Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Люба й кохана Елізабет! Я читав і перечитував її листа; ніжність виповнювала моє серце і навіювала райські мрії про кохання та радість; але яблуко вже було з’їдене, і правиця янгола відрізала мене від усіх надій. А я ладен був померти, тільки б зробити щасливою кохану. Смерть неминуча, якщо чудовисько виконає свою погрозу. Але я запитував себе — чи прискорить моє одруження здійснення моєї долі? Моя загибель може прийти на декілька місяців раніше; але якщо мій мучитель запідозрить, що я відкладаю одруження через його погрози, то він, безумовно, знайде інші, можливо, страшніші засоби помсти.
Він присягнув бути зі мною моєї шлюбної ночі, але він не вважає, що ця погроза зобов’язує його змиритися до настання тої ночі; аби показати мені, що він іще не упився кров’ю, він убив Клерваля одразу ж після своєї погрози. Тому я вирішив: якщо мій негайний шлюб із кузиною зробить щасливою її чи мого батька, то я не маю права відкладати його ні на хвилину, якими б не були задуми мого ворога супроти мого життя.
В такому гуморі я й написав Елізабет. Лист мій був спокійним і ніжним. «Боюсь, кохана моя дівчинко, — писав я, — що для нас залишилося мало щастя на світі; але все, чому я можу радіти, зосереджене в тобі. Відкинь же всі порожні страхи; тобі одній присвячую я своє життя і всі свої прагнення до щастя. У мене є таємниця, Елізабет, страшна таємниця; коли я відкрию її тобі, твоя кров захолоне від жаху, і тоді ти вже не здивуєшся моїй похмурості, ти чудуватимешся тому, що я досі живий після всього, що вистраждав. Я розповім тобі її, цю таємницю, наступного дня після нашого з тобою шлюбу, люба кузино, оскільки між нами повинна існувати повна довіра. Але до того дня прошу не нагадувати мені про неї. Про це я прошу з усієї серйозністю і знаю, що ти пристанеш на моє прохання».
За тиждень потому, як я отримав листа від Елізабет, ми повернулися до Женеви. Люба моя дівчинка зустріла мене з найніжнішою ласкою, але на її очі навернулися сльози, коли вона побачила моє схудле обличчя та гарячковий рум’янець на щоках. Я в ній також помітив певні зміни. Вона змарніла та втратила ту яскраву жвавість, яка зачаровувала мене раніше; але її лагідність і ніжність, її співчутливі погляди робили її більш годящою подругою для знедоленого й нещасного чоловіка, яким став я. Спокій мій тривав недовго. Мої спогади зводили мене з глузду; коли я міркував про минулі події, мене поглинало божевілля; іноді мене охоплював гнів, він просто палав у нутрі; іноді я занурювався у глибокий відчай. Я ні з ким не розмовляв, ні на кого не дивився і сидів нерухомо, спантеличений через нескінченні нещастя, які звалилися на мене.
Тільки Елізабет уміла вивести мене з цього стану; її ніжний голос заспокоював мене, коли я був збуджений, і пробуджував людські почуття, коли я впадав у заціпеніння. Вона плакала разом зі мною і наді мною. Коли я знову опановував себе, вона умовляла мене і намагалася вселити в мене покірність перед долею. Ох! Може змиритися нещасливець, але для злочинця немає спокою. Докори сумління отруювали насолоду, яку можна знайти іноді й в океані горя. Та скоро після мого приїзду батько заговорив про моє одруження з Елізабет. Я мовчав.
— Може, ти прихилився серцем до когось іншого?
— Нема нікого іншого в цілому світі. Я кохаю Елізабет і з радістю чекаю нашого шлюбу. Нехай уже визначать день; і саме тоді я присвячу себе, живого чи мертвого, щастю моєї кузини.
— Любий Вікторе, не кажи так. Ми пережили страшенні нещастя, але слід міцніше триматися за те, що нам залишилося, і перенести нашу любов із тих, кого ми втратили, на тих, хто ще живий. Наше коло буде вузьким, але міцно пов’язаним узами любові та спільного горя. А коли час пом’якшить твій відчай, на світ з’являться нові милі об’єкти нашої любові та піклування — на зміну тим, кого в нас так жорстоко відібрали.
Та к повчав мене батько. А мені все згадувалася погроза монстра; не слід дивуватися, що за його всемогутності в отих його кривавих діяннях я вважав його майже непереможним, і коли він вимовив слова: «Я буду з тобою твоєї шлюбної ночі», — я змирився з небезпекою, що загрожувала мені та була невідворотною. Проте смерть не лякала мене в порівняні з утратою Елізабет. Тому я із задоволенням і навіть радістю погодився з батьком та сказав: якщо моя кузина не заперечує, ми могли б узяти шлюб за десять днів; ось тоді й вирішиться моя доля, уявляв я.
Святий Боже! Якби ж я бодай на хвильку уявив той пекельний задум, який обмірковував мій злісний ворог, я би ліпше зник із рідної країни і блукав світами як одинокий вигнанець, ніж погодився на цей нещасливий союз. Але неначе за допомогою якихось чарів чудовисько зробило мене сліпим до його справжніх задумів; і я, вважаючи, що смерть очікує лише мене, прискорював загибель значно любішої жертви.
Що ближче була дата нашого одруження, то більше я — чи то із боягузтва, чи то передчуваючи щось недобре — падав духом. Проте я приховував свої почуття за маскою веселості, що викликала щасливу усмішку на обличчі мого батька, але заледве спроможна була обманути уважніший та гостріший погляд Елізабет. Вона очікувала нашого шлюбу із втіхою, до якої досі примішувався деякий страх, викликаний нашими минулими нещастями: те, що зараз здавалося реальним і відчутним щастям, могло скоро перетворитися на сон, не залишивши жодного сліду, окрім глибокої та вічної гіркоти. Всі необхідні приготування до весілля завершилися, і ми приймали гостей із вітальними візитами, і звідусіль сяяли радісні усмішки. Я, як міг, затамував у серці неспокій, що повсякчас мучив мене, і здавалося, що я охоче занурювався в плани мого батька, хоча їм, можливо, судилося хіба прикрасити мою загибель. Завдяки старанням батька австрійський уряд закріпив за Елізабет її частину спадку. Їй належав невеликий маєток на берегах Комо. Було вирішено, що одразу ж після одруження ми поїдемо на віллу Лавенца і проведемо наші перші щасливі дні на прегарному озері, на якому вона розташована.
Тим часом я ужив усіх запобіжних заходів, аби мати змогу захищатися, якщо демон відкрито нападе на мене. В кишені завжди лежали пістолет і кинджал, і я був постійно напоготові, щоб випередити будь-який напад. Що ближче був день весілля, то дужче мені загроза здавалася порожньою, такою, що не заслуговує на увагу й не зможе збентежити мій спокій. У той сам час щастя, якого я так очікував від нашого шлюбу, видавалося мені дедалі певнішим із наближенням урочистого дня, який постійно згадували, як щось уже вирішене, чому ніякі випадковості не могли б завадити.
Елізабет здавалася щасливою; мій спокій значно сприяв і її заспокоєнню. Але в день, коли мої бажання мали виконатися, а доля вирішитися, вона засумувала, і нею заволоділо якесь дивне передчуття; а можливо, вона замислилася про страшну таємницю, яку я обіцяв їй розповісти наступного ранку. Мій батько не міг надивитися на неї, і за турботами весільних приготувань вбачав у печалі своєї племінниці звичайну сором’язливість нареченої.
Після шлюбної церемонії у батька зібралося багато гостей, але було домовлено, що Елізабет і я вирушимо у весільну подорож водою, заночуємо в Евіані та продовжимо шлях наступного дня. Погода стояла чудова, дув попутний вітер, і все сприяло нашій весільній подорожі.
То були останні години мого життя, мого щастя. Ми швидко пливли вперед; сонце припікало, але ми ховалися від його променів під дашком, милуючись красою пейзажів: то на одному боці озера, де була гора Монт Салев і чарівні береги Монталегра, а вдалечині височіли прегарний Монблан і купка засніжених вершин, які даремно із ним суперничали; то на протилежному боці, де перед нами була могутня Юра, що поставала темним громаддям на шляху сміливця, який надумав полишити батьківщину, і перегороджувала дорогу загарбнику, який захотів би її підкорити.
Я взяв Елізабет за руку.
— Ти сумна, кохана. О, якби ти тільки знала, щo я витерпів і щo мені, можливо, ще доведеться стерпіти, ти б допомагала мені забути відчай і віднайти спокій — усе, що ти можеш подарувати мені цього дня.
