Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Попереду щось є. Погано… пахне.
Вони знайшли перекинутий віз. Купу ганчір’я. Кілька стріл з темними зазубреними наконечниками.
– Гекса, – сказав Розвіяр.
Трохи пізніше вони натрапили на стару могилу. Пагорок провалився, заріс травою, із землі стирчало іржаве вістря коси.
– Там, попереду, є живі?
– Зважаючи хто, – туманно відповіла Яска. – Не знаю.
Стали траплятися горілі ділянки. Молода зелень затягнула згарище, але не повністю. Подорожні надибали горілий пень, вивернений із землі, спертий на коріння, ніби на довгі вузлуваті ноги. Пень чомусь був поштриканий стрілами.
– Обійдімо, – пошепки попросила Яска.
Вони обійшли пень, не наближаючись до нього. Ближчав вечір.
– Страшнувато тут ночувати, – почала Яска слабким, але навмисне бадьорим голосом. – Можливо…
І стала мов прикипіла. Попереду між стовбурами виднілися зелені зарості – стіна переплетеного листя й стеблин.
– Там щось є, – глухо сказала Яска й потерла ніс. – Пахне… Відійдіть! Не підходьте туди!
Розвіяр і Лукс водночас вихопили зброю.
– Ворог? – уривисто спитав Розвіяр.
Яска смикнула ніздрями:
– Не знаю. Не ворушиться.
– Труп? – Розвіяр опустив клинок.
– Дуже великий. Не людина.
Розвіяр, стиснувши зуби, приступив до стіни з переплетеного листя. Ударив і відскочив; за зеленою щільною завісою не було нічого, крім каменя. Він осмілів, ударив ще й ще, вибив іскру і раптом відхитнувся: у дірці прозирнуло темне обличчя.
Скрикнула Яска за його спиною. Розвіяр затремтів; ні мох, ні вільгість не торкнулись Мертвої Статуї: величезна людина лежала на боці, заплющивши очі.
– Це безпечно, – сказав Розвіяр, стараючись, щоб голос звучав упевнено. – Це Мертва Статуя. Я пам’ятаю.
– Він живий. – Яска ковтнула. – Не рухається… але живий. Хто це?
– Велетень. – Розвіяр розрубав мечем гілки, листя падало на обличчя статуї і скочувалось по гладенькій щоці. Відкрилось підборіддя, на якому видко було завитки короткої бороди. – Стара історія. Його вбив маг… оглушив. Великий маг. Більш як сто років тому. Моя мама в дитинстві бачила, як він піднімає повіки.
Яска відступила ще на декілька кроків.
– Маги можуть… отак?
– Ще й не так. – Розвіяр вдивився в камінне обличчя, намагаючись розгледіти лють або відчай, або біль подоланого, але велетень був байдужний. – Маги можуть… Послухайте, це роздоріжжя. Тепер я маю впізнавати місця.
* * *
– Назбираю квіточок – пофарбую сорочку…
Дівчинка йшла босоніж по стежці, ішла перед Розвіяром, він бачив її розсипане по плечах руде волосся. Хотів покликати її, але не смів. Між ним і дівчинкою стояли майже п’ятнадцять років.
– Павутинки напряду, вив’яжу хустинку…
Дівчинка пройшла повз дерев’яну розпірку, на яку було натягнуто товсте павутиння; його відмивають від липкої павучої слини й вивішують сушитись. Із павутиння плетуть мереживо, фіранки на вікна, вив’язують сукні…
Розвіяр пройшов повз обгоріле дерево, поросле мохом. Дівчинка загубилася з очей; він наддав ходи, відчуваючи, як дихають у спину Яска та Лукс.
Дівчинки насправді нема. Звідки їй узятись, це спогади… Тіні.
Розвіяр швидко йшов тепер по коліно в крижаній росі, а згори падали теплі краплі. Поблиски, відсвіти, світлячки; стежка зникла б із лиця землі, але давним-давно хтось виклав її пласкими камінцями…
Плескали по камінцях босі п’яти. Дівчинка, його двоюрідна сестра, ідучи, зірвала волоток трави.
– Сопілка, сопілка, сопілочка-свищик…
Мугикаючи пісеньку, вона відкусила від стеблини верхівку та корінь. Покрутила в пальцях, піднесла до губів: долинув тихий, уривистий свист. У відповідь затріскотіла над головою білка; дівчинка засміялась. Розвіяр згадав: сопілка з трави може принаджувати лісових тварин, котрі добрі.
Він ще пришвидшив ходу, боячись загубити свою проводирку з очей. Дівчинка вийшла з лісу на поле, відкрилося справжнє небо з хмарами, заблищало під сонцем колосся; Розвіяр ішов крізь молодий ліс, де подекуди ще росли колоски, дрібні й здичавілі, тісно притиснувшись один до одного, немовби залишки розбитої армії.
– Куди ти? – гучно спитала Яска за спиною. Він не озирнувся.
По дальньому краю поля пробігла фігура на ходулях. Розвіяру здалося, що за бігуном несеться ніби руда хвиля, стеляться по землі вогняні спини, летять пухнасті хвости… Одна хвилька – і зникла людина, і зникли білки, але дівчинка й далі йшла попереду, й руде волосся погойдувалось у неї на плечах.
– Розвіяре, послухай…
– Зажди, не заважай!
Стежка знову заглибилась у гущавину.
Ззовні сонячний день. Над кронами, у недосяжній високості, розливається сліпуче світло. Тут, унизу, зеленуватий присмерк, і рідкі промені, неначе спиці, летять у присмерку, водячи по листю крапками яскравих поблисків. Вогняні крапки спалахують на потилиці дівчинки попереду – руді іскри у волоссі.
– Розвіяре, що з тобою?!
Яска забігла вперед і перегородила йому дорогу. Він вдивився в її обличчя, насилу впізнаючи.
– Тут… нема ніяких чарів? – спитав над силу.
– Де? Тут просто дуже старий ліс, колись була пожежа… Люди розбігались, їм було страшно… Їхній страх заплутався тут, у гіллі… Я відчуваю, так, але це не чари. Це просто… Розвіяре, що з тобою? Невже ти досі вірив, що твоє селище вціліло?!
Таж ти віриш, що вціліло твоє селище, хотів сказати Розвіяр. Але втримався.
Лукс стояв осторонь, опустивши голову, ворушачи жовнами. Розвіяр зрозумів, що не чув його голосу вже декілька днів. Подивився вперед; стежина вела крізь сутінь між деревами, а далі виднівся просвіт, і руда дівчинка встигла зайти далеко…
Він побіг слідом і майже наздогнав її.
Дівчинка озирнулася. Поманила рукою. Попростувала до хати. Піднялась по двох сходинах на поріг, штовхнула важкі двері, прочинила…
– Зажди!
Вона ввійшла в будинок.
* * *
Поріг на дві камінні сходинки почорнів од давньої пожежі. Дверей не було, як не було стін і даху. Серед трави й чагарника темнів остов пічки. Крізь рештки домашнього начиння ріс ліс.
Усе, що робило його вільним у рабстві, що снилось йому, що радувало, – у цю хвилину зникло назавжди. Він ніколи в житті більше не побачить, як біжить батько на ходулях уздовж обніжка і як блищить під сонцем колосся. Не згадає обличчя матері, рудого волосся сестри. Усе, що скрашувало його пам’ять, зникло в цю мить; пригадуючи ліс, він побачить обгорілі руїни. Рідна оселя насниться йому тільки в жахливих снах.
Він устромив меч глибоко в землю.
– Розвіяре!
Яска поклала руки йому на плечі. Благально дивилася знизу вгору. Щось казала; він бачив, як ворушаться її губи. Підійшов Лукс і притулився теплим боком; пасма волосся прилипли до лоба звіруїна, очі гляділи благально.
Яска звала його увійти; він здригнувся. Увійти в цей дім одразу після того, як увійшла, відчинивши уявні двері, руда дівчинка… Увійти, щоб побачити все, що лишилось від людського життя…
– Там сховок. – Яска зазирала йому в очі. – Сховане. Скарб.
– Або могила, – сказав Розвіяр.
– Або… – Вона відступила. – Ми мусимо…
Він усміхнувся:
– Для кого мусимо?
* * *
Сталеве лезо ледве не зламалось, вивертаючи з фундаменту чорний, замшілий камінь.
Під каменем була пустота. Сховок, про який Розвіяр не пам’ятав і не міг знати, тому що маленьким дітям таких речей не показують.
У ямі, серед зітлілої тканини, лежали кілька золотих монет і дерев’яна фігурка. Розвіяр узяв її в руки; це була іграшка, вирізьблена з твердого дерева, білка з очима з зелених скелець. Дерево потемніло і де-не-де було поточене жучком, але зелені очі дивились ясно й навіть весело.
У животі в білки знайшлись дверцята. Розвіяр повернув малесеньку залізну клямку. Іграшка розкрилась, як скринька. Усередині лежало два пасма волосся, одне довге, жорстке й дуже чорне. Друге дитяче, теж чорне, але м’яке, воно злиплося джгутом.
