На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Матвієві зшерхло в горлі, під очима забриніли сльози.
— Несу хрест… Рідна кров… — і зовсім вилетіло з голови, що мріяв про отаку зустріч і хотів попросити в гетьмана абшиду.
— Поспокутуй ще трохи… гріх свій. — І вже інакше, довірчо: — Що думаєш про пакт? Що козаки гомонять?
Матвій намагався і догодити гетьману, й сказати правду:
— Мені всі статті гарні. А козаки… Всіляке гомонять. Одні кажуть — вони нам на велику користь. Інші таки бояться ляхів. Мовляв, пили кров… і зараз обдурять. А чимало й таких, що не тямкують.
Виговський подосадував, що навіть цей козак, зичливий йому, не вповні все розуміє.
— Так треба. Поки що… Немає в нас іншого викруту. — Й повторив: — Поки що. Втямив?
— Так, — хитнув головою Матвій, хоч втямив не до кінця. «Гетьман хоче з часом і ці пакти одмінити?»
— Одіб'ємось од москалів, тоді…
— Кажуть, — обережно мовив Матвій, — під Сєвськом війська московського гибіль…
— Неправда, — рішуче заперечив Виговський. — Розсіяне воно по пограничних містах. Не важилося вийти на нас. А я хотів… За одним разом.
А сам пригадав останню старшинську раду, на якій схиляв полковників бити на московські міста — Білгород та Путивль — і вимагати, аби видали бунтівників, котрі ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалі спроби під Камінним та Олешнею.
— А що в сотнях про це кажуть?
Матвієві до жару в грудях хотілося догодити гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати:
— Потомилися козаки… Чутки ходять, що серби і татари наші села шарпають… Втікають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло.
— Знаю, — нахмурив брови гетьман. — Ти не збираєшся втікати?
Матвій підвів змарніле обличчя.
— Я з вами до загину.
— Ну, гинути нам ще рано, — трохи прояснів обличчям Виговський. Кінь під ним нетерпляче перебирав білими копитами. — Послужи ще трохи, — й попустив повіддя. Ледь перевисаючи на лівий бік, помчав полем.
Матвій вів Зірку в поводі й міркував, що вони з гетьманом думають про одне й те ж, і це його трохи дивувало: гетьман від нього на хтозна — якій відстані, може стоптати, звіяти з світу, як порошину, а й сам… порошина… Бо ж — смертний. Порошина для вищих сил… Але яких? Ті сили звідки? З неба чи породжені тут, на землі? Адже все оце — від них, людей. Від їхньої жадоби, захланності, але й прагнення добра, правди. Людина потинає людину, люди — людей. Нам, українцям, випало жити на спокусу іншим, але через що? Чи через те, що ми такі… гречкосії, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собі жадоби, чи через те, що не знаходимо однієї, власної, правди, а хапаємося за ту, котру нам підсовують? І гриземося поміж собою, возвеличуємося один над одним. Менші — над ще меншими, більші — над більшими. Всі хочуть в отамани, ніхто не хоче коритися, визнавати над собою влади… Влади — якої? Може, вона в нас не така, як у інших? Там цар, там король, цісар або султан, і все в його руках. А ми збіглися, скричали когось на найвищий уряд, і кожному кортить скричати свого… Нині обрали Виговського. Мудрий він чоловік, а чи такий вже, щоб тієї мудрості вистачило на всіх? Й скільки в нього ворогів… Але Матвій ніколи не одступиться од нього.
Помітив, що на лівій передній нозі кобили хляпає підкова, зупинив Зірку, підняв їй ногу й відірвав підкову та заховав до кишені. «Доведеться платити ковалеві, щоб перекував». Далі Зірка йшла накульгуючи. І знову думав про розмову з гетьманом, не знав, радіти цій стрічі чи досадувати на неї, шкодувати на власні правдиві слова (міг їх не казати, дужче сподобатися гетьману), чи ні. На колодках біля напіврозваленої клуні (вже лежали сохи і крокви на нову клуню) сиділи козаки, гомоніли.
— Під Сєвськом московське військо стоїть, — голосно казав Сидір, притоптуючи великим пальцем тютюн у муругій люльці. — Ось — ось рушить на нас.
Іншим разом він би не зачепив Сидора, адже поклав уникати його, не помічати. Але нині, після зустрічі з гетьманом, не стримався. Зупинився й запитав:
— А ти звідки знаєш?
Сидір з несподіванки сторопів:
— Купці приїздили…
Матвієві заманячила на овиді пам'яті темна хмарина, гостренький шпичок ввіп'явся в серце. Справді, з — під Сєвська в козацький обоз безперестану їздять москалі, купці та стрільці, точаться торги та переторги, точаться розмови. Матвій ні до тих торгів, ні до тих розмов не вступав, а от Сидора кілька разів біля московських возів бачив. Чого він там крутиться? Торгувати в нього мовби нічим. І чому гетьман допускає ті наїзди — приїзди москалів, чому не відтрутить їх, не поставить варту? Якщо поклав одколотися од них? Малі козацькі партії шарпають збройно московські села, стрілецькі загони шарпають села українські, а в обозі ті й ті «товчуть одну ступу». Треба б сказати гетьману, щоб поставив варту. Але як він тепер скаже…
— Брешуть купці, як попівські пси. Немає під Сєвськом московського війська.
— Яка це кума тобі нашепотіла? — глузливо запитав червонопикий козак з відрубаним вухом.
— Така кума, що вміє й рота заклепати, — раптом гостро відказав Матвій. — Дозорці приїхали. Побували під Сєвськом і поза Сєвськом. Вчинили повний вивід. Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще знає, що робити.
Й смикнув за повід Зірку.
…Виговський з жахом побачив, як у жовту сутінь кімнати, ледь освітлену вогником лампади, котра чаділа, пригасала, увійшов хтось волохатий, розкошланий, зупинився біля столу й, погойдуючись на тонких, кілчастих, павучих ніжках, зареготівся п'яно, гнусаво. В одній руці тримав велику громову — поминальну — свічку, в другій — келих з павичами. Келих знакомитий — три павичі крутять колесо, а посередині місяць уповні. «Його келих. Та це ж він і є». Справді, посеред кімнати стояв Богдан — Зіновій. Тільки він, Виговський, умів уговтати п'яного гетьмана, сідав біля нього, обнімав за ноги і починав розпитувати щось із його життя, з далеких походів, або розпочинав бесіду про дива сього світу, й Хмельницький спочатку відповідав куцо, а далі розбалакувався, одтавав серцем. Він був і до дідька пронозливий, розумів усе, й підозріливий: «Вчений ти, вчений біс, ну де ти такий узявся, ким до мене підісланий? Ось і заговорив мою скруху, мою лють, мою біду…»
Через те й зараз повів обережну запитальну мову:
«Чого це в тебе в руках свічка громова? Кого йдеш ховати?»
«Тебе», — вибухнув реготом гетьман.
«Я ще живий…»
«Кінчається твоє життя. Сам порішу шаблею…»
«За віщо?» — далі смиренно запитував Виговський.
«Га — га — га, — загримів гетьман. — Ти ще запитуєш?»
«Божевільний», — чорним птахом промайнула думка.
Але не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Наледве розтулив зуби:
«Не зчинив супроти тебе нічого злого…»
«Не вчинив, — грізно вирячив очі Богдан. — А сакви забрав у мого сина».
«Які сакви?» — прошепотів Виговський.
«З булавою. Одняв у сина мого…»
«Він сам оддав. Не подужає носити… Верну з часом…»
«Брешеш!» — витягнув руку з свічею Богдан, і полум'я на свічі захилиталося, здавалося, воно ось — ось погасне, Виговський злякався, що тоді настане повна пітьма — лампада в кутку вже погасла.
«Он свідки».
І враз звідти, з кутка, де стояв іконостас з іконами, загриміло багатоголосо:
«Бреше… Бреше!»
«Він ще буде гетьманом».
«Знаю, але не твоєю волею».
«Старшина того бажала…»
«Спокусив. Знадив. Ти що, думаєш, перехитрував мене? Вивершився на моїх перемогах, на моїй крові! Туди сипнув пшона, сюди сипнув… Горобці клюють…»
Справді, біля печі застрибали горобці. Виговський злякався ще дужче.
«Ухопив сакви. Бачиш, які вони важкі? Бо порожні. Що є найважче у світі? Сакви старцівські! Вони порожні. Гроші проциндрив. Млини, левади пороздавав…»
«Ти р озпочав…»
«Мовчи, плюгавче, — й очі загорілися знайомим спопеляючим вогнем, при світлі якого рубав і ворогів, і друзів. — Я нагороджував за звитягу, а ти купуєш мерзенні душі».
