Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Терпець в робітників врешті увірвавсь. Вже нап­рикінці літа раз якось в неділю зібра­лось ко­ло еко­номії чи­ма­ло не­оп­ла­че­них робітників. Лю­де обс­ту­пи­ли ґанок. Еко­ном, літній чо­ловік, ждав Ми­шу­ка, що він от-от прий­де й при­не­се гроші на розп­лат­ку. Не­за­ба­ром Ми­шук прий­шов і приніс кап­шук гро­шей. Лю­де стов­пи­лись ко­ло ґанку, не­на­че на ор­дані ко­ло свя­че­ної во­ди, і спи­ха­ли одні од­них з східців. Але в при­не­се­но­му кап­шуці гро­шей бу­ло не­ба­гацько, а дер­качівських і за­хо­жих робітників з око­лишніх сіл бу­ло чи­ма­ло. Кап­шук швид­ко спо­рож­нивсь. Еко­ном вий­шов на ґанок і оповістив, щоб реш­та лю­дей при­хо­ди­ла знов че­рез тиж­день в неділю, як пан при­ве­зе гроші в Києва.

Між людьми підняв­ся гомін. На­товп за­во­ру­шивсь, не­на­че гай за­ко­ли­вав­ся на вітрі.

- Та що це далі бу­де! Ми при­би­лись з да­ле­ких сіл, хо­ди­мо за два­над­цять і більше верс­тов, си­ди­мо тут го­лодні без хліба, стаємо на за­робітки в ту­тешніх ба­га­тирів, щоб хоч про­хар­чу­ваться, ти­няємось по ха­тах, як старці, і жеб­раємо, а ви нас все во­ди­те та ду­ри­те. Да­вай гроші, хоч з коліна ви­лу­пи! - підня­ли крик лю­де.

- Підождіть ще з тиж­день, або хоч до се­ре­ди, або до чет­вер­га! - гук­нув еко­ном з ґанку. - Пан оце за­раз та­ки й розс­та­рається гро­шей, при­ве­зе з бан­ку.

- А до­ки ми вже жда­ти­ме­мо! - крик­нув один роз­лю­то­ва­ний за­хо­жий чо­ловік. - До­ки ми хо­ди­ти­ме­мо за п'ятнад­цять верс­тов що­тиж­ня. Ми гаємо час, і навіть в неділю не­ма нам спо­чин­ку. А в вас усе гро­шей не­ма! Ти­че­те нам по кра­пельці, а ми вже по шию по­на­по­зи­ча­лись в кра­марів, по­од­да­ва­ли в зас­та­ву свит­ки та ко­жу­хи, щоб за­ря­ту­вать се­бе.

Піднявся знов га­лас та крик. Ми­шук по­ди­вивсь, заг­ля­нув у вікно і тро­хи стри­во­жив­ся. На­товп ко­ли­вав­ся, хи­тав­ся. Де­котрі чо­ловіки ма­ха­ли ру­ка­ми й присіку­ва­лись до еко­но­ма з ку­ла­ка­ми.

- Нехай пан хоч поп­ро­дає оті свої баскі коні та ху­до­бу, а нам не­хай зап­ла­те. Да­вай гроші! Ми не піде­мо до­до­му з по­рожніми ру­ка­ми, - вже кри­ча­ли роз­лю­то­вані чо­ловіки і все сіка­лись до еко­но­ма та нас­ту­па­ли по східцях,

Економ ос­ту­пив­ся, вско­чив у двері й хотів за­чи­ниться в кон­торі. Роз­лю­то­вані лю­де вско­чи­ли слідком за ним і по­ча­ли з од­чаю та злості сіпать бідно­го ста­ро­го за ру­ка­ва й сми­кать за по­ли. Люті очі бли­ща­ли страш­но. Ми­шук од­хи­лив двері з кімна­ти і вглядів ті визвірені й по­са­танілі ви­ди. В йо­го в душі по­хо­ло­ло. Лю­де ки­ну­лись до кон­тор­ки, зва­ли­ли її до­до­лу й пот­ро­щи­ли на цур­пал­ки, шу­ка­ючи гро­шей. Але кон­тор­ка бу­ла по­рож­ня. Тільки дрібні квит­ки по­роз­си­па­лись та по­розліта­лись, не­на­че по­обс­ку­бу­ва­не пір'я з гус­ки. Еко­ном зо­па­лу вско­чив у свої по­кої. Він хап­ком нас­ко­ку защіпнув двері защіпкою. На руці в йо­го теліпав­ся одірва­ний по пле­че ру­кав. Ми­шук вхо­пив­ся за клям­ку й дер­жав з усієї си­ли. Лю­де ки­ну­лись до стільців і по­ча­ли роз­би­вать та тро­щи­ти їх об підло­гу. Десь дзенькну­ла, не­на­че крик­ну­ла, тах­ля в шибці. Ква­тир­ка вис­ко­чи­ла надвір. Ло­ма­ки й кілки зас­ту­ка­ли по вікнах. Вікна ніби зак­ри­ча­ли й зас­тог­на­ли. По­чув­ся стукіт, гуркіт, тріщан­ня ла­ма­ної мебілі, дзенькан­ня би­тих вікон. Лю­де тор­га­ли й сіпа­ли двері, а далі з нес­тям­ки ки­ну­лись вис­тав­лять їх, щоб увійти в кімна­ту й знай­ти гроші.

Мишук зблід, аж по­по­лотнів. Він ви­пус­тив клям­ку з рук, з пе­ре­ля­ку вис­ко­чив в од­чи­не­не в третьому по­кої вікно, що ви­хо­ди­ло в ого­род, і ки­нув­ся навтіка­ча по гряд­ках не бо­роз­на­ми, а прос­то по кар­топлі та бу­ря­ках. Со­няш­ни­ки не­на­че би­лись з ним на льоту, мов перське гілля в лісі од пруд­кої втікач­ки, ки­да­ючись то в ли­це, то в плечі. Ми­шук мит­тю пе­ребіг че­рез ого­род і добіг до за­го­ро­ди. З од­чаю та з ля­ку він по­дер­ся на за­га­ту, не­на­че кіт, по­ко­лов­ся об кілки й острішки, обш­мульгав об хво­рост пальці, при­щик­нув до­ло­ню. Він зо­па­лу стриб­нув до­до­лу на мер­ву та пе­реїди, пе­ребіг за­го­ро­ду, пе­реліз че­рез за­чи­нені во­ро­та в за­го­роді і вбіг у флігель.

Мелася гля­ну­ла на йо­го й з ля­ку ос­товпіла. Він був блідий, аж білий. Блис­кучі очі згас­ли і ди­ви­лись ку­дись в простір. Бідний Ми­шук втра­тив свідомість і лед­ве ди­хав.

- Що з то­бою? Що тра­пи­лось? - крик­ну­ла Ме­ла­ся з пе­ре­ля­ку.

- Бунт на еко­номії! Тро­щать усе, б'ють ки­ями вікна, присіка­лись за гроші до еко­но­ма. Мо­же, йо­го вже і вби­ли. Присіка­лись і до ме­не. Я оце лед­ве втік че­рез за­го­ро­ду, че­рез за­га­ту, - ска­зав Ми­шук, лед­ве од­са­пу­ючи.

Мелася втя­ми­ла усе й за­раз побігла в дім до батька, щоб да­ти звістку про не­без­печ­ний ви­па­док на еко­номії. Ми­шук тро­хи од­са­пав­ся, вис­ко­чив з фліге­ля, побіг в ста­ню, на­ки­нув хап­ком на ко­ня сідло, ско­чив на йо­го й вип­лиг­нув з стані. Пе­ре­ляк не­на­че гнав йо­го ку­дись далі та далі. Він несвідо­мо по­чу­вав, що ні за­га­та з ост­риш­ка­ми, ні за­су­ви в две­рях в домі не­пев­ний за­хист в оселі. На­зустріч йо­му вий­шла Ме­ла­ся.

- Куди це ти на­ла­го­див­ся їхать? Ку­ди ж ти ідеш? в гості, чи що, чи до­бу­вать гро­шей? - ре­пе­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

Хоч Ми­шук і не ля­кав­ся навіть морських хвиль, як він чва­нивсь, але на вда­чу він був та­ки доб­рий стра­хо­по­лох.

- До Нек­ра­ше­ви­ча тікаю… чи то пак їду, щоб по­зи­чить в йо­го хоч тро­хи гро­шей на розп­лат­ку або щоб при­най­мні по­ка­зать лю­дям гроші: ось дивіться, мов­ляв! вже маємо гроші! - гук­нув з ко­ня Ми­шук і по­ка­тав в од­чи­не­ну бра­му так швид­ко, що тро­хи не нас­ко­чив на ворітни­цю. Йо­му все при­вид­жу­ва­лось, що за ним го­няться роз­лю­то­вані лю­де з визвіре­ни­ми об­лич­чя­ми.

- Та зас­коч же на еко­номію та при­най­мні вга­муй лю­дей обіцян­кою, що ти, мов, їдеш за по­зич­кою до сусіда! - крик­ну­ла йо­му навз­догінці Ме­ла­ся.

«А не­хай їх ле­да­що візьме! - по­ду­мав Ми­шук, озир­нув­шись в од­ну мить на Ме­ла­сю. - Я ла­ден тікать од їх як­мо­га далі. А во­на… зас­коч, та впи­ни, та вга­муй! А не­хай йо­му дідько з та­ким жит­тям. Я ду­мав, що тут рожі та лілії, роз­коші й збит­ки, а те­пер ба­чу, що тут здебільшо­го «терція та бу­дя­ки»! От тобі й моє дідицт­во! Ні гро­шей, ні роз­ва­ги! Ще й на тобі в до­да­чу роз­лю­то­ва­них роз­би­шак. Оце так по­пав­ся!»

Сам Гу­ко­вич од­на­че не пішов на еко­номію, щоб вга­му­вать визвіре­них од нуж­ди робітників. Ста­рий му­сив пос­лать на еко­номію Тек­лю Опа­насівну. Гу­ко­ви­че­ва по­ди­ба­ла й обіця­ла, що гроші бу­дуть сьогодні вве­чері і що зять поїхав до Нек­ра­ше­ви­ча за грішми. Лю­де зас­по­коїлись і зго­ди­лись ждать до ве­чо­ра.

Тим ча­сом зять прис­ка­кав до Нек­ра­шеви­ча й роз­ка­зав йо­му за нес­подіва­ну при­го­ду на еко­номії. В Нек­ра­ше­ви­ча май­ну­ла дум­ка по­ко­рис­ту­ваться нес­подіва­ним ви­пад­ком в са­дибі ста­ро­го Гу­ко­ви­ча й спла­тить йо­му за па­ру чу­до­вих бас­ких ко­ней з йо­го четвірці. Не га­ячи ча­су, він за­раз запріг ко­ни­ка в бігун­ки й по­ка­тав з Ми­шу­ком в Дер­качівку, за­хо­пив­ши в ки­ше­ню по­ло­ви­ну тих гро­шей, що бу­ло вар­то зап­ла­тить за па­ру ко­ней. Під йо­го за­хис­том Ми­шук сміливіше вер­тавсь до­до­му. І… над­вечір… Нек­ра­ше­вич виїхав з дво­ру од Гу­ко­ви­ча з па­рою ко­ней, прип­ну­тих по­зад бігу­нок. В оселі нас­та­ла ти­ша, але усі сиділи зас­му­чені та з за­ду­мою на чолі, не­на­че в гос­поді жда­ли чиєїсь смерті, не­на­че й Дер­качівка ма­ла побігти слідком за про­да­ни­ми кіньми.

Настав час оп­ла­чу­вать в банк про­цен­ти за по­зи­чені гроші. Гу­ко­вич спро­дав усю паш­ню, але гро­шей не вис­та­чи­ло. Тек­ля Опа­насівна обер­та­лась до сусід, до бур­тянсько­го дядька, але на той час ні в ко­го не тра­пи­лось пок­лад­них гро­шей. Во­на поїха­ла до Києва, при­че­пи­лась до доб­рої Таїси Андріївни і про­си­ла, і бла­га­ла, обіця­ла не­за­ба­ром од­дать, і навіть пе­рех­рес­ти­лась і за­бо­жи­лась пе­ред об­ра­за­ми, і та­ки ви­ка­ню­чи­ла в неї пе­ре­дос­тан­ню ти­ся­чу кар­бо­ванців та й одісла­ла за­раз в банк на оп­лать про­центів.