Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
За цих умов «спрощеного антуражу» кожен елемент історії стає важливим, перетворюється на стрілу, що мусить влучити у мішень.
І придивившись уважніше, бачимо: начебто типова підліткова фентезі в Дяченків стає своєю, особливою, цілком оригінальною (хоча й спирається, звичайно ж, на досвід і традиції великих попередників).
Не претендуючи на повноту осягнення авторського задуму, все ж спробуємо зрозуміти, у чому, власне, полягає особливість саме дяченківської фентезі для підлітків.
У те, що діти мають деякі надзвичайні можливості, здається, вірять навіть дорослі. Можна пояснювати цю віру чим завгодно: апелювати до дідуся Фрейда (буцімто діти ще не пізнали першородного гріха, бо не забивають голову проблемами статевих відносин), згадувати про «дитячий погляд на світ», себто про вміння дивуватися найпростішим (для нас) речам, бачити дивне у буденному. Так чи інакше, але віра у дитячу незвичайність і надзвичайність підтримується багатьма письменниками. Скажімо, у того ж Стівена Кінга саме діти часто не просто стають носіями дару, а й рятують дорослих, допомагають їм зрозуміти, що саме відбувається.
Від концепції дитини з надприродним даром лишається один крок до дитини, яка є чарівником (чи від народження, чи може ним стати завдяки навчанню). Джоан Роулінг не перша використала ідею школи чародійства, згадаймо хоча б класичного «Чарівника Земномор’я» Урсули ле Гуїн. Але саме Роулінг вдало поєднала у своєму «Гаррі Поттері» кілька важливих оповідних елементів: буденність шкільного навчання, у якій кожна дитина впізнає себе, чарівний антураж, таємниці й загадки минулого й сьогодення, похмурі пророцтва, нестерпних родичів, у яких доводиться жити головному герою… Його життя аж ніяк не можна назвати безтурботним — і, що дуже суттєво, основні клопоти Гаррі лежать не тільки в площині боротьби з чудовиськами й лиходіями-чаклунами, вони, ці клопоти, цілком буденні, типові для дітей цього віку. Гаррі росте, його турбують проблеми взаємин із дівчатками, він протистоїть хлопчкам-хуліганам, його дружба із Роном та Герміоною зазнає випробувань…
Це вдале поєднання чарівності й буденності ми бачимо і в «Ключі від Королівства». Головна героїня книжки, Ліна Лапіна, росте в сім’ї без батька, вона низенька, і тому її часто ображають у школі. Але дивний незнайомець на ймення Оберон пропонує їй аж ніяк не компенсацію у вигляді безтурботного життя в чарівному Королівстві. Пропозиція Оберона, по суті, є проханням про допомогу. І якщо вперше Ліна потрапляє до Королівств просто з цікавості, то залишається в ньому і пристає на пропозицію Оберона цілком свідомо: знаючи, що королю потрібна «не мала дівчинка, а солдат»!
Вона погоджується — і не лише тому, що думка про втрачений шанс не даватиме їй спокою все життя. Насамперед тому, що боїться презирства з боку Оберона.
Це дуже важливо: свідоме прийняття рішення, коли чітко розумієш всі можливі, а не тільки позитивні наслідки твоїх вчинків. Це — свідчення дорослості, точніше, першого кроку на шляху до неї. Адже Ліна все-таки ще дитина, вона щиро захоплюється дивами Королівства, мріє про крокодилоконя (от би разочок проїхатися! Або хоча б у нього народилося лоша й можна було б узяти його додому!), радіє, коли їй дарують справжній посох чарівника…
При цьому Дяченки не грають із головною героїнею в піддавки: магічні здібності вона має від природи, але вчитися їх використовувати дівчинці доводиться щодня і виходить це не одразу.
Зауважимо: автори не пішли шляхом, проторованим пані Роулінг, а до неї — багатьма іншими фантастами й казкарями. Дяченкам не потрібно наганяти обсяг, детально описуючи, як власне працює вигадана ними магія. Не вона є наріжним каменем «магічного реалізму», фундаментом, що гарантує правдоподібність вигаданого світу. У віртуальному театрі Дяченків надто ретельно виконані декорації взагалі не потрібні. Кожна дрібниця, кожен штрих нового дивного світу, якщо вже вони потрапили на сторінки книги, неодмінно працюватимуть на авторський задум, а решта красивостей безжально відсікатиметься.
Однак суттєво, що магія у світі Королівства не працює за суто механічним принципом: тут недостатньо помахати руками й правильно вигукнути слова закляття. Найголовніше чародійство відбувається всередині людини, у її свідомості — і все залежить, зрештою, від того, наскільки сильною є воля чарівника. І ще: Ліна починає володіти чудесним даром тільки тоді, коли опиняється в дійсно безвихідних ситуаціях, коли її вчитель, Гарольд, стає безпомічним і — знову ж таки — Ліна «залишається за старшого». Пізніше, у другій книзі, вона теж не одразу може використовувати магію: лише коли людожер б’ється з вартовим на мосту, а Ліна змушена сама рятувати Максиміліана. До того часу вона покладалася на своїх супутників і, як на початку першої книжки, грала роль дитини…
Знову і знову Дяченки торкаються питання відповідальності, усвідомлення того, що від твоїх вчинків залежить доля інших людей. Ліна стає справжнім магом дороги не тоді, коли Оберон дає їй посох, а тоді, коли починає захищати громадян Королівства від чудовиськ. Посох — лише символ, як чарівна пір’їнка у хоботі слоненятка Дамбо. Згадаймо, що і без посоха Ліна може додавати сил іншим, відвертати зло, злітати в повітря тощо.
Коли дівчинка припустилася помилки (свідомої помилки! — адже знала, що так вчиняти не личить, але послухалася принца і принцеси), коли вона поставила все Королівство під загрозу винищення, Оберон після повернення Ліни одразу забирає в неї посох. І щоб знову стати магом дороги, дорослою, Ліна мусить усвідомити власні помилки, визнати їх — не під зовнішнім тиском чиїхось думок, але тільки наодинці сама з собою. Коли приходить це усвідомлення, коли вона насмілюється признатися Оберонові у зраді й навіть сама призначає собі покарання, коли їй дійсно стає соромно, дівчинка просить пробачення в короля — і отримує його.
Аби ще більше підкреслити важливість усвідомлення ваги, значення своїх вчинків, відповідальності за них, Дяченки вводять у оповідь одразу кілька «двійників» — персонажів, чия поведінка так чи інакше віддзеркалює вчинки Ліни.
Найконтрастніше протиставлення, як не дивно, відбувається між дівчинкою й двома парубками: молодим чарівником Гарольдом і принцом Олександром.
Гарольд сповнений відчуття власної відповідальності перед Обероном. Ця відповідальність змушує його грати дорослого: вимагати, щоб Ліна зверталася до нього «майстре», називала Оберона лише «його величністю». Він таким чином відмежовується, вставновлює дистанцію між собою (не таким уже й дорослим) і дівчинкою. Але зацикленість на тому, щоб зберегти власне обличчя, заважає Гарольдові навчати Ліну, заважає приймати правильні рішення. Тільки поступово, коли Ліна і Гарольд стають справжніми друзями, обидва починають дорослішати, й кожен вправно виконує покладені на нього зобов’язання.
Зауважимо: Дяченки жодного разу не підбивають підсумки того, що відбулося, не озвучують «мораль байки». Це залишається на розсуд читачеві: чи просто слідкувати за перебігом цікавих, карколомних пригод, чи потім іще робити висновки з прочитаного. Таким чином юний читач отримує статус рівного: він нічим не гірший від оповідачів, до нього ставляться, як до дорослої людини, здатної на аналіз прочитаного.
Так само читач може порівняти вчинки й поведінку принца Олександра й Ліни. Лише наприкінці першої книжки автори вустами Оберона й Гарольда дають оцінку Олександрові — власне, коли вже читач і сам все зрозумів.
Для кожного з юних героїв «Ключа» рано чи пізно настає момент істини, коли треба не словом, а справами довести, хто ти є і чого вартий. Олександр мріє стати нарешті самостійним, позбутися батьківського нагляду, заснувати власне Королівство. Цілком природне бажання — якби не одне «але». Сам Олександр не завдає собі клопоту усвідомити, чи готовий він стати новим Королем і як позначиться його бажання на долях інших. Ельвіра вміло грає на його прагненнях і заохочує до втечі, саме її можна було б звинуватити у тому, що відбулося, якби не одне «але». Олександр, який прагне стати незалежним, по-справжньому дорослим, мусив би розуміти, що саме він відповідає за свої вчинки — усі, і погані, й добрі. Лише наприкінці першої книжки він знаходить у собі мужність визнати власну провину — але не те, що він помилявся.
