Зозулята зими - Владмирова Тала (е книги .txt) 📗
Звичним рухом вертаю зображення назад. Якраз на той момент, коли білявка спіткнулася. Уповільнюю зйомку. Жінка розводить у сторони руки, підводить догори голову, несподівано права нога слизькається і її хилить вбік, але вона обов’язково втрималася б, якби не… Ціпенію… Маленька рука, мов крило метелика.
Майже силоміць запихаю в дівідішник останній диск з колекції, але не вмикаю, бо мій погляд перечіплюється через аркуш паперу. «Список приречених» — кричить заголовок… Один, два, три, чотири… тридцять. Прізвище, ім’я, по батькові. Майже всі з того списку мертві. Я знаю, я це щойно бачила на екрані плазми. В горлі пересихає від того, що я, здається, щойно знайшла останнього пазла для своєї картинки. Серед приречених — і Арсен Григорович Мальчук, власник цієї квартири, і Олег Дмитрович Хмаренко, і Мстислав Маврикійович, і ще пару імен без плюсиків чи хрестиків (як на цвинтарі)…
З очей котяться сльози. Навіть не роблю спроби стриматися. Мені шкода це місто, його мешканців. Його прокляли, просто так, заради звичайних меркантильних інтересів і зробили це…
Не привиди, не потерчата…
Люди.
Він гладить мене по голові, наче малу дитину, витирає рукавами свого вовняного светра мої вологі очі. Я ж не можу стриматися. Від того, що мною так опікуються, стає ще гірше. Він пригортає мене до себе:
— Якщо так дуже треба — то поплач. Кажуть, це не тільки додає зморшок, а й лікує.
А потім ми п’ємо чай у його кухні, чай зі свіжими круасанами, які наче щойно з печі. Де він їх узяв опівночі? Утім, не дуже цікаво. Просто дуже смачно. Я так і тримаю той клятий список, не випускаючи, в правій руці. Арсен поглядає у мій бік і сумно посміхається. Від учорашнього блиску мачо не залишилося й сліду, звичайний втомлений життям чоловік. Таким він мені подобається ще більше. Так, подобається, і хай Тетясин голос заткнеться в моїй голові назавжди.
— Все гаразд?
Киваю ствердно замість словесної відповіді.
— Голова як, не болить?
— Це справжнє? — замість відповіді — запитання і список простягнутий перед собою.
— Так. Справжнє. Ти бачила записи на дисках.
Це навіть не запитання, стверджування. Я — бачила, і не тільки диски…
— А ти диски переглядав?
— І не раз.
— Ти також бачив їх?
— Кого, кого я мав бачити, Руслано?
— «Руслано», ти назвав мене Русланою? — здивовано витріщаюся на нього. Ми наче не знайомилися.
— Ти забула, що я детектив. Мала з ринку тебе Ланою кликала, а на твоєму ранці висить брелок з латинською буквою R. Чи я помилився і ти Уляна чи Роксолана?
— Ні. Не помилився. Руслана. — Переводжу погляд в кімнату, де телевізор. — На одному з тих дисків я, свідок того, що сталося.
— Ти?
Киваю ствердно головою.
— Диск номер п’ять. Там, де розбивається на машині Ілько Аврамович. Дівчина, що стоїть спиною до камери і тримає дитя на руках, то я.
Дивиться на мене серйозно. Вірить. Чи не вперше хтось зі звичайних людей сприймає мене серйозно.
Руки досі тремтять. Чай неквапом підношу до губ, трохи розплескавши, але Арсен не звертає на це жодної уваги, дивиться не кліпаючи на мене, очікує.
— Олега, зі списку, я також знаю. Випадково познайомилися. Може, ти мене зараз вважатимеш божевільною, але…. Тут таке! Я з іншого міста. В новорічну ніч мене сюди наче хтось покликав і я пішла, тобто поїхала рейсовим автобусом. Таке зі мною інколи трапляється. У дитинстві, коли моїй мамі радили віддати мене в спецзаклад для тих, що несповна розуму, вона тільки віджартовувалася — у дитини багато уява, може, майбутній письменник чи художник росте. Я завжди, Арсене, чула неіснуючі голоси і бачила мертвих людей, чи їх фантоми. На щастя, я доволі швидко зрозуміла, що звичайним, тобто нормальним людям не варто знати те, що бачу я і не бачать вони. Мій рідний брат, Ромко, на відміну від мене, абсолютно нормальний. Він від першого маминого шлюбу. Його батько працював будівельником. Випадково придавило на будові. Мама одружилася вдруге. Мій тато — круглий сирота, ні батьків, ні родичів. Виріс в дитбудинку. Його мама померла під час пологів у лікарні. Була без документів, коли його народжувала. Така історія. Коли мені виповнилося чотирнадцять, я вирішила, що мій так званий дар нікому не потрібен. Бо крім дня є ще ж ніч. Тобто сни.. Це взагалі окрема розмова. Знаєш, ліпше не спати, аніж у снах бувати там, де буваю я.
Сьорбаю чай. Дивина, почала говорити і руки перестали тремтіти. Арсен уважно слухає. Ні крихти іронії чи насмішки. Це вперше я сповідуюся перед людиною, яку заледве знаю. Ну і що! Я взагалі вперше сповідуюся. Приходячи до церкви на сповідь, ми воліємо, щоб священик, який приймає сповідь, виявився чужим дядьком. Тоді сповідь стовідсотково щиріша.
— Так. Я вирішила, що варто спробувати це припинити. Тобто голоси, дивні сни, видіння… Начиталася дурнуватих романів і… Перерізала собі вени. Мені було чотирнадцять. Що я могла про життя знати? Отож! Та мене врятували, навіть більше — якихось пару хвилин, я була там, куди не варто живим зазирати. Тепер Воно на вулицях цього міста, і я його щойно бачила на твоїх дисках.
Знову сьорбаю чай, кусаю апельсиновий круасан. Сонечко заховане для сонечка. Маленька Майя. Сумно посміхаюся, згадуючи малу, і продовжую:
— Я в чотирнадцять ледве не вмерла, та… Мені допомогли вижити, але попередили, що частинку талану, коли вирішила сама забрати у себе життя, я таким чином втратила… Хай. Через рік після цього, десь пару днів перед Різдвом, саме пора зимових канікул була, я захворіла на ангіну, а батьки взяли в турфірмі путівки на гірськолижний курорт в Туреччину на всіх… Подарунок! А тут — температура в дитини за сорок. Тож вирішили, що і брат не поїде. Бо хто ж тоді мене малу нерозумну пильнуватиме? Вранці я прокинулася вся в сльозах, майже навколішки благала батьків не їхати. Поїхали. Списали все на гарячку. А мені снився сніг, і снилося, що я у ньому тону, замерзаю, помираю… Батьки з курорту не повернулися. Засипало лавиною. Вже роки пройшли, а тіл так і не знайшли. І не знайдуть.
Зітхаю. Арсен накриває мою руку, яка знову по-зрадницьки починає тремтіти, своєю. Тією, що на ній перстень. Перстень торкається шкіри руки — і такий спокій та умиротворення вливаються в мене. Підводжу на нього очі і дивне розуміння заполоняє голову:
— Ти також?
— Так, — шепоче. Він мене розуміє, бо він такий самий, як я…
— Тож жили ми з братом самі. — Продовжую вже спокійно. — Він уже на той час закінчив школу і вчився в університеті. Перевівся на заочний, знайшов роботу, згодом відкрив свою власну справу. У нього золоті руки — вміє все. Одружився… Тепер його дружина Тетяна має клопіт з такою дивною персоною, як я. І хоча ми з нею не колежанки нерозлийвода, та інколи мені здається, що та, з вигляду, ворогиня більше мене розуміє, аніж ті, що колись казали, що кохають чи типу дуже сильно поважають. Я ж школу закінчила будь-як. Робіт, певно, зі сто змінила. Так досі і не пристала до якогось берега. Хоча навчання у школі мені доволі легко давалося. Я наперед знала, чи питатиме мене вчителька, чи ні. Також знала, який номер білета витягну на іспиті… Однак школу ледве закінчила. Чому? Навіть не знаю. Вважала, що моє знання — то брехня, а так хотілося бути справедливою. Бачиш, як мене далеко закинули спогади!
Чаю у мене в горнятку на денці. Арсен це помітив, підлив ще заварки, води. Не відмовилася.
— Тоді, дорогою до вашого міста, автобус зламався. Я вирішила йти пішки, посеред степу несподівано натрапила на мале дитя. Дівчинка, років шести-семи, пухнасті білі рукавички зі сніжинкою — єдине, що чітко пам’ятаю. Звісно, я вирішила малу врятувати, щоб не замерзла посеред зими. Почула гуркіт машини, кинулися ми на дорогу і ледь не під колеса Олега. От так і познайомилися.
— А дівчинка? — він запитує так тихо й обережно, що я майже вірю, що запитання мені привиділося. Дивлюся на нього очікувально. О, ні, таки запитав.
— Дівчинка? А дівчинка розтанула, наче дим… Мовби й не було.
