Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Факти — вперта річ, — казав, здається, Лесаж.
— Рогатин, — і Місьо пригальмував.
Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.
— Перепрошую, пане Вітовський, — Шарварко крок-другий — вперед. — Я дізнався, що Їдете до Станіслава.
— їдемо. А що?
— Може, прихопите? Я заплачу…
— У такому разі — ні!
— Перепрошую, я — ляпнув…
— Не треба ляпати — сідайте!
— Щиро вам вдячний, — і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.
— Однак — хто ви? — обернувся Вітовський.
— Недовчений гімназист — Микола Шарварко.
— Цього замало.
— Направду недовчений. На іспити я носив жирафу, з дерева… Вона рухала шиєю… У жирафи довга шия… Бачили?
— Виручала?
— Зрідка, — засміявся Шарварко. — Особливо коли іспит приймала жінка… Кобіти, знаєте, люблять кмітливих… А якщо серйозно, то я власник кав’ярні «Зустріч». Тож люб’язно запрошую панів, як опинимось в Станіславі, до себе бодай на коротку гостину.
— То як, отамане, приймаємо запрошення? — добрий настрій не покидав Вітовського. — Він же все одно не відчепиться…
Грицан промовчав, а Шарварко бурхливо:
— А таки не відчеплюсь!
Коли в’їжджали в Станіслав, перед плиткою Бистрицею Солотвинською стрімко викинув поперед себе правицю і показав на протилежний берег, де в оточенні засніженого саду височіла двоповерхова невеличка вілла.
— Ось вона, моя «Зустріч»!
Дорога туди була протоптана, вірніше, втрамбована колесами і полозками. З комина курився дим.
— Улітку тут райський куточок, — хвалився Шарварко. — Буйно квітнуть дерева, кучерявляться прибережні верби, гойдаються човни. Прекрасна кухня, при потребі — окремі кімнатки. Сам я мешкаю в центрі, біля ратуші. Ось моя візитка… — і подав по карточці Вітовському та Грицану.
Він чимсь приваблював і чимсь відштовхував. Приваблювала його безпосередність, правдива щирість, навіть безкорисливість; принаймні Ярослав знав по Тернополю, що ця людина не пожаліє останнього гроша, а на виручку прийде. Однак знав він іншого Шарварка — Шарварка в Будапешті… І вдруге промовчав.
Обід, як на теперішні часи, був вишуканий. І знов усе було просто — людина хотіла зробити людям приемне. Розмови точилися про все і ні про що, більше говорив Шарварко, оповідаючи билиці й небилиці з життя «Зустрічі», а вони, розуміється, були доволі забавними, пікантними, надто ж коли йшлося про зустрічі чужих молодиць з чужими чоловіками. В час бесіди і трапези Вітовський раптом згадав прохання Вайди й спитав:
— Ви часом не знаєте, де вулиця Затишна?
— Затишна? Звідси триста кроків.
— Тоді — щиро вдячні за трапезу, — Вітовський підвівся.
— Це я вам вдячний, що не погребували.
— А Затишну все-таки покажіть щоб ми не блукали.
— Та то простіше простого!
— Далі можете не йти — будинок ми самі знайдемо, — сказав Вітовський, коли опинилися на початку Затишної.
— Заходьте ще, — Шарварко запрошував люб'язно, але ненастирливо, проте Грицанову руку затримав довше. — Чекаю в гості. Обов'язково!
Ярослав і цього разу промовчав.
Дім на Затишній — звичайна рублена хата, а далі — хлівець, кілька дерев. На подвір'ї розгулювало сім чи вісім курок з пишним півнем. У темних сінях Ярослав спіткнувся і, вдарившись коліном об щось гостре, засичав од болю — з-під ніг з брязкотом покотилося чи то відро, чи баняк. Одразу ж відчинилися хатні двері, і жіночий голос винувато простогнав:
— Ой… Сюди-сюди… Ви заблудилися…
Однак у кімнаті йому не одразу розвиднілося, бо очі ще разив сліпучо-білий, відполірований сонцем сніг. А коли розвиднілось, онімів. Перед ним стояла не дівчина — сама краса. Русява. Волосся підріз; ане до плечей — хвилясте, густе. Рум'яні свіжі щоки. Під тонкими бровами великі сірі очі. Дуже довгі променисті вії, наче штучні. Невисока й гінка. Тонка, мов перепоясана, талія. Невеликі гострі груди. Виразні червоні губенята. І родимка коло білого вушка.
— Це… це… — почав заїкатися Ярослав, не зводячи погляду з дівчини. — Це хата Остроглядів?
— Так.
— А ви Тетяна? — спитав Вітовський.
— Так, Тетяна.
— Я від Вайди, — Вітовський приступив ближче.
— Антона? — аж затремтіла дівчина.
— Антона, — підтвердив Ярослав, заслонивши Вітовського. — Він щиро вітає вас. Ми бачили його, розмовляли з ним, зараз він під Львовом, у Винниках.
— Вайда передав вам свою адресу, — тепер Дмитро заслонив Грицана. — Прошу — можете йому написати.
— Антон, — наче в забутті прошепотіла дівчина. — Антон… А більше нічого не переказував?
— Аби ви ждали його…
— Угу… угу…
Ярослава жахала її врода, і він поплив очима по вбогій хаті, де скромно стояли старомодне широке ліжко, висока скриня, дві лавки попід стінами, велика селянська піч і швейна машинка фірми «Зінгер».
IX
«Львів, Тернопіль і нарешті Станіслав, — носилось в голові Вітовського. — Вже третя столиця за два місяці… Здається, ще жодна держава світу так не міняла центру-осідку…»
Стовбичачи над Петрушевичем, котрий чипів похмуро й скульчено за дубовим столом, вимостивши поперед себе бліді руки та нервово покусуючи тонкі губи, Вітовський знов різко заметав камінь-словами:
— Мишковський вас обманює! Він взагалі усіх обманює! Невже ви досі, пане президенте, не збагнули, що його офіційні повідомлення у часописах наскрізь брехливі? Якщо вірити Мишковському, то під Львовом усі поляки вже перебиті! А насправді ж поляки обстрілюють нас.
Петрушевич поворушив тонкими пальцями, відтак підняв очі — очі дипломата, в яких нічого не можна прочитати.
— Що ви радите?
— Дайте людям землю! І вони будуть її захищати. Це єдине може нас врятувати. Ми ж обіцяли людям землю.
— Я не диктатор.
— Переконайте Національну Раду, Державний секретаріат, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося. Кожна людина за щось жертвує своїм життям, чи то за ідею, чи за хліб. Дайте людям землю, а тоді вже люди щось вам оддадуть.
— Все те не так просто…
— Зате настане день, коли буде пізно! Нерішучість уряду породжує недовіру загалу, зволікання примушує той загал задуматися: а чи той в нього уряд? Ви, пане президенте, замислювалися над цим?
— Можливо, маєте трохи рацію. Однак же люди повинні зважити на ситуацію. Ми ж відіслали звернення нашого уряду до коаліції держав Антанти, ми ж виразно сказали, що наш край зруйнований, як і виразно сказали, щоб Антанта примусила Польщу забрати свої військові сили з Галичини. А вже тоді будемо вирішувати оце болюче питання про землю.
— Ну, повірте ж мені,— Вітовський вже говорив так, ніби вибився з сил, — що кожна людина жертвує своїм життям в ім’я чогось. Отже, зараз питання питань — земля!
— Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, — вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.
— Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!
Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує витримки, солідної орієнтації в ситуації. А можливо, Вітовський каже правду про становище під Львовом? І Петрушевич зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.
— Що на фронті? Зокрема, під Львовом?
