Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Господи, господи! Ти ж бачиш правду!.. Не я Володимира, а Володимир мене тяжко скривдив... Не можна ж свідомо заплющувати очей!..
А все ж чи не краще буде, щоб, навіть чуючи за собою саму правду, таки піти перепросити Володимира, аби помиривсь? Та за одним ходом прохати — не знати вже за що — прощення у всіх інших Шмідтів...
Добре! Але все це нащо?.. Бо далі що вийде? Ну, звичайно, повинен буде й Володимир сказати, що «прощає» мене... повинна буде й уся сім’я сказати, що на мене «не сердиться». Та чи вернуть же вони мені свою давню симпатію і свій інтерес до мене? Ні, не вернуть! Симпатія — це як квітка, що зацвіла — й одцвіла, й зав’яла, й навіки засохла. А ін-тересність?.. Ех!.. Та навіть найцікавіша книжка, коли її щодня, щодня читати, стає скучна; найінтересніша людина, коли її добре пізнаєш, вичерпується та й робиться наче зачитана книжка. Отак і я: я здебільша вже, мабуть, вичерпався для Шмідтів... А втім, за своїм вічним сумом, я, хоч би ще й не вичерпавсь до кінця, буду для них однаково докучний...
Ні, не повинно бути надії, щоб коли-небудь повернулося давнє. Кінець навіки!..
Кінець?! З ними, з такими чудовими людьми, та й кінець?!»
І Шмідти тоді виринали в спогадах Лаговського, осяяні ідеальним, недосяжним ареол ом.
«Що таке я? Я егоїст і щось нікчемне, сіре, безбарвне, а кожен із них — втілена велич! — роїлося йому. — Навіть і Володимир — це ж неабихто!.. Таких талановитих людей, як він, мало на світі... А коли заналізуєш його гаразд по щирості, то скажеш, що це навіть більше, як талант: це латентний, прихований геній... Та й душа в нього добряча... В Туапсе, як слабував я, ніхто мене не пожалував так, як Володимир... Ах! Прийди, прийди, Володимире! Прийди, пожалуй мене знову — і матимеш собі вірну собаку, що служитиме тобі до гробу!..
Прийди!!! Прийди!!! Або ти, Аполлоне! або ти, Костянтине! прийдіть!!!»
І він з пересвідченням, з напруженою думкою, з напруженою вольовою енергією, з насупленими бровима мовчки гукав Володимира й інших Шмідтів. І здавалося йому, що таке його безсловесне кликання мусить мати гіпнотичну, телепатичну силу і сім’я Шмідтів мусить його вчути.
«Бо невже ж оця безліч моїх мук та моїх призивів гине марно? Невже моє гіпнотичне навіювання не має над ними заочної жодної сили?! — божевільно думав професор, втомлений з вольового перенатуження, втомлений із свого заочного навіювання через далечінь. — Невже треба повірити, що коли оце я мордуюся й кличу їх, вони спокійнісінько сидять за столом і п’ють чай... і прозаїчно заїдають булкою... і навіть не пам’ятають про мене?! Де ж ти, світова справедливосте!..»
І знов — зневір’я, і знов усе думання кристалізується коло однієї тези: «Я — найпоганіша в світі людина, я мерзенний егоїст, а вони — сонце, якого я не вартий. Треба покірно перемучитися й позабути їх...»
Тижнів за три Лаговський і справді встиг більше-менше перемучитися й трохи позабути те, що сталося. Вдень він виходив на лекції, і це його розважало. Смутніш ставало вже аж надвечір, на самоті вдома.
Уже була пізня осінь, близька до зими. Дні були зовсім короткі. Сутеніло зарані. Не раз професор, одкинувшись назад у широкій фотелі, смерком довго сидів без світла і не запалював лампи. Пітьма сірими, каламутними хвилями поволі наводнювала й потопляла хату... В голові в’їдливо бринів чийсь вірш:
Сіре смеркання повзе, каламутне...
Звільна повзе вечорок...
Думи неяснії, думи мінутні
Тайний заводять танок.
От ізнялася юрба їх туманна...
Геть одліта, наче дим...
Люба моя! Дорогая, кохана!
Зглянься над серцем моїм!..
Тая «люба» була для нього сім’я Шмідтів, мов один суцільний образ, мов одна жива особа.
IX
Надійшла зима, та гарна, ще не люта. Надворі, за легесеньким морозом, дихалося любо й вільно. Світило сонце. Хрупотів під ногами й іскрився молодий сніг.
Якось на вулиці професор здибав Петрову, що з нею був познайомивсь у Туапсе. Художниця зустріла його привітно. Побалакали про одну картинну виставку.
— А як ся мають ваші Шмідти? — байдужно, проміж іншим, згадала Петрова нарешті.
— Я розійшовся з ними, — ніяково вимовив Лаговський.
— Не диво. Диво хіба, що аж тепер розійшлись, а не давно. Я й будь-коли не могла зрозуміти, що ви в тій сім’ї мали з собою спільного. Страх, яка неінтересна, сіренька сім’я. Можу вас завірити, що найцікавіша й найсимпатичніша людина поміж ними були не хто, як ви... А Шмідти самі... — ет!..
— Ви ж їх не знаєте, — несміливо перебив художницю професор.
— Я та не знаю?! Та я їх знаю, мовляли, і сирих, і печених, і варених. Егоїсти — от вони хто! Егоїзм — ото їхня найхарактерніша прикмета... Я їх здавна знаю. Візьміть хоч батьків, — ну, чи думали вони коли-небудь про громадянські ідеали? Ніколи! На суспільне почуття в них якась атрофія. Суспільність і їхня сім’я — це ніби два ворожі табори. Коли в них єсть які ідеали, то хіба генеральські: вибилися в генеральство, то хотять із себе вдати справжніх генералів і хиляться до тих, хто значніший та багатший...
Лаговський згадав Корзову, і йому ніяково зробилося.
— Або візьміть синів, отих ваших колишніх приятелів... Молодші вони, свіжіші, ніж батьки, — це правда; та нічого цікавого і в них нема. Про ваші відносини до них я б сказала, що ви були для них за доброго, безплатного гувернера... Не спортеся, не спортеся! Це воно було іменно так — я ж у Туапсе розгляділа це, хоч і здалека, та розгляділа добре! Ви, було, балакаєте на всякі теми, вони вас слухають — і ви самі себе слухаєте і робите собі ілюзію, ніби ви з ними балакаєте... Ні, не з ними — із самим собою!.. І чи любили вони вас щиро? Чи давали вам щось у душевній сфері?
— Вони мене дуже любили!
— Оті егоїсти — вас дуже любили?! Ат!.. Я їх з дитячих літ пам’ятаю, та й знаю, що в них душа й чуття — холодніші, як ніс у собаки. Щоправда, вони охоче, як мухи на мед, кидаються на нову людину і люблять бути з нею, доки вона балакуча, й жартівлива, і — одно слово — «інтересна»; але без жалю одвернуться, коли тая людина забажає не їх тішити, а вимагатиме од них співчутливого слова для себе самої... Може, і з вами отаке саме в них скоїлося, Андрію Йвановичу?
І Петрова допитливо подивилася на Лаговського. Той, щоб виминути точної, простої одповіді, перебив її:
— Вони мені дуже багато добра вчинили.
— Ах, Андрію Йвановичу!.. Не забувайтеся того, що каже Гете про «доброчинців». Він каже: «Доброчинці — це здебільша люди, які думають, що за одно гірчичне зерно вони сміють позбавити всіх прав тую людину, котрій вони вчинили добро». Чи й Шмідти не такі?
Лаговський знов викрутивсь од відповіді на ці художни-чині слова та й швиденько повернув розмову на інакший бік.
— Ви взагалі про Шмідтів несправедливо судите. Вони й направду дуже освічені парубки, люблять науку, мистецтво, поезію, музику. Це не звичайні собі хлопці, яких є на світі тисячі, а таки екстраординарні.
— Не екстраординарніші, ніж кожен інтелігент у столиці!.. Не екстраординарніші!.. А вже ж душею — то, кажу, черственькі і, нема чого казати, вам вони не рівні... Та й ще зависть мають супроти всіх тих, хто талановитіший, ніж вони... і тікають од таких. Хіба ж ви ніколи не задумувалися над тим, чому коло них так мало є цікавих знайомих, а крутиться самісінька сіра буденщина? Це тому, що серед сіреньких людей вони здаються вищі та й першенствують; а талановитих — бояться і, щоб не було з ними конкуренції, їх оминають... От тільки вас — ну, нема де правди діти: вони трохи таки полюбили були, а знаєте чому? Бо хоч ви значно талановитіші й кращі, ніж кожен із них, та ви побожно схилялися перед ними і щиро вірили... або силувалися вірити, що ви геть нижчі од них... Та й вам вони, мабуть, трошки заздрили... принаймні Володимир Ростиславович... От, хто мені страх не до вподоби — так він: отой справжній Кит Китич, Бардадим Іванович!.. Братики в нього так собі, простесенькі егоїсти, а це — смердюча блощиця...
