Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗
— Наразі я не в змозі там бути. Так там... порожньо. Сьогодні заночую удома.
— У нас, — виправив батько, кинувши на сина погляд, який, на думку Харрі, мав висловлювати співчуття, але від нього набагато більше відгонило презирством. Усі повсідалися, батько й син поклали перед Харрі та Халворсеном візитівки. Халворсен у відповідь зробив те саме. Гільструп-старший питально глянув на Харрі.
— Мої ще не надрукували, — відповів Харрі, що, як завжди, було правдою. — Але ми з Халворсеном укупі працюємо, тож, у разі потреби, телефонувати йому.
Халворсен прокашлявся:
— Маємо до вас кілька питань.
Питаючи, Халворсен намагався визначити пересування Рагнхільд Гільструп того дня, що вона робила у помешканні Юна Карлсена, хто міг би бажати їй смерті. У відповідь на всі питання батько та син лише хитали головами.
Харрі пошукав поглядом молочник. Він почав з кави. Безсумнівна ознака наближення старості. Кілька тижнів тому він поставив беззастережний шедевр «Бітлз» «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Й розчарувався. Цей альбом теж зістарився.
Халворсен читав питання з нотатника й занотовував, не підводячи очей. Спитав у Мадса Гільструпа, де він був з дев’ятої до десятої ранку, тобто, як свідчить звіт судмедексперта, у приблизний час смерті Рагнхільд Гільструп.
— Він був тут, — відповів Алберт Гільструп. — Ми разом працювали тут протягом цілого дня. Ми маємо провести серйозну реорганізацію. — Він повернувся до Харрі. — Ми не мали сумнівів, що ви про це спитаєте, я читав, що поліція завжди найпершим підозрює чоловіка.
— І цілком небезпідставно, — зауважив Харрі. — Як свідчить статистика.
— Згоден, — кивнув Алберт Гільструп. — Але цього разу про статистику не йдеться, шановний. Це — реальність.
Харрі перехопив погляд ясно-блакитних очей Гільструпа-старшого. Халворсен поглянув на колегу, ніби остерігаючись його.
— Отже, покладатимемося на реальність, — мовив Харрі. — Менше хитати головою, а більше розповідати. Мадсе?
Мадс рвучко підвів голову, наче задрімав і раптово прокинувся. Харрі, почекавши, зазирнув йому у вічі:
— Що ви знали про стосунки Юна Карлсена та вашої дружини?
— Стривайте! — випалив дерев’яний рот Алберта Гільструпа. — Можливо, з вашими звичайними свідками така безцеремонність і доречна, але не зараз.
Харрі зітхнув.
— Якщо хочете, Мадсе, ваш батько залишиться тут. Але при потребі я виставлю його за двері.
Алберт Гільструп розреготався. Як регоче людина, що звикла до перемог і тепер, нарешті, зустріла рівного собі супротивника.
— Скажіть, інспекторе, чи я муситиму зателефонувати своєму другові, начальнику поліції, повідомляючи, як його підлеглі поводяться з чоловіком, який щойно втратив дружину?
Харрі мав на думці відповісти, але Мадс випередив його, навдивовижу граційно й неквапливо звівши руку:
— Ми маємо докласти всіх зусиль, щоб знайти його. Допомогти один одному. — Вони чекали, але погляд Мадса знов повернувся до скляної стіни-вікна, й він більше нічого не сказав.
— All right, — сказав Алберт Гільструп, вимовляючи на британський манір. — Ми говоритимемо, але за однієї умови. Лише з вами, Холе, віч-на-віч. Ваш помічник почекає у приймальні.
— Ми так не працюємо, — відрізав Харрі.
— Ми намагаємося співпрацювати з вами, Холе, але ця вимога не підлягає обговоренню. Інакше доведеться вести розмову через нашого адвоката, зрозуміло?
Харрі дочекався, поки закипить лють. Але вона його так і не охопила, тож він більше не мав сумнівів: дійсно, він-таки постарішав. Кивнув Халворсенові, той здивувавсь, але схопився на ноги. Алберт Гільструп дочекався, поки за ним зачиняться двері.
— Так, ми знаємося з Юном Карлсеном. Мадс, Рагнхільд та я зустрічалися з ним в Армії спасіння як із радником з економічних питань. Зробили вельми звабливу пропозицію йому особисто, та, попри те, він відхилив її. Безсумнівно, людина порядна й чесна. Утім, може, він і залицявся до Рагнхільд, не він перший, не він останній. Гадаю, на перших шпальтах подружні зради вже давно не сенсація. Але те, на що ви натякаєте, особисто для Рагнхільд було неможливим. Повірте мені, я чимало років знав цю жінку. Вона не лише улюблений член родини, вона ще й особистість із твердим характером.
— А якщо я скажу вам, що вона мала ключі від квартири Юна Карлсена?
— Я більше не хочу цього чути! — відрізав Алберт Гільструп.
Харрі поглянув на скляну стіну, на Мадса, що в ній відбивався, а батько поміж тим вів далі:
— Дозвольте, я розтлумачу, чому ми прагнули з вами особистої зустрічі, Холе. Ви — головний слідчий у справі, тож ми збиралися призначити певний бонус, коли ви спіймаєте убивцю Рагнхільд. Точніше — двісті тисяч крон. Цілком таємно.
— Перепрошую? — перепитав Харрі.
— Гаразд, — мовив Гільструп. — Щодо суми можна поторгуватися. Найголовніше для нас — щоб для вас ця справа стала першочерговою.
— Чи ви намагаєтеся підкупити мене?
Алберт Гільструп мляво посміхнувся.
— Ви занадто бурхливо зреагували, Холе. Обміркуйте нашу пропозицію. Ви можете віддати гроші у фонд допомоги удовицям поліцейських, це вже нас не обходить.
Харрі нічого не відповів. Алберт Гільструп ляснув долонями по столу.
— Гадаю, на цьому наша зустріч добігає кінця. Триматимемося на зв’язку, інспекторе.
Халворсен позіхав, безшумно й м’яко з’їжджаючи ліфтом, саме так, як йому видавалось, янголи з пісні невидимо злітають на землю.
— Чому ти відразу не витурив татуся? — спитав він.
— Він кумедний чолов’яга.
— Про що ви говорили за моєї відсутності?
— Що Рагнхільд — чудова жінка, котра не могла мати роман з Юном Карлсеном.
— Чи вони самі цьому ймуть віри?
Харрі знизав плечима.
— А про щось інше розмовляли?
Харрі не поспішав відповідати.
— Ні, — врешті сказав він, дивлячись униз на зелену оазу із фонтаном серед мармурової пустки.
— Про що розмірковуєш? — спитав Халворсен.
— Наразі сам не розберу. Мадс Гільструп посміхався.
— То й що?
— Я бачив його відображення у вікні. Чи ти зауважив, що Алберт Гільструп скидається на дерев’яну ляльку? З якими виступають черевомовці.
Халворсен захитав головою.
Вони попростували по Менкедамсвейєн у бік Концертної зали, біля якої тротуаром снували люди, обвішані різдвяними подарунками.
— Морозно. — Харрі здригнувся. — Прикро, що холодом притискає вихлопні гази до землі. Душачи місто.
— Хай там як, а це ліпше, ніж важкий сморід лосьйону в кабінеті, — зауважив Халворсен.
Біля службового входу у Концертну залу висіла афіша про різдвяний концерт Армії спасіння. На тротуарі перед афішею сидів хлопчина, простягаючи до перехожих порожню картонну кружку.
— А Бйоргену ти набрехав, — мовив Халворсен.
— Про що?
— Два роки за одненьку пігулку стесоліда? Та ще й, можливо, у Станкича й справді дев’ять мстивих братів.
Харрі, знизавши плечима, зиркнув на годинник. Він уже запізнився на зібрання анонімних алкоголіків. Либонь, саме час послухати слово Боже.
— Та коли Ісус знову зійде на землю, хто спроможеться упізнати Його? — виголосив Давид Екхоф, й полум’я свічки перед ним затремтіло. — Може, Спаситель уже блукає серед нас, просто у цьому місті?
Серед зібрання у просто умебльованому приміщенні з білими стінами прокотився негучний гомін. У Храмі не було ані образів на вівтарі, ані вівтарних перил, лише лава між зібранням та підвищенням, щоб можна було стати навколішки й сповідатися у власних гріхах. Обійшовши поглядом паству, командувач, ефектно помовчавши, продовжив:
— Адже хоч Матвій пише, що Спаситель прийде «у славі Своїй й усі Янголи вкупі із Ним», написано ще й таке: «Був подорожнім, й не прийняли Мене, був голий, та й не вдягли Мене, нездужав у темниці, але не провідали Мене».
Давид Екхоф перевів подих, перегорнув сторінку й, оглянувши зібрання, повів далі, не опускаючи погляду у Писання:
— Тоді Йому праведні й скажуть у відповідь: «Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і не нагодували, або спрагненого і не напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і не прийняли, чи нагим і не зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи у в’язниці і до Тебе не прийшли?» Тоді Він відповість їм і скаже: «По правді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили! І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя». — Командувач ляснув долонею по кафедрі. — Ці слова Матвія — то бойовий заклик, виголошення війни егоїзму та безсердечності! — прогримів він. — Й ми, солдати Армії спасіння, віримо, що наприкінці часів прийде загальний суд, що праведні матимуть вічне блаженство, а грішники — вічну кару.
