Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

Але старі батьки й Ме­ла­ся все-та­ки по­ве­селіша­ли й по­бадьорніша­ли, їм став не та­кий страш­ний про­даж рідно­го се­ла. Ме­ла­ся по­ча­ла роз­ки­да­ти дум­ка­ми та мріями ши­ро­ко й ви­со­ко. До своїх дітей во­на прис­та­ви­ла гу­вер­нан­ток, німке­ню й англічан­ку, бо діти вже доб­ре вив­чи­лись роз­мов­лять фран­цузькою мо­вою. В неї бу­ла дум­ка, щоб діти вміли ба­ла­кать на трьох мо­вах, як при­цу­цу­ва­тий ста­рий бур­тянський дядько; та й во­на са­ма навіщось вив­чи­ла всі ті три мо­ви. Ме­ла­ся за­раз пе­реб­ра­лась з дітьми в ве­ли­кий бур­тянський дім, а на­томість батько ду­мав при­мос­титься для сво­го спо­кою в опрічно­му надвірно­му флігелі, що сто­яв на од­шибі за бібліоте­кою й од­ним дом­ком у пар­ку.

Минув ще один рік. Ще й бур­тянська маєтність не бу­ла га­разд впо­ряд­ко­ва­на, як банк оповістив за про­даж Дер­качівки. Дав­ня маєтність ро­ду Теклі Опа­насівни пішла в чужі ру­ки. Гу­ко­вич не­за­ба­ром му­сив пе­реїха­ти в Бур­ти. Він пад­ко­ви­то й зав­зя­то за­хо­див­ся ко­ло ро­бо­ти, ко­ло ха­зяй­ст­ва. Ста­ро­му знов до­ве­лось кло­по­таться та нес­ти ве­ликі тур­бо­ти, щоб да­ти лад в но­во­му за­пу­ще­но­му маєтку, опо­ря­ди­ти й по­ла­го­дить за­бу­ду­ван­ня, за­вес­ти доб­ре ха­зяй­ст­во.

Аж те­пер Ме­ла­ся на­ва­жи­лась здійснить свої по­таємні мрії. З тієї при­чи­ни, що вже нас­тав час вчи­ти в шко­лах дітей, во­на вип­ро­си­ла в батька гро­шей, най­ня­ла в Києві чи­ма­лу квар­ти­ру та й пе­реб­ра­лась в Київ з дітьми й гу­вер­нант­ка­ми. Ми­шук не пи­сав до неї й навіть не про­сив її пе­реб­раться до йо­го. Та Ме­ла­ся й не поїха­ла б до чо­ловіка, хоч в то­му повіто­во­му місті й бу­ла гімназія й хлоп­ча­ча й діво­ча. Хит­ро­ща­ми та муд­ро­ща­ми во­на до­ка­за­ла батькові, не­на­че на до­лоні вик­ла­ла, що їй до­кон­че тре­ба пе­реб­раться в Київ, бо це кош­ту­ва­ти­ме ба­га­то де­шев­ше, ніж най­нять для кож­ної ди­ти­ни квар­ти­ру. Батько му­сив пос­та­чить гро­шей ще й на цю Ме­ла­си­ну ви­мо­гу.

XIV

Забравши з до­му де­яку мобіль і де­що ку­пив­ши в Києві, Ме­ла­ся пе­реб­ра­лась в Київ і хо­ро­ше обс­та­ви­ла своє жит­ло. Од­на­че дітей во­на не по­си­ла­ла в шко­лу для на­уки. Їх вчи­ли вдо­ма ті та­ки гу­вер­нант­ки, що й у Дер­качівці. В Ме­ласі бу­ли зовсім інші гад­ки та дум­ки, її сер­це жа­да­ло ко­хан­ня, і во­на ма­ла на думці за­ко­ха­тись в яко­гось кра­су­ня.

Раз якось че­рез тиж­день після пе­реїзду на но­ве жит­ло Ме­ла­ся вер­та­лась до­до­му й у ко­ри­дорі зострілась з не­мо­ло­дим вже ге­не­ра­лом. Во­на вже зна­ла всіх, хто жив в домі, роз­пи­та­ла й за ге­не­ра­ла. Ге­не­рал, Де­нис Яки­мо­вич Ло­зинський, хоч був вже одс­тав­ний і підтоп­та­ний удівець, але був ще бадьорис­тий, кре­мез­ний, пос­тав­ний та свіжий на ви­ду. Ме­ла­ся заціка­ви­лась ним і за­че­пи­ла йо­го на ході, йду­чи по схо­дах, їй за­ма­ну­лось для роз­ва­ги поз­най­омиться з ним, а че­рез йо­го й з мо­ло­ди­ми офіце­ра­ми, котрі та­ки час­то одвіду­ва­ли йо­го в са­мо­тині.

«От, мо­же, й нат­рап­лю на яко­гось пру­ди­ву­са, що при­па­де мені до впо­до­би. А як мені ба­жається нат­ра­пи­ти на якусь пи­са­ну ця­цю й по­ко­хать!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й пильно та вваж­ли­во по­ди­ви­лась на ге­не­ра­ла, ще й трош­ки осміхну­лась.

«Якась ду­же про­вор­на й са­ма зачіпає. Тре­ба б довіда­тись, що во­но за лю­ди­на», - май­ну­ла в ге­не­ра­ла дум­ка.

- Ви, ма­буть, оце не­дав­неч­ко пе­реб­ра­лись на квар­ти­ру, бо щось мені нев­тям­ки, щоб я вас тут пе­редніше ко­ли ба­чив, - по­чав ге­не­рал роз­мо­ву на ході, важ­ко сту­па­ючи по східцях, не­на­че він ліз по дра­бині на го­ри­ще й тро­хи не крек­тав.

- Не див­но, що ви ме­не не ба­чи­ли, бо труд­но бу­ло б ме­не ба­чить за сто верс­тов звідсіля. Я оце тільки тиж­день, як приїха­ла до Києва з сво­го се­ла та най­ня­ла собі тут квар­ти­ру, - за­ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

«Щось во­на над­то жва­ва та пруд­ка. Але ж во­на знать ве­се­ла й ціка­ва, навіть приємна. Вар­то б дізна­тись, що во­но за пта­ха», - по­ду­мав ге­не­рал, вид­ря­пав­шись на схо­ди й ле­генько од­са­пу­ючи,

- За сто верс­тов! А я ду­мав, що ви з дальших країв, - бовк­нув ге­не­рал нав­ман­ня.

- Ні, з не­да­ле­ких країв. Я при­бу­ла з-за Дніпра, при­вез­ла вчи­ти дітей, бо вже час да­вать їх до шко­ли. А на якійсь квар­тирі, десь за очи­ма, я їх са­мих не згод­на по­ки­ну­ти в Києві.

«Певно, якась удо­ви­ця… але ще мо­ло­денька, жва­ва, си­тенька й ве­се­ленька. Ціка­ва лю­ди­на. Вар­то поз­най­омиться з сусідою, щоб з нудьги роз­ва­жить се­бе вря­ди-го­ди ве­чо­ра­ми», - по­ду­мав ге­не­рал.

- Це ви, пев­но, пе­реб­ра­лись до Києва тільки на зимній час чи на­завж­ди?

- Надісь, на­завж­ди або при­най­мні до­ки діти йти­муть по ниж­чих кла­сах в шко­лах. До­ве­деться та­ки зад­ляться в Києві. Я, бач­те, те­пер со­лом'яна удо­ва, - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся й роз­ка­за­ла ко­ро­тенько на ході про своє жит­тя й за сво­го чо­ловіка.

«Апетитна удо­ви­ця. Тре­ба б піти до неї з одвіди­на­ми», - по­ду­мав ге­не­рал.

- От ми й сусіда­ми бу­де­мо! - ска­зав го­лос­но ге­не­рал, цок­нув­ши за­каб­лу­ка­ми на по­во­ро­ту на третій по­верх, ку­ди поп­рос­ту­ва­ла Ме­ла­ся.

- Бувайте здо­рові! За­ходьте до ме­не в гості. Я бу­ду ду­же ра­да, - гук­ну­ла Ме­ла­ся на про­щанні, шви­денько ска­ка­ючи вго­ру з східця на східець, не­на­че со­ро­ка з гілки на гілку.

І ге­не­рал не­за­ба­ром пішов до Ме­ласі з одвіди­нами, а во­на дру­го­го-та­ки дня од­да­ла йо­му візит. Поз­най­омив­шись з нею, ге­не­рал по­чав одвіду­вать Ме­ла­сю й за­ли­цяв­ся та­ки доб­ре до си­тенької та ве­се­лої удо­виці. Ме­ла­ся зго­ди­лась прий­нять йо­го за сто­лов­ни­ка. І од то­го ча­су він сли­ве щод­ня з нудьги за­хо­див до неї, хо­див з нею на про­гу­лян­ня та по ма­га­зи­нах. І по­жильці в квар­талі, і навіть по ма­га­зи­нах усі зва­ли Ме­ла­сю ге­не­ральшею, бо ду­ма­ли, що він її чо­ловік.

Генерал при­пав їй до впо­до­би, бо був ве­се­лий та жар­тов­ли­вий. Але во­на не за­ко­ха­лась в йо­го, як то­го сподіва­лась. А тим ча­сом Ме­ла­ся зад­ля то­го й осе­ли­лась в Києві, щоб да­ти во­лю своєму сер­цю, про­жи­ва­ючи в Києві на вольній волі. Ме­ла­ся тільки й ма­ри­ла про те, щоб зострінуться з якимсь кра­су­нем, за­ко­хаться до за­ги­ну і впи­тись щас­тям до­нес­хо­чу хоч раз на віку.

Раз Ме­ла­ся пішла в те­атр вкупі з Ло­зинським. Во­ни сиділи в бал­коні. З бал­ко­на Ме­ла­ся своїм зви­чаєм кміти­ла за усіма, ози­ра­ла пар­тер і ложі, що всі бу­ло з бал­ко­на вид­но, як на до­лоні. Во­на вгляділа од­но­го чор­ня­во­го па­ни­ча, гар­но­го, як на­мальова­но­го. Він сто­яв у пар­тері, обер­нув­шись до лож, і в бінокль оки­дав оком ложі й бал­ко­ни. Ве­ликі ву­са, роз­сип­часті й про­ме­нисті, чорні ку­чері, ма­то­во-білий вид з лед­ве примітним рум'янцем на що­ках, чу­до­вий зріст, рівний стан - усе це од­ра­зу при­тяг­ло кмітли­ве Ме­ла­си­не оч­ко.

Мелася на­ве­ла на ту чу­до­ву пос­тать бінокль і вже не мог­ла од­вес­ти очей од то­го кра­су­ня. В яс­но­му елект­рич­но­му зе­ле­ну­ва­то­му світлі та пос­тать зда­ва­лась зда­ле­ки іде­ально гар­ною, про які роз­ка­зу­ють в каз­ках. Ма­то­ве ви­со­ке чо­ло біліло, аж лисніло, не­на­че ви­то­че­не з ма­то­вої сло­но­вої кості. Ву­са мет­ля­лись, довгі й роз­кид­часті, ніби два пуч­ки шов­ку. В Ме­ласі од­ра­зу аж дух за­би­ло, не­на­че од міцних па­хощів, приємних, со­лод­ких, але гост­рих, здат­них за­ду­шить своєю со­лод­не­чею та гост­рим ду­хом.

А той кра­сунь, опус­тив­ши ру­ку з бінок­лем, зо­рив очи­ма по ло­жах, сто­яв не­по­руш­но і вваж­ли­во кмітив за ло­жа­ми. Очі, чи­малі й темні, блис­ка­ли при світлі. В бінокль Ме­ласі зда­ва­лось, що во­на ба­че ту пос­тать десь в жи­вих кар­ти­нах на сцені, не­по­руш­ну, в зас­тиглій позі. Зе­ле­ну­ва­те, сли­ве фан­тас­тич­не світло об­ли­ва­ло чу­до­вий вид, яро лисніло на чолі, на ву­сах. Че­рез скло бінок­ля чу­до­ва пос­тать ніби ся­ла в рівно­му фан­тас­тич­но­му сяєві. Ме­ла­ся ба­чи­ла йо­го не­на­че в сні се­ред фан­тас­тич­ної обс­та­ви, ба­чи­ла, як він сто­яв не­по­во­руш­но, потім во­рух­нувсь, по­ма­леньку по­вер­нув го­ло­ву набік й осміхнув­ся до ко­гось. Чер­воні, як ка­ли­на, ус­та за­во­ру­ши­лись. Ву­са за­мет­ля­лись, мов живі. Він го­во­рив ніби без слів, без згу­ку, як го­во­рять у сні ті лю­де, що сняться. Ме­ла­ся аж зчамріла од вра­жен­ня кра­си.