Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Ні для ваго не було таємницею, що вже багато літ Художник натірпав від нападів зеленого змія, - чи но тому й ондижвіся після свого паризького золота в нашій глуптні? Життям і в нас тут він жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цілком аормальним дла себе такий спосіб існування. Вічний манерідшек. Від села до села, з стежини на шажс, із одних доріг та на інші, бо, зрештою, хіба ні це схожі вони всі між собою? Спостерігати нам цього мандрівного нетягу доводилось не те щоб і часто, зникне, збезвіститься надовго, хіба що випадково від людей перечуємо, нібито бачили його на станції, на пероні лежав, повалений зеленим змієм, занехаяний до невнізпашія. А нотім проспиться десь і знову з'являється на пашій польовій доріжці, бачимо котячі вуса його, очі булькаті, при боці плесяса та художницька скринька теліпається, ніде не загубившись, а найбільше вражає нас у цій вже немолодій людддаі стрімка, сягниста хода - коли Худджник іде, вічний овсе пліащ, роздіваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вірилось, що був цей чодовік зеленим змієм десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернівщина ніколи не бачила його в аетверс-ію-му стаяі, а щоб аін сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справді любив він наш степ, цю курявичку шляхів, що має, за його висловом, присмак давнини й волі.
А взагалі був неговіркий, більше мовчав, станс, було, й дивиться, як після дощу ми, хлопчаки, нетямлячись від захвату, гасаємо по калюжах, по залитій дощовою водою траві. Або під час жнив іноді зупиниться край ниви й спідлоба спостерігає, як наші найкращі тернівщанські косарі - Яроші, батько й сини, - жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати їхня вшіростається з перевеслом у руці й задивиться на них поглядом, у якому зіллялись і втома і щастя. Десь потім увечері Художник скаже в розмові з Андрієм Галактіоновичем, певне, згадавши цю сценку: «Добрі у вас женці, а попад усе - їхня мати… Вважайте, багатий у мене сьогодні видався день: бачив щасливу людину…»
На шкільному ґанку сидять, читають удвох - Андрій Галактіонович та його мандрівний гість, іноді ж до їхнього товариства долучається й Клим Подовий, що так артистично дзвонами дзеленькав, скликаючи тернівщан та цілу округу на Великдень чи на храмові свята, а цілу зиму гуркоче, як сатана, ткацьким верстатом, аж хата його вся двигтить, - то наш незрівнянний дзвонар іншому заняттю віддається, полотна тче із тернівщанських льонів та конопель. І чи то вже була така потреба, чи примха в Художника, але ніяких інших полотен він для малювання не визнавав, брав для своїх робіт полотна лише з-під Климової руки. Почаювати з Художником за столом в учителя - це була одна з Климових мрій, нагодою цією він вельми дорожив, бо, здається, тільки тут з нього не сміялись. Якщо інші наші дядьки, зібравшись біля крамниці, строїли над Климом всякі смішки, буцімто дзвонарське його уміння відзначав навіть приїжджий архієрей і обіцяв висвятити Клима на найвищу у світі дзвіницю (в усе це Клим вірив щиросерде), то Художник жартів щодо Клима ніколи собі не дозволяв, знаючи, що Клим повернувся з австрійського полону трохи ушкодженим на голову і коли розповідає про своє перебування десь далеко, в Австрійських Альпах, то реальність у нього часто переходить у фантасмагорії, і ви довідуєтесь, що все в них там не так, як у тернівщан, усе в них упереміш:
- І місячно, і зоряно, і дощ іде!…
Ця Климова фраза стала крилатою серед тернівщан, навіть і нас, дітей, звеселяла, бо ж хто повірить, що такі дива десь там бувають, - щоб усе в природі відбувалося водночас!
А от Художник вірив чи принаймні вдавав, що вірить у таке, як у чистісіньку правду. І місячно, і зоряно, ще й теплий дощик сіється, - а чому б і ні? Для Художника, як і для нашого химерника Клима, в цьому не було ніякої суперечності, взагалі світ для них обох із всіма нашими бур'янами, вербами й зорями був збудований навдивовижу досконало, згармонізовано, обидва вони, здається, не знаходили ніякого ґанджу в природі, все доладним було в тваринах, комахах та рослинах, що оточували нас. Тільки парубки вечорами іноді до сказу доводили нашого Клима, бо мали звичку дражнити його, жорстокі у веселощах, вони ставили Климові та Химі під вікном дикі пристрої, так звані гуркала, розкручували їх здалеку за мотузок, мов пропелер, пристрій гудів несамовито, і все це для того, щоб господар, осатанівши з люті, вискакував з хати в самих підштаниках і в такому вигляді за паруботою по всьому кутку ганявсь… Не впізнати було Клима в такі вечори: доведений до нестями, він здатен був убити людину. Від природи ж Клим Подовий був наділений винятковою добротою, під час колядувань він ладен був із Химою віддати нам за щедрівку останнє, що тільки було у їхній злиденній хаті.
- Святе подружжя, - кине, було, Андрій Галактіонович, дивлячись, як Хима та Клим, побравшись, мов діти, за руки, йдуть у неділю побіля школи на степ послухати першого жайворонка.
Художник ставився до Клима з видимою повагою, цілком серйозно дослухався до Климових мовби здитинілих розбалакувань і до того, як він сприймає наш довколишній тернівщанський світ. Адже тоді була дивиною людина, яка не женеться за тим, щоб швидше розбагатіти, презирством таврує хутірську захланність, оту, що аж сліпне від бажання ще більше поповнити свої комори добром, хоч вони й так щороку тріщать від зерна та збіжжя. Подружжя це жило вкрай невибагливе, справді апостольська скромність була Климові притаманна: в небі дзвонів табунець, а на землі курочка ряба. Оце його володіння. Клапоть городчика на три цибулини та кущ бузку на причілку - не відомо, сам посадив для своєї Хими чи птиця яка посадила, пролітаючи… Охоче береться Клим ткати людям полотна, всю зиму грюкає верстатом, аж мисник з посудом трясеться, і тільки у свято, відклавши роботу й надівши білу сорочку, йде дзвонами подзеленькати для душі.
А ті весняні Климові ходіння з Химою в степ, «у гості до жайворонка», - вони чомусь особливо зворушували Художника.
- Поема ніжності - ось що таке ці ваші Хима та Клим, - ділився він своїм роздумом з Андрієм Галактіоновичем. - Химерні - це так, але ж яка сила почуття їх єднає, які світлі у них обличчя, коли він за руку веде її у весняний степ. Входять у поля, мов у храм із повітря й сонця, де їм належить усе те сяйво й довершеність симинутови. Вся просторінь: і птаство з його щебетанням, і еииь небес - то ж їхнє, їхаєі… Кожна травинка, кзі-тодка. дарує їм радість буття… Жайвір у небі бринить справді, мов частка їхньої власної душі.
Наслухавішсь Художника та Андрія Галактіоновича, уже й ми, школярі, ніби іншими очима дивимось на це химврае підружжя, що раніше здавалось нам тільки смішком, бачито, як дружно Клим та Хима живуть, як, сівши біля хати на призьбі, снавають у два голоси «Із-за гори світ біленький» або як Клим не пускав дружину на холод, щоб не застудилась, а коли треба води, сам, брязкаючи кодадязним ланцюгом, мов кайданами, весело поспішав в балку, до обмерзлого колодязя, і потім з повним відром з'являється па порозі у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких відходів дячаках, про які тепер уж-е й не знають, що ноно й таке.
А потім ота тяжка застуда, і в одну весну Хими не стало - асамотнів Клим. Відпустив вуса, став схожий на Дон-Кіхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небі та пам'ять про Химу в душі. Згодом і його самого переживе тернівщанський переказ про те, як він свою занедужалу Химу в типлі весняні дні брав на руки й виносив з хати, а вона ніжно питала його, коли він переступав поріг:
- Тобі, Климцю, не важко?
- Ти мов пір'їнка, - відказував їй і ніс до бузку, до цвіту, клав на тапчянець, спеціально для неї збитий і прилаштований під бузковим кущем, під його розкішними, повними пахощів китицями.
Клам знад, що Хима любить ці пахощі, і тому так ото робив для її полегші. Повидате дружину і сам сяде биля еї:
- Ось тобі бузов, Химочко… А он тобі сонце! - І кивне обнадійяко в небо весняне. - Тільки ж видужуй. Не кидай мене самого.
