Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Мамо Марічко… – прошепотів. – Не покидай мене…
Жінка обережно відсторонила Гоцика, глянула в очі, усміхнулася всесильно і хоробро. «Не покину…» – прочитав у зажурених очах.
Диво… Гоцик мав стати слабким, аби Марічка почала не просто одужувати – черпати сили звідусіль: з небес, сонця, височезних кипарисів, цвірінчання горобців, суворих вказівок лікарів, допомоги сусідкам по палаті, перетертих супів і молитов файній статуї Діві Марії, що вона стояла посеред лікарняного двору.
Гоцик сіпав лікаря Ісусика, якого, до речі, звали Хесусом. Хесусом Луїсом.
– Коли вже маму відпустите?
Ісусик не радив вирушати в дорогу раніше середини листопада, а то й ще зачекати.
Гоцик не вибухав. Таємнича смерть Ілії й Ізідори розшматувала принципи: а здавалися ж вічними і непорушними! Вгамовував себе безжально: чекай, терпи… Колупався у блакитній автівці, ходив за слабкими чоловіками, драїв туалети у лікарні, а як втомлювався до нестями, сунув до книжкової крамнички привітного синьйора Алваро, і той завжди знаходив час для кремезного чужинця з такою розхристаною душею, що й сліпий побачив би, хоч ніяких справ до хлопця не мав: з усім розібралися у перший же день після повернення Гоцика від дому Ілії. Букініст продав чистий діамант, хлопець отримав 10 тисяч готівки, хоч камінець коштував вп’ятеро дорожче, і цілий пакет документів, аби без клопоту перетнути кордон України: і візи, і запрошення на кілька міжнародних семінарів у різних галузях, аби обрати найбільш підходящий, коли прийде час вирушити в дорогу.
– Чув, благодійна лікарня для нужденних отримала неймовірну пожертву, – сказав раз синьйор Алваро.
Налив сухе червоне вино у келихи, поставив один на письмовий стіл, біля якого сидів Гоцик.
– Так… І я чув.
Гоцик відпив із келиха, насупився роздратовано: якого дідька ковтає оце пійло для манірних панянок? Йому би горілочки чарочку. Якого дідька не наважується сказати букіністу, що горілка – фореве, а все інше… Що з ним таке?!
– Щоразу, коли людина відмовляється від грошей, – то подвиг духу, – синьйор Алваро присів у крісло навпроти Гоцика, із задоволенням смакував вино.
– Може, йолоп який, – відсторонено відповів Гоцик. – Чи грішник… Накапостило, падло, аж самому страх, а тепер грішми собі шлях у рай прокладає.
– Усі ми – йолопи і грішники. Та лише одиниці вільні: не підкоряються диктату грошей.
Гоцик згадав тата… Синьйора Алмейду…
– То у вас їх забагато. Можете філософствувати…
Букініст усміхнувся.
– І у вас, кабайєро… Завжди будуть. Та тільки не через край. Рівно стільки, щоб не витрачати життя на їх охорону. Згадаєте мої слова.
Гоцик зиркнув на інтелігентну пику іспанця, знизав плечима.
– Шкода, не матимете змоги перевірити… Я сюди повертатися не збираюся.
Синьйор Алваро розсміявся, ухопився було за пляшку, аби підлити хлопцеві червоного вина, та зупинився…
– Думаю, ви б не відмовилися від чогось більш міцного. Гоцик випростав руку: ні!
– Давайте чогось міцнішого… на коня вип’ємо. Коли прощатимемося.
На початку грудня пили горілку. Букініст не відставав.
– Я сумуватиму за вами, кабайєро…
– Нормальний ти мужик… Правильний, – варнякав Гоцик. – Не брешеш? Як тобі вдається? А я брешу… Буває.
Букініст хитав головою: ох, як же я розумію вас, кабайєро! Поткнувся Гоцикові подарунок на згадку про Севілью шукати. Рився на книжкових полицях, шарудів у шухлядах письмового столу.
– Не те, не те…
Врешті віднайшов великий – сантиметрів 5 у діаметрі! – мідний медальйон. Перехрестився, поцілував медальйон, повісив Гоцикові на шию.
– Мадонна… – пояснив схвильовано. – Санта Марія де ла Есперанца Макарена. «Та, що подає надію». Їй поклоняються справжні чоловіки – тореадори. Севільська мадонна захистить вас, кабайєро.
Маму Марічку і її працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.
Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…
– За що?! Це ми перед вами у боргу, – сказав Гоцик.
– За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…
– Синьйора Агуеда – горда жінка, – Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.
– Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.
– Сантьяго? – Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…
– А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.
Гоцик потьмянів.
– Прощавайте, сестро Терезо, – мовив розгублено. – І за мене помоліться…
Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.
До французького кордону – без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б – до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ – отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…
– Через Словаччину й Польщу поїдемо, – напружено пояснив Марічці. – Мені так… треба. Ви вже потерпіть…
Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.
В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.
– Мамо Марічко… Боїтеся?
«Так!» – зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку… Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала – крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.
«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові – яка радість від такої дружини?…»
– А донька?
«Донька – глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».
– Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! – не втримався. – Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…
Закляк. Почервонів…
– То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…
Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…
– Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, – заговорив глухо. – Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…
Зиркнув на Марічку напружено.
– …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…
Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь – набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.
– Де вони цю тачку відкопали? Брухт! – казав один.
– Тихіше, – застеріг другий. – Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?
– Не образяться, – заперечив перший. – Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…
– Хлопці, – встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. – Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.
