Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Одна з найславетніших галерей, заради відвідин якої ми такий довгий здолали шлях, - нарешті ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожній пил і підемо, впиваючись, блукати серед шедеврів… Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутніх, помпезних колон, над якими вгорі в'ється по горизонталі химерія ліплень… Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в туніках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якісь свої давні античні конфлікти.
Однак, що це?
- Здається, нас тут чекає «сепрайс», - каже Заболотний, виходячи з машини.
Саме під тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, біля важких, окутих міддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, ніби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею…
- Пікет! - першою догадується Ліда. - Вони страйкують! Бачите: «Strike! Strike!»
- Веселенька історія! - каже Заболотний, коли ми, зійшовши з дороги, зупиняємось перед музеєм. - Це ж угадати момент! От вам і «сепрайс»…
Приховуючи досаду, він мимоволі всміхається в той бік, до страйкарів з отими їхніми таблицями, що справді схожі на грифельні дошки, якими колись і ми в школі користувались. «Страйк!» «Страйк!» Страйк!» - біліє на кожній із таблиць. Страйкарі, як нам здається, зумисне повертають їх саме до нас: читайте, мовляв… І хай вам буде відомо, що сьогодні тут до музею ходу нікому нема. Пікет страйкуючих утворив між колонами досить мальовничу групу, в центрі якої виділяється життєрадісна, з розкішними формами просто ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, ніби щойно з тропіків, мадонна з немовлям! Єй-же-єй, чимось на Винниківну схожа… Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля своє до грудей, всміхається з-поміж колон до нас так привітно, як і та, що стояла під яблунею, коли ми приходили до колодязя пити?
З цією зичливою, відкритою усмішкою мулатка, видно, стежила за нами від того моменту, як ми вийшли з машини і як усі троє неквапом підіймались широкими центральними сходами, доки опинились біля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарі. Невідомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарів на самій видноті, з виглядом веселим, безбоязним тримала своє арапченя на руках, а друге, трохи більшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матері біля ніг, розглядало нас дуже зацікавлено, але без ворожості.
- Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англійськи.
- Ай ем Джонні, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя.
- А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ятаєш? Як навчишся писати - напиши: з якого боку не візьмеш - все буде Кирик та й Кирик…
Страйкарі, видно, були люди з гумором, їм подобався цей тон розмови і процедура знайомства. Кирик - навіть і їх зацікавило це ім'я, справді дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим…
Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей.
Більшість страйкарів становили жінки, чорні й білі, поміж ними вирізнялась ясним личком навіть елегантна японочка, - жіноцтво, певне, переважало серед працівників музею, і хоч удатись до страйку спонукали їх, видно, причини серйозні, проте страйкували вони якось весело, ніби знайшли в цьому спільний відпочинок: матері поприходили сюди з дітьми, серед маленьких страй-карчат тулився і симпатичний песик, він теж мав па шиї табличку: «Strike!»
Джонні, осмілівши, відійшов від матері й поважно під-тупцював до нас, не зводячи погляду із Заболотного, - видно, цей привітний, коректний містер Кирик чимось привабив малюка.
- Музей зачинено, ми страйкуємо, - по-англійськи пояснило хлоп'я Заболотному.
- Річ серйозна, - всміхнувся Заболотний і, звернувши погляд на матір хлоп'яти та інших дорослих, додав, що для нас це несподіванка, бо ми люди подорожні, їхати вдалеку, спеціально, щоб побачити слов'янську Мадонну, їхній новий шедевр…
- О містер! О Мадонна! Ми встигли полюбити її! - темпераментно вигукнула мулатка і, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тільки и можна було зрозуміти: пошкоджено Мадонну! Йожем порізано! Ще одне варварство! Він був із ножем!
Помітивши, як ми пригиічені почутим, інші пікетниці стали навперебій втішати нас, е надія, мовляв, що полотно невдовзі буде реставроване, за справу беруться першокласні фахівці, хоча прикро, звичайно… Але що могла вдіяти доглядачка, їхня старенька Фанні? Ніж біля обличчя, з переляку вона знепритомніла, а тепер всю провину адміністрація перекладає на неї! Звільняють людину з роботи… І це вже ке перший випадок! Торік полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, - розвелось їх тепер, психопатів…
Дедалі трудніше стає музейним доглядачам: платня мізерна, ціни ростуть, та ще й від маньяків та гангстерів життя нема! Адміністрація ж навіть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати…
- Ось ми з нею і пікетуємо! - сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, і все лице відкрито осяялось усміхом, аж ніби й не відповідним до цього моменту. Наче облилась сонцем - така була у своїй щирій привітності та темношкірій південній вроді. Ну чим не Вишіиківна наша, коли вона, було, засмаглявіє після жнив, стане аж чорна від серпневої смаги…
Джонні в цей час подав гук остороги: внизу, саме підкотивши, зупинився перед музеєм блискучий «кадилак», і з нього вийшло поважне сімейство, теж, видно, з наміром оглянути мистецькі скарби. Сходами впевнено підіймалися в парі - солідний, огрядний містер під руку зі своєю довгов'язою дамою, а з боків їх супроводив цілий виводок рудоголових угодованих бебі в коротких штаппях. Містер, ведучи даму, ступав просто на гурт пікетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'являється на рингу з цілковитою певністю в перемозі. Його, здається, тільки й цікавили оті великі різьблені двері з червоного дуба, окуті в залізо та мідь, вони й самі були витвором мистецтва, стояли по замкнені, навіть трохи відхилені, - ніби чекали, щоб і зовсім відчинились, зробивши виняток для такого поважного містера, чиї меценатські пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету…
- Ні! - раптом заступила містерові дорогу блідолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнівши, виставила табличку і аж ногою притупнула перед самовпевненим містером: - Ні і ні!
Він холодно глянув на цю, певне, старшу з пікетниць, пройшовся по інших неквапним, оцінливим поглядом, постояв насупившись, потім, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повів своє сімейство назад, до «кадилака».
- Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому вслід сива дама, хоч нічим він її ніби й не образив. - Всі оці ваші мафіозо! Тероризм! Гангстеризм! Одні здирці викрадають дітей, щоб вимагати викуп за них, інші ножами нівечать полотна геніїв! На «Пієту» в соборі святого Петра - і на неї руку підняв якийсь маньяк! Жінкам доводиться стояти на чатах, а ваші оті мужі науки, чим вони в цей час зайняті? Все нові вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике століття! Матка боска, нащо мені дала народитися в ці ганебні часи!…
Жінка розхвилювалась, інші пікетниці стали приспо-коювати її, доки вона, опанувавши себе, ніяково сказала до нас опалим голосом:
- Пшепрашем. Екск'юз мі…
Далеко ж ми їхали, щоб почути цю її гнівну інвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невідомому навздогін!
Але як нам самим повестись у цій ситуації? Пояснювати, звідки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливі обставини? Можливо, й було б зважено і нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на інші полотна… Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до їхнього дружного пікету. Розвеселілий Джонні, вже ні на крок не відходячи від Заболотного, все намагався зацікавити його своїм другом-песиком, що теж носить на шиї табличку: «Strike», а коли Заболотний, нахилившись, запитав, які ж, мовляв, ставить вимоги цей пінчер-страйкар, то жарт було одразу оцінено, і хлоп'я, й дорослі - всі засміялись, - тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають.
