та Перл Клей із вайт-сендзького баптистського хору мали співати дуетом, Мільтон Кларк із Ньюбриджа — грати соло на скрипці, Вінні Аделла Блер із Кармоді — виконувати шотландську баладу, а Лора Спенсер зі Спенсервейла й Енн Ширлі з Ейвонлі — декламувати.
Для Енн, як вона колись була сказала, то стало «епохою в житті». Від радісного збудження її охоплював неймовірний трепет. Метью був на сьомому небі від радості й гордості за честь, яку здобула його маленька Енн, та й Марілла не пасла задніх, хоч радше б умерла, ніж визнала це, і твердила, що негарно, мовляв, коли стільки молодих людей вештається по готелях без нагляду дорослих.
Енн і Діана мали їхати із Джейн Ендрюс та її братом Біллі в їхній чотиримісній бричці; з ними рушали ще кілька ейвонлійських хлопців і дівчат. З міста мала прибути численна громада слухачів, а виконавців після концерту було запрошено на вечерю.
— Ти справді думаєш, біла пасуватиме найліпше? — занепокоїлася Енн. — Мені здається, що муслінова в блакитні квіти — гарніша, та й модніша, звісно.
— Але вона тобі геть не так розкішно личить, — відповіла Діана. — Біла м’якіша, з такими гарними воланами, й фігуру підкреслює. Муслін цупкий, і вигляд у тебе в ньому, буцім ти навмисне чепурилася. А серпанок ти начеб усе життя носила, від самого народження.
Енн зітхнула й поступилася. Діана вже почала заживати собі слави знавця в усьому, що стосувалося одягу, і багато хто просив її поради. Сама вона того вечора була дуже гарна у вишуканій блідо-рожевій сукні — кольору, якого Енн мусила навіки зректися — та участі в концерті не брала, тож і вигляд її не мав великого значення. Всі зусилля вона спрямувала на Енн, присягаючись, що мусить, задля честі всього Ейвонлі, вбрати й зачесати її з воістину королівським смаком.
— Оцей волан іще трохи витягни… так, тепер дай зав’яжу пасок — і нарешті туфлі. Я заплету тобі дві коси, підніму їх і перев’яжу великими білими бантами. Ні, кучерів на лоба не випускай, зроби легенький проділ, він тобі пасує найкраще. І пані Аллан каже, що ти з ним — ніби Мадонна. Оцю маленьку трояндочку приколю тобі поза вухом. У мене виросла однісінька на кущі, я берегла її для тебе.
— А перли надіти? — запитала Енн. — Метью привіз мені разок минулого тижня з міста, і напевне хотів би, щоб я його наділа.
Діана відкопилила губи, критично схилила чорняву голівку набік, і зрештою перли, які лягли на тендітну молочно-білу шию Енн, було схвалено.
— Є в тобі щось дуже стильне, Енн, — із непідробним захопленням мовила Діана. — Ти так гордо тримаєш голову. Напевно, вся річ у твоїй фігурі. Я справжній опецьок в порівнянні з тобою. Завжди цього боялася, а тепер бачу, що такою вже й лишуся. Ну, та доведеться із цим змиритися.
— Але в тебе такі ямочки, — відказала Енн, любовно усміхаючись гарненькому жвавому личку, що схилилося до неї, — гарні, мов заглибинки в кремі. Я вже й покинула мріяти про ямочки. Ніколи їх не матиму; зате в мене стільки інших мрій здійснилося, що нарікати негоже. Ну, то я вже готова?
— Готова, — запевнила Діана. Тим часом у дверях постала Марілла, та сама сухорлява Марілла, от тільки сивини їй у косах побільшало, проте вираз обличчя був уже значно лагідніший. — Ходіть сюди, Марілло, гляньте на нашу декламаторку. Правда, красуня?
Марілла чи то пирхнула, чи то щось пробурчала.
— Вбрана скромно й охайно. І зачіска мені подобається. Та сукню вона ж, мабуть, у болото виробить і запилюжить, поки доїдете. І чи не затонка тканина для таких вогких ночей, як тепер? Немає нічого менш практичного за серпанок, казала ж я Метью, коли він купував. Та хіба Метью послухає? Колись він був зважав на мої поради, а нині для Енн усе купує так нерозважливо, і продавці в Кармоді вже знають, що йому все можна збути: варто лише сказати, що річ гарна й модна, як він миттю й викладе грошенята. Енн, не забрудни спідницю об колеса й надінь теплий жакет.
І Марілла рушила вниз, пишаючись тим, яка гарна стала Енн — «вінець місяцесяйний на чолі» — та й трохи шкодуючи, що їй не випаде самій на концерті послухати, як декламуватиме її маленька дівчинка.
— Може, й справді надто вогко для моєї сукні? — стривожилася Енн.
— Нітрохи, — відповіла Діана, відкриваючи віконницю. — Такий гарний вечір, і роси зовсім нема. Онде, поглянь на місяць.
— Я така рада, що з вікна можу бачити схід сонця, — сказала Енн, підходячи до Діани. — Це так прегарно — дивитися, як воно щоранку здіймається над пагорбами й визирає у верховітті ялиць. І щоранку те сонце зовсім нове, і моя душа немов купається в найперших світанкових променях. Ох, Діано, я так люблю свою кімнатку. І як я житиму без неї, коли за місяць поїду до Шарлоттауна?
— Прошу тебе, не згадуй сьогодні про свій від’їзд, — мовила Діана, — не хочу про це думати, мені тоді стає так тоскно, а сьогодні я маю намір гарненько розважитися. Що ти читатимеш, Енн? Мабуть, хвилюєшся?
— Анітрохи. Я так часто декламувала перед публікою, що нині вже геть не хвилююся. Читатиму «Дівочу обітницю». Це дуже зворушливий вірш. Лора Спенсер читатиме комічного, але мені краще виходить розчулювати людей, ніж смішити.
