Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Напевно, там у нього лежить щось важливе, – висловив здогад Алім.
– Цілком можливо, – погодився Микита Родіонович. – Не завадило б нам дізнатись.
– Складного тут нічого немає, – посміхнувся старий Вагнер. – Коли б він тільки залишився ночувати тут…
Вдень викупались у ванні всі мешканці будинку, включаючи Гуго. Вагнер виглядав життєрадісним, веселим. На його схудлому обличчі з'явився рум'янець. Надівши м'який волохатий халат, якого давно вже не виймали з шафи, і облямовані заячим хутром теплі хатні туфлі, він блукав по всіх кімнатах з ганчіркою в руках, стираючи пил з піаніно, картин, меблів, підвіконня.
– Ви сьогодні зовсім молодий, я вас не пізнаю, – сказав йому Алім.
Вагнер, припинивши на мить роботу, весело відповів:
– Оноре де Бальзак сказав: «Треба залишитись молодим, щоб розуміти молодість». І я намагаюся бути таким.
– Я ось про що думаю, – промовив Андрій, який сидів у глибокому кріслі і, мабуть, про щось мріяв. – Невже ми через деякий час розлучимось і ніколи не побачимось?
– Чому ж, мій друже? – відповів Вагнер. – Після цієї війни Німеччина стане іншою. І тоді вже ми обов'язково зустрінемось! Я приїду до вас познайомитись з Ленінградом, новою Москвою… – Вагнер заплющив розумні, втомлені очі і на кілька секунд замовк. – Навіть не уявляю зараз, з яким почуттям ступив би я на вашу землю…
Цього ж дня Ожогін і Грязнов дізналися, що під час їхньої відсутності у будинку кілька разів з'являвся Моллер. Як завжди, ці візити він пояснював бажанням побачити своїх колишніх жильців. Одного разу вночі Алім побачив, як він прогулювався перед їх будинком на протилежному боці вулиці. Це збігалося з тим часом, коли в будинку почав жити Гуго. Очевидно, гестапо цікавилося Абіхом.
Домовились, що в найближчі дні Гуго почне ходити по місту, а слідом за ним підуть Андрій і Алім. Якщо гестапо цікавиться Абіхом, то «хвости» будуть помічені.
Ввечері приїхав Рудольф Вагнер. Після ванни на його довгастому обличчі виступили червоні плями. Знайомлячи «недосвідченого» дядька з таємницями міжнародного становища, Рудольф немилосердно чухався – його мучила екзема.
– Де ти дістав цю погань? – з гидливою гримасою спитав старий, перериваючи базікання племінника.
– І сам не знаю, – відповів Рудольф.
– Чому ж ти не лікуєшся?
– Часу немає. Ти ж сам бачиш, як я, наче метеор, літаю з кінця в кінець.
Вагнер знизав плечима.
– Дядечку, дорогий… У мене до тебе важлива справа. Я вважаю тебе своєю людиною, а тому звертаюся до тебе з проханням, – несподівано промовив Рудольф. – Від тебе залежить моє майбутнє…
– Про що це ти? Мені не зовсім ясно, – сказав Вагнер.
Неспокійні очі Рудольфа бігали з однієї речі на іншу.
Він затримав погляд на дядькові, потім перевів його на заповітний чемодан, що стояв біля каміна, кілька секунд дивився на нього, голосно зітхнув, наче скинув з плечей якийсь тягар, поквапно заговорив знову:
– Прошу тебе тримати цю розмову в найсуворішому секреті… Ти бачиш оцей чемодан? – Рудольф встав з крісла, підійшов до каміна і, взявшись за міцну металеву ручку, підняв чемодан. – У ньому більше двадцяти кілограмів, – усміхнувшись, промовив він. – Було б краще, коли б він важив ще більше… Від нього залежить не тільки моє, а й твоє майбутнє. Ти самотній. Крім мене, у тебе нікого немає. Чим ти живеш?
– Надією на майбутнє, – спокійно відповів старий.
Рудольф нервово зареготав:
– На яке майбутнє?
– За поганим завжди йде добре, як за ніччю – день, як за бурею – хороша погода…
– Ти все філософствуєш і не враховуєш, що при будь-якому майбутньому потрібні гроші. Без них немислиме ніяке майбутнє. Дивись сюди… – Рудольф став на коліна, відімкнув маленьким ключем чемодан і обережно підняв кришку. – Дивись, дивись… Я б не довірив цього батькові, а тобі довіряю. Тільки тобі.
В чемодані було золото: самородки, злитки, монети різної вартості, кільця, брошки, браслети, табакерки, портсигари, ложки, футляри від годинників…
– І чого ж ти хочеш від мене? – спитав Вагнер.
– Щоб ти все це зберіг, – пошепки промовив Рудольф. – Я нікому не можу цього довірити. І возити з собою не можна: війна ще не закінчилася.
– Гаразд. Закрий, – трохи подумавши, сказав Вагнер.
– Я ж не знаю, де буду в момент розв'язки… Я хотів утекти за кордон, але Ріббентроп заборонив. Через золото я можу згубити себе.
– Гаразд. Закрий! – роздратовано повторив старий.
Вечеряли сьогодні мешканці будинку нарізно: Вагнер – з племінником. Ожогін – з Грязновим, Абіх – з Ризаматовим. Після вечері прийшов невідомий і запропонував Микиті Родіоновичу і Андрію йти за ним у гестапо.
Перед входом у гестапо Ожогін і Грязнов ледве не наштовхнулися на Моллера. Не звернувши на них уваги чи не помітивши їх, господар готелю швидкою ходою перейшов вулицю.
– Падлюка! – прошепотів Андрій.
– Так, напевно, Абіх має рацію, – сказав Микита Родіонович.
Приймав їх той самий майор Фохт, який колись викликав Вагнера і розмовляв з ним відносно вселення до нього Ожогіна й Грязнова.
В кабінеті плавали блакитнуваті хмари тютюнового диму, і можна було подумати, що незадовго до приходу друзів тут було щонайменше з десяток чоловік: велика попільниця була повна недокурків.
– Прошу сідати, – сказав, посміхаючись, майор. – Мене, звичайно, ви не знаєте, але ви мені відомі. Радий познайомитись! Розповідайте, як вам живеться у цього старого лиса – Вагнера.
Друзі насторожились. Вони не думали, що розмова почнеться саме з цього.
– Скарг у нас поки що немає, – поспішив відповісти Ожогін.
– Не заважає він вам?
– Ніскільки. Він, здається, боїться нас. а тому дуже люб'язний і гостинний.
Майор знову посміхнувся:
– Спробував би він бути іншим… Але, крім вас, у нього, як мені відомо, з'явилися ще квартиранти?
– Один був до нас, а другий поселився недавно, під час нашої відсутності, – відповів Ожогін, добре розуміючи, що приховати факт проживання в будинку Абіха неможливо.
Граючись великим шестигранним олівцем і намагаючись утримати його на кінчику свого пальця, гестапівець продовжував:
– Знаю. Знаю обох… Перший мене не турбує.
– Він учасник нашої групи, – твердо сказав Ожогін.
– Ах, ось навіть як! Чудово… Я забув, хто він за національністю?
– Узбек.
– Так-так, узбек. Цілком вірно… Військовополонений. Рудольф Вагнер говорив про нього. А якої ви думки про другого? – Фохт примружив очі.
Ожогін знизав плечима:
– Важко щось сказати про людину, яку так мало знаєш. Але він, на мою думку, справжній німець.
– У це поняття можна вкласти дуже багато, – сказав майор. – Мені хочеться знати, чим дихає цей Гуго Абіх.
Микита Родіонович усміхнувся:
– Як і всі ми: повітрям.
Посмішка на обличчі майора погасла, і холодні очі на кілька секунд затримались на Ожогіні.
– Це в прямому значенні, – сухо, але ввічливо промовив він. – Поки є можливість, нехай собі дихає. Мене цікавить його настрій.
– Коли б хто-небудь із нас трьох помітив у поведінці Абіха або Вагнера щось підозріле, то можу вас запевнити, що не більше як за півгодини про це знав би пан Юргенс.
Видно, відповідь і тон, яким говорив Ожогін, сподобались гестапівцю.
– Інакше й бути не може, – сказав він. – Пан Юргенс вами задоволений, але я особисто прошу вас бути уважнішими і добре дивитися за Абіхом.
Ожогін схилив голову на знак згоди.
– Ви повинні розуміти, – м'яко продовжував Фохт, – що сусідство з неблагонадійними людьми може пошкодити і вам, а в цьому ні ви, ні я, ні Юргенс не зацікавлені. Власне кажучи, з цього приводу я й вирішив з вами поговорити. Він, оцей Абіх, не догадується, хто ви насправді?
– Думаю, що ні, – відповів Микита Родіонович. – Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.
– Це дурниці! – сказав майор. – Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.
Ожогін кивнув головою.
– Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. – Майор встав.
