Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Розвіяре, – зміненим голосом сказав Лукс.
Він стояв над одним із трупів. Той лежав на боці, затиснувши в кістлявій руці дуже довгий, прямий меч. Чорне волосся переплуталось із травою. Лукс дивився йому в обличчя.
Гілка догоряла. Розвіяр обережно вивільнив руку – Яска неохоче розтиснула пальці. Підпалив другу гілку – стало світліше. Зробилося видно окремі предмети в купі мотлоху з візка: чавунок. Вузол із прогнилим ганчір’ям. Яска мала рацію: не купці. Біженці.
– Подивись на нього, – сказав Лукс.
Розвіяр підійшов і поглянув в обличчя мертвому. Обличчя майже не лишилось, шкірився череп, але надбрівні дуги були такими широкими, що Розвіяр не сумнівався ні хвильки.
– Гекса.
– Ти їх бачив коли-небудь?
– У дзеркалі.
– Ну, в тебе не так, – пробурмотів Лукс. – Тебе… не всі впізнають, тільки ті, хто знає…
– Що таке «гекса»? – спитала Яска.
– От ще один. – Розвіяр перевернув мерця на спину. – Луксе… збери зброю, яку знайдеш. І ходімо звідси. Яско, ходімо.
Вони йшли до смерку, бажаючи зайти якнайдалі від тунелю з мерцями. І тільки коли Яска сказала, що майже не чує того запаху – зупинилися на нічліг.
– Світлячки, – сказав Розвіяр.
Високо на лісовому склепінні горіли дві яскраві крапки, блакитна й опалова.
– Далі їх буде більше. – Розвіяр мимоволі всміхнувся. – Я пам’ятаю.
Лукс дуже нервувався. Сидів, обхопивши руками плечі. Глядів на вогонь.
Яска повела носом:
– Що з тобою?
– Нічого, нічого. – Лукс напружено всміхнувся. – Розвіяре…
– Що?
Вони якийсь час дивились один на одного. Потім Лукс відвів очі:
– Ну, коли нічого… Ти вирішуєш. Ти вершник.
* * *
Довгий темний клинок, витягнутий з руки мертвого гекса, виявився зручним, з ідеальним розподілом ваги. Розвіяр як міг зчистив бруд та іржу, але клинок не зробився світлішим.
Широкий меч, видобутий із грудей мерця, Лукс узяв собі. Мовчки йшов спереду, крутив у руках клинок, зрубав тонкі гілки. Прослизав у вузькі лази під корінням. Перебирався через величезні туші дерев, що повалилися на бік, але продовжували рости й давати пагони. Довгий тунель, через який їм довелось пробиратись ближче до обіду, виявився дуплом у тілі неймовірно старого дерева. Розвіяр хотів крикнути Луксу, щоб той зачекав – але Лукс, не озираючись, пірнув у дупло. Посипалось порохно, задрижало павутиння, натягнуте в гіллі над головою. Розвіяр обмер: йому здалося, що він чує важке дихання, звуки боротьби, падіння тіла…
Лукс вийшов із того боку. Розвіяр побачив, як він піднімається, і досі не озираючись, по відкритому схилу, і хвіст його збиває волотки трави.
– Що з ним? – тихо спитала Яска Розвіяра.
– А що?
– Він… ніби йому щось болить.
– Ти відчуваєш? Із запаху?
– Ні, – відповіла вона, зсунувши брови. – Я просто бачу.
– Не дуже легкий шлях. – Розвіяр, стиснувши зуби, ступив у просмерділе сирістю дупло. – Але ми вже близько.
Він чекав миті, коли ліс навколо них зіллється з лісом зі снів і спогадів. Спогади – перше в житті, що дав Розвіярові Мідний король, і, може, найцінніше. Люди, яких він пам’ятає, не могли зникнути зовсім. Дерева й каміння не могли щезнути. Навіть книжки, які він записував з пам’яті, робились реальністю – з оправою, закладинками, жорсткими шелесткими сторінками. Але ж його спогади не були книгою, це було життя з яскравими квітами, з травою під підошвами ніг, із прожилками дерева під кінчиками пальців, і він не вірив, що це життя могло щезнути безповоротно.
Щось залишилось, казав він собі. Ще трохи – і я впізнаю місця.
Яска йшла, роздуваючи ніздрі.
– Що там попереду? Ти відчуваєш?
– Н-не знаю. – Вона ставала все менше й менше певна. – Там щось є.
– Люди?
– Не знаю. Н-не думаю. Розумієш, мене ж ніхто не вчив…
– Ти знову за своє?
Вони вийшли на відкрите місце, Розвіяр спробував свій новий меч. На ходу розсік ліану, повислу з гілки, спритно зголив зі старого стовбура кору та мох. Уявив ворогів, що оточують рідну хату, і вбив їх багато разів поспіль.
– Ти боєць, – сказала Яска, спостерігаючи за ним із радісним страхом.
Розвіяр хмикнув. Йому були приємні її слова, а особливо вираз обличчя. Ніколи раніше на нього так не дивились.
Лукс і досі йшов попереду, не обертаючись. Мигцем глянувши йому в потилицю, Розвіяр притягнув дівчину до себе й поцілував. Вона обмерла; Розвіяр різко відсунувся і ледь підштовхнув її вперед, і вона пішла, раз у раз озираючись через плече.
– Розвіяре…
– Так?
– Хто ти? Ти мені розповіси, хто ти?
– Розповім.
– Послухай, я тебе боялась… дарма.
– Не дарма. – Він засміявся.
– Якщо на нас нападуть, ти їх уб’єш? Сам – усіх?
– Хто на нас нападе? – насторожився Розвіяр. – Ти щось відчуваєш у лісі?
Вона обережно понюхала повітря:
– Мені здається, поблизу нікого нема. Тільки дрібні тваринки, птахи там, змії…
– А згори?
– Пусто. – Її голос зробився певнішим. – Вони нас загубили. Ніколи не знайдуть.
– Тоді зробимо привал. – Розвіяр схопив її за драний каптур і пригорнув до себе.
– Зараз?
– Так. – Розвіяр щасливо розсміявся. – Луксе! Привал! Час полювати!
Звіруїн завмер. Потім, так само не повертаючи голови, кинувся вбік і зникнув за стіною переплетених ліан.
* * *
– Розвіяре?
Була ніч. Вони лежали в темряві, і зовсім поряд, під низькими гілками чагарника, горіли розсипом світлячки. Ліс був повен затишних куточків, альковів, альтанок, закутків; ліс поважав чужі таємниці. Він цінував право на особисте життя.
– Так?
– Як там мої? Сестра? Брат? Що вони роблять?
– Не знаю, – відповів Розвіяр, і в його словах не було брехні.
Яска зітхнула.
– Ці люди з возом, які тікали… Які померли багато років тому. Вони тікали з Чорної Бучі.
– Я здогадався.
– Там сталося щось погане.
– Ще б пак.
– Ти не боїшся туди йти?
– Чого мені боятись?
– Примар. Горілих пнів. Гекса.
– Я сам гекса.
– Ти – ні. – У її голосі проступив страх.
– Я не боюся примар. Мені плювати на горілі пні. Не боюся.
– Розвіяре…
– Так?
– Лукс дуже… не розумію. Може, він ревнує? Ці звіруїни, вони… люди? У них почуття, як у людей?
– Так, – повільно сказав Розвіяр. – І почуття, і решта всього. Їх народжують звичайні жінки.
Яска здивовано помовчала.
– Він твій… друг?
– Він мій брат. – Розвіяр дивився, як світлячок над головою міняє колір з бірюзового на смарагдовий.
– Розвіяр…
– Так?
– Мені просто подобається твоє ім’я. Я можу його повторювати й повторювати. Я можу його співати. Я… якби все повторилося спочатку, я б учинила, як учинила. Я побігла б за тобою босоніж. Попливла б… Я кохаю тебе. Навіть коли… мені боляче.
У неї була дуже тонка шкіра. Будь-який грубий доторк залишав синець. Розвіяр потягнувся до її губів:
– Так боляче?
Вона напружилась під ним і затремтіла.
– А так?
Миготіли світлячки, їхні холодні відтінки робились теплими і навпаки. Яска глибоко дихала, всміхалася, розмазувала сльози.
– Давай спати… Спіть, ваша могутносте. Спи, моя дівчинко.
І вони заснули, обійнявшись.
* * *
Другого дня йшли повільно, хоча шлях став набагато легшим. Підлісок усе рідшав, відкривався простір між стовбурами. Подорожні йшли вздовж нескінченної колонади, через велетенську похмуру залу з височезним склепінням.
Розвіяр ступав, не дивлячись під ноги, іноді спотикаючись. Картинки з його минулого, яскраві й опуклі, були реальніші від цього лісу. Ліс здавався примарним, особливо вранці, коли туман піднімався на людський зріст, і Яска тонула в нім і йшла, вхопивши Розвіяра за руку.
Туман розвіявся. Там, нагорі, вийшло сонце. Яска, мов не помітивши цього, не випустила лікоть Розвіяра. Йому доводилось тягти її вперед: так часто вона зупинялась і навіть подавалась назад.
