Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Ви файно українською розмовляєте, – не втримався один із прикордонників. – Вивчали?…
– Та ні, – видав Гоцик чисту правду. – Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.
Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.
– Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!
Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?…
– У Луцьку заночуємо, – сказав. – А завтра… у Теребовлі будемо.
Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.
– Два борщі для початку, – скомандував Гоцик.
Ледь умовив жінку не їсти в номері.
– Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали – ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…
Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, – щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.
– Смачного…
Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.
– А я порубаю, – сказав Гоцик. – Посидьте зі мною. Я швидко.
І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.
Гоцик підскочив, як ошпарений.
– Що?! Серце?
Так – ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.
– «Швидку» викличте! – кричав переляканій офіціантці.
Замість спокійного сну на батьківщині, першу в Україні ніч Гоцик провів у коридорі місцевої лікарні, куди «швидка» доставила Марічку із серцевим нападом. Черговий лікар у приймальному відділенні лаявся:
– Та вона просто п’яна!
Гоцик тицьнув йому під ніс естонський паспорт і сказав чистою українською:
– Роби щось, бо вб’ю.
Подіяло. Лікарі заворушилися. Повезли Марічку по коридору на каталці. І хоч Гоцик брехав красиво: іноземні громадяни, поспішають на важливу конференцію, хочете міжнародного скандалу – зволікайте! – поки не дістав 100 євро, медики усе кивали на вміст алкоголю в крові Марічки й розводили руками. Та найтяжчим було пояснити: у жінки немає язика. Обережніше б, тактовніше… Враховуйте, прошу! Черговий лікар вислухав і в той же час попросив Марічку відкрити рот.
Гоцик оскаженів. Бігав коридором, стукав у всі двері: хто головний?! Переколошматив усю лікарню. За годину черговий лікар викликав завідувача кардіологічного відділення і все враз стало на свої місця. Поважний мужчина середнього віку беземоційно вислухав Гоцика і звелів чекати в коридорі. Напівпритомну Марічку поклали до окремої палати, приставили до неї санітарку, видали Гоцикові довгий список ліків, що їх можна було купити у будь-якій цілодобовій аптеці міста.
– І ви… чекатимете, поки я привезу ліки?!
– Ні! Використаємо наші запаси, але на ранок ви мусите поповнити їх, – усе так же спокійно і безбарвно відповів завідувач кардіологічного відділення.
Ближче до півночі Марічку врешті почали рятувати. Гоцик скнів у коридорі, згадував чемного Ісусика, навіть поцілував медальйон, з якого дивилася на нього Санта Марія де ла Есперанца Макарена. Уздрів завідувача кардіології, кинувся до нього:
– Що?
– Електрокардіограма підтвердила передінфарктний стан. Екстрасистолія, декомпенсація кровообігу. Пароксизмальна тахікардія…
– Не розумію. Без термінів!
– У палаті інтенсивної терапії пані…
– Марії!
– Я думав, вашу матір звати Айне…
– Айне-Марія! – рипнув зубами Гоцик.
– …пані Айне-Марії поставили крапельницю: нітрогліцерин внутрішньовенно. Спазмолітики й антикоагулянти допоможуть зупинити напад. Не хвилюйтеся, пане Вяйно. За тиждень зможете продовжити вашу подорож Україною.
За тиждень? Нормально. Гоцик раптом зрозумів: нормально! Не варто спішити. Ніколи і нікуди. Тицьнув медбратові десятку, пробрався у палату інтенсивної терапії, нахилився до блідої Марічки.
– Я тут… Поряд. Просто сюди до вас не пускають. Але я буду навідуватися. Як зранку мою пику не побачите, значить, в обід чи під вечір обов’язково проберуся. Я вас не покину.
Вийшов з палати, зиркнув на годинник: третя ночі. Почалася остання доба року 2009-го. Усміхнувся затято. Встигне до Теребовлі змотатися. Зранку Марічка розплющить очі – а біля ліжка чоловік і донька. Звичайне новорічне диво. Марічці наразі вкрай необхідні дива.
31 грудня 2009 року вранці міцний парубок заливав у стареньку блакитну автівку пальне на автозаправній станції на околиці Теребовлі. Похмуро спостерігав за літнім чолов’ягою – поки бензин лився у бак, вправно тер гумовим шкребком лобове скло.
– Пане, ви з Теребовлі? – запитав.
– Так, – кивнув заправник.
– Саламанів знаєте?
– Так, – повторив чоловік. – Сусіди мої.
– І що за люди?
– Добрі люди, – заправник підозріло зиркнув на Гоцика. – Справу яку до них маєте?
– Передачу. Для Дори… Є у ваших Саламанів донька Дора?
– Е, пане! Де її тепер шукати, ту Дору… На заробітки поїхала.
– Куди? – Гоцик перелякався.
– Галя, жінка Стефана, казала, що до столиці.
– А хіба жінку Саламана Галею звати? – насторожився Гоцик.
– Галею, – кивнув заправник. – Марічка… Перша дружина Стефана – пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.
– І де живуть? – одними вустами запитав Гоцик.
– Під горою неподалік ратуші.
Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися – чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості – кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, – та й не зникали без сліду.
На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.
Струсив спомини. Роззирнувся – де тут Саламани?! – хоч і не розумів, навіщо пнеться.
– Щоб усе перевірити, – сказав сам собі вголос.
Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно – місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…
З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову – у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив – ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» – спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.
– Добридень, – привітно усміхнувся чоловік. – Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…
– Ні, – обірвав чоловіка Гоцик. – Я не на читання.
– А…
– Стефан Саламан? – холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.
– Так, добродію. А власне…
– Марічка Саламан – ваша дружина?
Чоловік зблід, подався до Гоцика.
– Марічка… Де вона? Вона жива?!
Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр – у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…
