Енн із Зелених Дахів - Монтгомери Люси Мод (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— О ні, не кажи так, Джейн, — швидко заперечила Енн, — які дурниці. Я не можу читати ліпше за пані Еванс, ти сама знаєш, бо вона професійна декламаторка, а я всього-на-всього школярка зі скромними здібностями. Мене цілком утішить, якщо слухачам просто сподобався мій виступ.
— Я мушу переказати тобі комплімент, Енн, — сказала Діана. — Принаймні я думаю, що це комплімент, судячи з тону, яким він то сказав. Бодай трохи комплімент. Там позаду нас із Джейн сидів американець… такий дуже романтичний з лиця, чорнявий і чорноокий. Джозі Пай каже, що він видатний художник, і що кузина її матері в Бостоні має чоловіка, який навчався з ним разом у школі. То ми почули, як він сказав — правда, Джейн? — «Хто ця дівчина, онде, на сцені, з розкішним тиціанівським волоссям? Я залюбки написав би її портрет». Отак воно, Енн. А що означає «тиціанівське волосся»?
— Мабуть, просто руде, — засміялася Енн. — Тиціан був славетним художником і любив писати рудих жінок.
— Ви бачили, скільки діамантів було на тих дамах? — зітхнула Джейн. — Аж очі сліпило. А ви, дівчата, хочете бути багатими?
— Ми вже багаті, — упевнено відказала Енн. — Нам по шістнадцять років, ми щасливі, як королеви, і в усіх нас більш-менш розвинена уява. Гляньте, яке море, дівчата — наче виткане зі срібла, тіней і невидимих образів. Хіба могло б воно дати нам більшу насолоду, навіть якби ми мали мільйони доларів і намиста з діамантів? І ви б не перетворилися на жодну з тих дам, якби й могли. Невже вам хочеться бути, як та мереживна пліткарка, і все життя ходити з таким лицем, наче ви народилися, щоб зневажати цілий світ? Чи як пані в рожевій сукні, мила й гарна, але страшенна гладуха й зовсім без фігури? Чи навіть пані Еванс із сумними-сумними очима? Вона, мабуть, дуже нещаслива, коли має такі сумні очі. Ти сама знаєш, Джейн Ендрюс, що не була б така, як вони!
— Хтозна, — непевно мовила Джейн, — мені здається, діаманти можуть добряче втішити людину.
— А я хочу бути лише собою, навіть якщо ніколи в житті не втішатимуся діамантами, — заявила Енн. — Мені подобається бути Енн із Зелених Дахів і мати на шиї разочок перлів. Я знаю, що Метью вклав у цей дарунок стільки любові, скільки ніколи не діставала пані в рожевій сукні з усіма своїми коштовностями.
Розділ 34
СЕМІНАРИСТКА
Наступні три тижні в Зелених Дахах були сповнені клопотів: Енн готувалася їхати до вчительської семінарії, і стільки лишалося ще пошити, обговорити й уладнати. Гардероб вона мала тепер елегантний та різноманітний — завдяки Метью, і цього разу Марілла не заперечувала, хай що він пропонував чи купував. Ба більше, якось увечері вона піднялася в кімнатку на піддашші з відрізом тонкої світло-зеленої тканини.
— Енн, це тобі на гарну сукенку. Я, звісно, не вважаю, що воно потрібно, гарного одягу маєш аж задосить, та я подумала: може, колись тебе в місті проситимуть на вечірку абощо, і ти захочеш особливо по-святковому вбратися. Я чула, що Джейн, Рубі та Джозі пошили собі «вечірні сукні», як вони то називають, і не хочу, щоб ти пасла задніх. Минулого тижня ми з пані Аллан вибрали тканину в місті, а шити віддамо Емілі Джилліс. Вона незрівнянна кравчиня, і має вишуканий смак.
— О, Марілло, яка краса, — мовила Енн. — Я вам дуже вдячна. Ви такі добрі до мене — і щодня мені стає дедалі важче прощатися.
Зеленаву сукню було пошито з такою кількістю рюшечок, складочок і воланів, яку лиш міг дозволити вишуканий смак Емілі Джилліс. Увечері Енн вийшла в обнові на кухню й прочитала Метью та Маріллі «Дівочу обітницю». Марілла споглядала її жваве гарненьке личко й граціозні рухи, думками полинувши в той вечір, коли вперше Енн з’явилася в Зелених Дахах, і пригадуючи химерне перелякане дівча в недоладному жовтаво-сірому платтячку, з болісним відчаєм у заплаканих очах. Від тих спогадів і Маріллі очі сповнилися слізьми.
— Невже то від моєї декламації ви плачете? — всміхнулася Енн, зупиняючись коло стільця й легенько цілуючи Маріллу в щоку. — Оце справжнісінький тріумф!
— Ні, зовсім не від неї, — заперечила Марілла, яка не могла зганьбити себе, зізнаючись у слабкості до якихось там «віршиків». — Просто згадала, якою дитиною ти прибула сюди, Енн. Подумала, як гарно було б, якби ти лишилася дитиною, хай і з усіма своїми дивацтвами. Тепер ти виросла й покидаєш нас, така висока, елегантна і… геть інакша в цій сукні, начеб і не з Ейвонлі, — і мені так самотньо й сумно про це міркувати.
— Марілло, — Енн присіла на краєчок її картатої спідниці, і, взявши Маріллине зморшкувате лице між долонь, серйозно й ніжно зазирнула в очі. — Я лишилася та сама, справді. Просто я, як дерево, виросла й розкинула віти. Але я — у душі — нітрохи не змінилася. Байдуже, куди я поїду чи яка стану зовні, у серці я завжди буду вашою маленькою Енн, котра щодень дужче й глибше любитиме вас, Метью і свої милі Зелені Дахи.
Юною свіжою щічкою Енн притулилася до зораної літами щоки Марілли, простягла руку й погладила Метью по плечі. Тієї миті Марілла все віддала б за вміння Енн зодягати свої почуття в слова, та вдача й звичка брали гору, тож вона спромоглася хіба обійняти свою дівчинку й ніжно притиснути до серця, воліючи ніколи її від себе не відпускати.
Метью з підозріло вологими очима підвівся й вийшов геть. Ясні зорі синюватого літнього вечора були свідками того, як він прочовгав, схвильований, до хвіртки попід тополями.
— Ну, зрештою, ми таки її не зіпсували, — гордо пробурмотів він. — І я втручався, та це й не дуже зашкодило. Вона кмітлива, гарненька, і серце має добре, а то ж головне. Таке вона для нас благословення, і не було щасливішої помилки за ту, що її тоді втнула пані Спенсер… якщо то, звісно, була помилка, бо я в це не вірю. То була воля Провидіння, бо Господь Усемогутній бачив, що нам вона потрібна, еге ж.
А тоді настав день від’їзду Енн до Шарлоттауна. Погожого вересневого ранку вона з Метью рушила в дорогу, розпрощавшись із заплаканою Діаною та Маріллою, котра не зронила ні сльозинки. Утім, щойно Енн поїхала, Діана втерла сльози й гайнула у Вайт Сендз на пікнік біля моря зі своїми кузенами з Кармоді, де пречудово розважилася; Марілла ж люто накинулася на щоденну хатню роботу, протовкшись коло неї ввесь день з тяжким болем у серці — болем пекучим і гризьким, якого не змити рясними слізьми. Та вночі, коли Марілла лягла спати, жаско й сумовито усвідомлюючи, що в кімнатці на підданиці по той бік вітальні вже не чути легкого подиху юного живого життя, вона, сховавши лице в подушках, заридала так гірко, що невдовзі й сама жахнулася, як то зле з її боку — так перейматися однією грішною людською істотою.
Енн та інші ейвонлійські учні прибули до семінарії саме вчасно, щоб устигнути на лекції. Перший день минув у приємній біганині, знайомстві з новими студентами й викладачами, розподілі по класах. За порадою панни Стейсі Енн мала намір почати одразу із програми другого курсу, так само, як Гілберт. Це означало, що диплом учителя першого ступеня вони одержать за рік, а не за два, якщо успішно складуть іспити, хоч для цього їм і довелося б набагато більше й сумлінніше працювати. Джейн, Рубі, Чарлі, Джозі та Муді-Спурджен, не обтяжені духом честолюбного змагання, вирішили вдовольнитися дипломом другого ступеня. Перший жалючий напад самотності Енн відчула, опинившись у класі між п’ятдесятьма іншими студентами, із жодним із яких вона була незнайома — окрім хіба високого хлопця з каштановою чуприною, що сидів віддалік; утім, журилася вона, з такого знайомства користі їй небагато. Хоч, поза всяким сумнівом, Енн раділа, що вони знов опинилися разом: можна було поновити давнє суперництво, без якого вона позбулася би будь-якого стимулу до навчання.
«Так навіть краще, — міркувала вона. — Гілберт, здається, страшенно рішуче налаштований. Мабуть, він постановив собі неодмінно здобути медаль. А яке гарне в нього підборіддя. Я ніколи й не помічала. Шкода, що Джейн і Рубі в іншому класі. Мабуть, коли я познайомлюся з усіма, то вже не буду почуватися, мов кицька на чужім горищі. Цікаво, котра із цих дівчат стане моєю подругою? Ану ж, угадаю! Хоч, звісно, я обіцяла Діані, що жодна дівчина в семінарії, хай яка буде мила й добра, не дорівняється до неї, та можна ж багатьом подарувати й не таку міцну приязнь. Онде хороша дівчина з карими очима і в малиновій блузці — вона така жвава й рум’яна. І ота білява, що дивиться у вікно. У неї прегарні коси, і, схоже, мріяти вона теж полюбляє. Хочу з ними познайомитися й потоваришувати… щоб можна було гуляти обійнявшись, і давати їм жартівливі імена. Та поки що я їх не знаю, а вони — мене, здається, і не хочуть знати. Ох, як мені самотньо».
