Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗

Він знав, що Вагнер і Алім приділяли велику увагу обробітку картопляного поля.

Вагнер безнадійно махнув рукою:

– Прийшли ми якось уранці на поле, а на ньому порожньо: все викопали, до останньої картоплинки. Кажуть, що це зробили військові частини, які проходили мимо…

Доводилось лягати спати голодними. Холодний будинок здавався непривітним, незатишним.

– Нічого, одну ніч переночуємо, а завтра що-небудь зробимо, – заспокоїв старого Микита Родіонович. – Юргенс допоможе.

– Безумовно, – погодився Андрій. – Не в його інтересах псувати нам настрій в останні дні.

Спати вирішили в одній кімнаті. Знесли туди матраци, ковдри, подушки, верхній одяг.

Гуго теж лишився ночувати. У нього вийшло якесь непорозуміння з квартирною хазяйкою, і він уже другу добу не повертався додому.

– Що ж ти думаєш робити далі? – звернувся, до нього Вагнер.

Абіх спробував відбутися жартом:

– Думати в Німеччині заборонено. За всіх думає фюрер.

Усі, крім Вагнера, розсміялися.

– Я питаю серйозно, Гуго, а ти жартуєш, – з докором сказав він Абіху.

Той промовчав.

– Що у вас трапилось? – поцікавився Микита Родіонович.

Виявилось, що Гуго став безробітним. Після того, як згоріла лабораторія, його кілька разів допитували, але оскільки доказів ніяких не було, залишили в спокої. Лабораторію перевели в інше місто, а старий штат працівників звільнили. Знайти нову роботу було майже неможливо.

– Доведеться перечекати цей тяжкий час, – сказав Ожогін. – Швидко все зміниться, і роботи у вас буде скільки завгодно.

– Правильно, – схвалив Вагнер. – Живи поки що у нас.

– Гаразд, – коротко відповів Абіх. Більше до цієї теми не поверталися.

Друзі спитали, чи не цікавився ними хтось із людей Юргенса. Ні, за час їх відсутності ніхто про них не питав і ніхто до них не приходив.

– А як ідуть справи? Як живе Фель? – спитав Ожогін

Бойові справи розгорталися, і старому Вагнеру було про що розповісти.

Кількість підпільників зросла. Залучено кілька нових робітників-залізничників і навіть лікар військового госпіталю – старий знайомий Вагнера.

Протягом двох тижнів не працювала міська телефонна станція, три дні на центральному радіовузлі мовчали репродуктори, згорів отеплений гараж комендатури, вибухнули дві заправні бензоколонки; дві гранати, вдало кинуті вночі з автомашини в будинок військового коменданта, знищили шість чоловік. Майже щоденно випускалися листівки.

– У нас з'явився чудовий товариш! – радісно промовив Абіх. – Ім'я його Адольф Густ. Він двічі дезертирував з есесівських частин. Перший раз невдало: його спіймали, послали на передову, звідки з двома порціями свинцю він потрапив у госпіталь. Удруге втік уже з госпіталю. А зараз його переховує у себе член організації, лікар, про якого говорив Альфред Августович. Я вам про нього розповім один випадок…

Проте розповісти не вдалося: в передній настирливо пролунав дзвінок.

Усі замовкли, однак продовжували нерухомо лежати. Дзвінок повторився. Нікому не хотілося не тільки вставати, але й рухатись, щоб не втратити ледве зібране тепло. Дзвінок знову порушив тишу.

– Хто б це міг бути? – здивовано промовив Вагнер і, нехотя підвівшись, вийшов з кімнати.

А дзвінок деренчав майже безперервно.

Потім у залі почувся тупіт, виразний звук поцілунку і гучний голос:

– Дядечку, дорогий! Який я радий!..

– Племінник з'явився, – тихо сказав Алім, штовхнувши ліктем у бік Андрія, який лежав поруч.

– Він, – підтвердив Гуго. – Я його голос серед тисячі інших пізнаю.

– Ви знайомі з ним? – спитав Микита Родіонович.

– На жаль, так.

Відчинилися двері. Старий ввімкнув світло, і за його спиною показалася довга, ніби навмисне кимсь витягнута і вузька фізіономія. Рудольф Вагнер був в офіцерській шинелі з хутряним коміром без відзнак, хутряній шапці і фетрових чоботях, обтягнутих жовтою шкірою.

– Що тут у тебе діється, мій дорогий дядечку? – запитав Рудольф, не без здивування розглядаючи тих, що лежали на підлозі.

– Усі свої… усі свої, – заспокоїв його старий.

– Ба! Та сюди й Гуго затесався! – вигукнув племінник. – А цих не знаю…

– Це наші квартиранти, – відрекомендував Ожогіна і Грязнова Вагнер.

– Але чого всі вкупі?

– Холодно у нас, палива немає. Тому і разом, – відповів старий.

В руках у Рудольфа був маленький чемодан. Сівши на стілець, він поставив чемодан між ногами.

– Як же бути? Я в такому холоді спати не збираюся… прошу не ображатись. Мені не зрозуміло, як ти живеш у подібній обстановці. Невже не можна знайти палива?

Альфред Августович знизав плечима.

– Дістати паливо тепер нелегко, – сказав Абіх.

– Дурниці! – процідив крізь зуби Рудольф і, взявши в руку чемодан, підвівся. – Проведи мене, дядечку. Я прийду завтра, коли в будинку буде вже тепло. – І, ні з ким не попрощавшись, вийшов.

XI

– Я задоволений, що все кінчилось благополучно, – сказав Долінгер, вислухавши доповідь Ожогіна і Грязнова. – Зараз зв'яжуся з паном Юргенсом. Прошу хвилину почекати.

Він залишив друзів і вийшов у другу кімнату.

– Я так і думав. Пан Юргенс викликає вас зараз же до себе, – повернувшись, сказав він.

Микита Родіонович подивився на годинник: стрілка підходила до десятої години.

– Вас бентежить час?

– Ні. Я підраховую, скільки ще годин нам доведеться ходити з порожнім шлунком, – грубувато відповів Ожогін.

Долінгер здивовано подивився на нього.

– Не розумію. Поясніть.

– Пояснювати особливо нема чого. Протягом двох днів у нас, крім кипятку, нічого в роті не було.

– Чого ж ви мовчали? Я вам зараз можу дати грошей. – І Долінгер сунув руку у внутрішню кишеню піджака.

– Це мало допоможе справі. На марки тепер важко щось придбати, тим більше продукти харчування.

– Тоді треба скористатися з візиту до пана Юргенса і доповісти йому про все.

Друзі розпрощалися з Долінгером і попрямували до Юргенса.

Дув холодний, поривчастий вітер; він шарпав поли пальта, проникав у кожну шпарку, намагався зірвати кепки.

Юргенс зустрів Ожогіна і Грязнова з незвичайною для нього гостинністю. Він посадив їх на диван, а сам сів поруч.

– Признатись, я подумав, що ви загинули під час, нальоту авіації… Ну, розповідайте, мандрівники, як справи?

– Погано! – коротко і похмуро кинув Ожогін.

Юргенс звів брови і уважно подивився на Микиту Родіоновича.

– Що погано? – спитав він сухо.

Тон Ожогіна йому, видно, не сподобався. Микита Родіонович докладно розповів, у яке становище вони потрапили.

Юргенс терпляче слухав.

– Радіоцентр перестав існувати, і я, на жаль, не міг дізнатися про подробиці… А з вами вийшло справді поганувато. Я це негайно виправлю.

Юргенс встав з дивана, сів за стіл і, вирвавши аркушик з блокнота, щось написав. Коли в дверях з'явився служник, він передав йому аркушик.

– І, нарешті, останнє, – порушив мовчанку Ожогін. – Чи довго нам доведеться тут жити? Чи не пора внести ясність?

Замислившись, Юргенс пройшовсь по кімнаті.

– Поспішати не варто. Треба все робити поміркувавши, не кваплячись. Я вживу заходів до того, щоб ви ні в чому не мали нужди. До Росії ви повернетесь, очевидно, після закінчення воєнних дій на фронтах. Коли це станеться, ніхто, звичайно, точно не може сказати.

Було ясно, що питання про повернення відкладається на невизначений час.

Потім Юргенс спокійно, як про щось звичайне, сказав:

– Можу повідомити новину: і мій і ваш шеф – Марквардт – арештований і незабаром стане перед військово-польовим судом.

– За що?

– Важко сказати, але пісенька його закінчилась.

Побажавши друзям доброї ночі, Юргенс провів їх до дверей.

У будинку Вагнера топилися всі три грубки. Слідом за вугіллям, яке надіслав племінник, на другий день після розмови з Юргенсом прибула машина з дровами.

Рудольф заїхав вранці, попросив приготувати йому на вечір ванну і знову щез. Ні на хвилину він не розлучався з своїм маленьким чемоданом.