Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич (читать книги онлайн регистрации .txt) 📗
Тепер за діло взялися хлопці з відділу «Е». Вони перебували в надтаємному серверному приміщенні, в якому потужні комп'ютери працювали в автоматичному режимі з надійністю «п'яти дев'яток». Завдяки цій кімнаті, точніше, завдяки серверу сімейства «Impartiality», Іван Оврамович Крейда здійснював свою владу не тільки над більшістю українських олігархів та політиків, але і над впливовими державними діячами Європи: через сервер пливли потоки інформації про заплутані, незаконні фінансові махінації з відмивання кримінальних грошей через кіпрські банки. Серцевиною сервера була геніальна програма, складена на прохання Крейди напівбожевільним математиком Вассерманом, який за створення програми отримав дозвіл генерального прокурора покинути єврейський ЗЕК-72 у Меджибожі і виїхати до Ізраїлю. На жаль, літак авіалінії «Майберг і К°» рейсу Київ — Тель-Авів був збитий над Туреччиною індивідуальною самонавідною ракетою. Турки негайно звинуватили в цьому курдів.
Хакери ВІРУ швидко скачували інформацію, одночасно забираючи з квантових комп'ютерів Оріон-Х вінчестери, які ще треба було розшифрувати. О третій годині ночі грецька частина операції «Ахіллесова п'ята» була скінчена, й «черепахи» взяли курс на Салоніки. Разом зі спецназівцями з острова Крейдос відлетів і Василіос.
62.
За два дні до подій на острові Крейдос семеро турецьких молодих плейбоїв, що працювали у фірмі «Слов'янський базар», яка спеціалізувалася на постачанні дівчат-блондинок з ринків Росії, України, Білорусі та Польщі до центрального розподільника в Стамбулі, вирішили відпочити і весело відгуляти коротку відпустку на Егейському морі. Вони вилетіли зі Стамбула до Анкари, звідти до Ізміру, далі на мікроавтобусі по шосе D-300 дісталися містечка Чеше на березі Егейського моря. Зупинившись в брудному тризірковому готелі «Privato Hotel», вони пиячили всю ніч і, брудно лаючись, смакували деталі майбутніх трахань з темноволосими грецькими рабинями на острові Хіос. Блондинки їм набридли. Знали, що прикордонна жандармерія прослуховує розмови в готелях і барах, цікавлячись новоприбулими: адже Хіос, захоплений на початку року Другою турецькою армією месників імені Кемаля Ататюрка, перебуває в зоні воєнних дій, в центрі уваги розвідки ОГБ.
Наступного дня «турецька» група ВІРУ, що складалася з кримських татар під командуванням капітана Заура Хамзина, перетнула на поромі протоку завширшки вісім кілометрів, яка відділяла окупований острів від турецького берега, і висадилась в місті Хіос. Побачили напівпорожнє, зруйноване місто, згарища старого ринку, який колись кипів життям, поліцейські КПП, що поділяли Хіос на сектори. Всюди — на різнобарвних двоповерхових будиночках, на пірсах і складських приміщеннях, від яких йшов нудотний запах гнилої риби. — майоріли червоні, з білим півмісяцем, турецькі прапори й білі з чорними зірками стяги Чорної Орди. На стінах будівель, парканах і вцілілих вітринах написи графіті: «Remember 1822».
В комендатурі не працювали кондиціонери, й турецькі офіцери сиділи в армійських майках трав'янистого кольору, що потемніли від поту. Молоді люди пред'явили свої анкарські та стамбульські посвідчення і офіційний лист від фірми «Слов'янський базар» — про намір фірми відродити колишню туристичну славу Хіоса і створити на острові мережу казино та кабаре з участю слов'янських дівчат. Офіцерам ця ідея сподобалась. Вони видали Зауру Хамзину перепустку на пересування по острову та допомогли взяти на автобусній станції в оренду старий зелений автобус без вітрового скла, подірявлений кулями. Водій-грек, хоч і взяв охоче гроші — десять глобо, проте вперто не хотів З НИМИ розмовляти. Вибоїстою гірською дорогою піднялися до селища Воліссос, над яким на вершині гори домінувала старовинна генуезька фортеця, стіни й башти якої у прозорому блакитному повітрі здавалися особливо похмурими.
Зморені спекою, жахливою дорогою (сорок кілометрів вони подолали за дві години), запаморочливими пахощами жасмину, вони були пригнічені враженням, що справив на них концтабір для грецьких полонених, розташований у старовинному амфітеатрі. Грек-водій почав щось гнівно вигукувати й махати руками, але вони його не зрозуміли. Бійці лягли в затінку попід апельсиновими деревами і моментально заснули. Тільки Заур Хамзин — непримітний, сірий і прудкий, мов ящірка, — подався в село, де зустрівся з місцевою акушеркою, старенькою тітонькою Хрисанфою, і довго розмовляв про щось, звіряючи по карті маршрут.
Операція «Ахіллесова п'ята» мала бути синхронізована до хвилини для обох груп, починаючи з 1.00 AM: координував дії груп на Крейдосі та Хіосі Гайдук з резиденції на острові Евіа.
Рівно опівночі «турецька» група вирушила до генуезької фортеці. Липка спекотна ніч була сповнена стрекотіння цикад і шурхоту кущів, через які продиралися спецназівці. Ще вдень, біля того апельсинового гаю, де відпочивали, у маленькій капличці вони знайшли закладену раніше зброю, шоломи, прилади нічного бачення та електронну апаратуру, залишену для загону грецькими підпільниками, що діяли на острові.
Діставшися стін фортеці, спецназівці знайшли на західному боці велику вежу з проламаною стіною. Заур підняв руку. Була перша година ночі. В шоломі командира звучали голоси Гайдука і майора Соркіна з «грецької» групи, а на внутрішній поверхні — дисплеї захисного щитка — висвітилася інформація про ситуацію на острові Крейдос. Коли «грецька» група почала наближатися до володінь Крейди, капітан Заур Хамзин жбурнув камінь усередину вежі.
І одразу ж спалахнули сліпучі прожектори, встановлені всередині і назовні вежі і пролунали кулеметні черги.
Заур Хамзин крикнув:
— Аллах Акбар! Не стріляти! Я — офіцер Міллі Істіхбарат Тескілаті! Хто тут головний?
Стрілянина припинилася, і через хвилину в проломі вежі з'явився, мружачи очі, офіцер військової жандармерії.
Капітан Хамзин показав йому знак МІТу — національної розвідувальної організації Туреччини: півмісяць на тлі земної кулі.
— Якого біса ви тут робите? — невдоволено буркнув офіцер.
— У нас є агентурні дані, що тут ховаються грецькі партизани. Дозвольте перевірити.
— Ніяких партизанів тут немає, — уперся захисник вежі. Хамзин почав нервувати, бо на дисплеї він побачив, як його «грецькі» колеги відкривають таємний хід у басейні. Час спливав. Хамзин приклав пістолет МР-50 з глушником до паху жандармського офіцера і прошепотів:
— Ти, свиня грецька, зараз яйця твої смердючі відстрелю. Показуй, що тут ховаєте. У мене наказ від самого Саїда Гюндеша. Чув такого?
— Чув, чув, — пробелькотів жандарм. — Це директор МІТу. Але у мене теж є наказ... Ой, боляче... Сержанте, вимкніть прожектори, відчиніть двері!
Світло згасло, всередині вежі відкрилися двері. Не можна було зрозуміти, скільки людей охороняє вежу. Хамзин натиснув на геджеті кнопку з зашифрованим сигналом: двоє зі мною, четверо залишаються назовні. При щонайменшому ускладнені ліквідувати охорону.
Торкаючись стволом пістолету потилиці жандармського офіцера, Хамзин почав спускатися до підвалу. За ним обережно йшли два спецназівця. Внизу було прохолодно — працював кондиціонер. Двоє жандармів грали в нарди, ще двоє спали на казармених двоярусних ліжках. Всього Хамзин нарахував шість спальних місць. Значить, усього — чоловік вісім-дев'ять. Ті, хто грали в нарди, були заскочені побаченим. Один з них кинувся до автомата ІЖ-107, але після неголосного пострілу Хамзина зачепився за табуретку і впав. Кров юшила з його голови.
— Сидіти тихо, — приклав палець до захисного щитка Хамзин. — Хто ворухнеться, — палець показав на жандарма з простріленою головою. — Відчиняй двері.
— Я не можу... не маю права... клянусь Аллахом, — благав жандармський офіцер.
Хамзин розстібнув верхні ґудзики жандармського френча і побачив поруч з військовим жетоном, що висів на грудях офіцера, ще одну висюльку, схожу на флешку, і зірвав її. Вставив до отвору кодової скриньки — і двері серверного приміщення почали повільно відкриватися. Постріли снодійними ампулами заспокоїли на двадцять годин офіцера та трьох його підлеглих.
