Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читаем книги онлайн бесплатно .txt) 📗
«Доки дикий звір самотою в пустці живе, не знає він батога людського та пужална. Доки дикі кози в горах держаться, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх обстригти.
Вважай на дикого осла-онагра в степу: ніхто йому не сідає на хребет. Подивися на сарну в пустелі: ніхто не скубе її волосінь.
Глянь на оленів, що на верхогір’ю: не підпадуть вони під ярмо. Вважай і на вовка: не їстиме він одваженого та одмі-ряного оброку.
Глянь-но на куропатву, що по ямках та щілинах тулиться: не з мірки їсть вона зерно. Та й на дикого барана подивися: чому він не піде до людських осель?
Лев, доки в пустелі, це — пан собі, і все йому єсть. А чи бачив ти лева в городах, у звіринцях? Навдивовижу він людям і на глум!
Нехай-но орел зів’є собі гніздо над хатою — осліпне з диму! Коли дикий онагр або сарна заблукають до людських домівок — горе їм!
Як зійде олень з гір до чередників на діл, позбудеться чудового вінця на голові своїй. Дикого барана оточать брехливі собаки і обшматують йому рунисту шкуру. Попаде куропатва в людську сіть, не пожаліють ловці гарного її пір’ячка.
Дивись же на диких звірів та й біжи в степи та пустки. Не кидай гірських вертепів та скалистих печер, щоб поховані там мертві, трупи, не були щасливіші за тебе!..»
Весь захоплений несподіваною поезією цих рядків, які так жваво промовили тепер йому до серця, Лаговський закупив у букініста всі писання того святого Сірійця Єфрема та ще прикупив і інших стародавніх аскетів: єгипетського авву Ісаію, Ісаака Ніневійця тощо. І з того самого дня з невимовним, жагучим інтересом заходивсь читати свої придбання.
Нема де правди діти, декотрі християнські спеціальності спершу його вражали дуже прикро: приміром, його, монотеїста, різко шокирували молитви до «трійці», до «богоро-диці»; або, знов, йому було аж кумедно читати виступи проти «диявола», що чатує коло людської думки та спокушає душу.
Та незабаром він несвідомо надумав для себе ілюзію, щоб замазувати перед самим собою всякі такі «недоладності», наче їх і нема там у книзі. Бо от, стрічаючи очима в книзі надруковане буквами чорним по білому слово «трійця», Лаговський читав собі ті букви наче ієрогліфічну ідеограму і вимовляв не «трійця», а «Бог», «Боже». Так само, насилуючи всякий контекст, заміняв він і якесь речення: «Поможе мені Богородиця» на «Поможе мені Бог». Де було надруковано: «Спокушає мене диявол», — там Лаговський читав для себе: «Надходять на мене спомини про минуле щастя» і т. ін., — і під тим «минулим щастям» він з глухою несвідомістю розумів здебільша сім’ю Шмідтів.
Таким чином, через усякі такі викрути, все спеціально християнське, догматичне, що було в Єфрема Сірійця та інших подвижників, одсувалося в професоровім читанні на задній план, а натомість картинно поставали перед ним величні постаті сірійських та єгипетських аскетів, монотеїстів, на поетичному фоні палючої, безводної, скалисто пісо-чаної пустелі... Вже сама назва: «Сірія» або «Єгипет», «Ні-тра», «Сінай», «Ніневія» дихають поезією. А тут ще малювалася перед Лаговським чудова пальмова оаза серед безкрайого гарячого кам’янисто-піскуватого моря — оаза, куди анахорет на часинку заходить, щоб напитися води з живого джерела, і звідти знов іде в свою безводну пустелю — плести пальмові рядна та кошики та думати про безконечного... виганяти з себе нечисту людську натуру, щоб наблизитися до натури божества... Настає південна ніч... екзотична ніч з морем ярких зір на небі... Десь ревуть леви... Гаряча ніч... душно... та от перед світом подихнув свіжий вітрець, і сходить сонце... На високій, недосяжній скалистій вершині закричав цар-орел...
Обновилась, яко орля,
Юность мого серця.
Розпустила душа крила.
Пісня ллється, ллється.
Самітним життям по тих безлюдних пустелях анахорети Сирії та Єгипту загартовують і свою душу й тіло і навнають-ся володіти собою, не бути сліпим знаряддям своїх «нервів». Потім, уже геть загартовані, умудрені психологічним досвідом, вільні од рабства перед своєю плоттю і перед своїм індивідуалістичним «я», вони сміливо можуть і залишити свою безводну пустку та й, не боячись уже спокус світових, вертаються до людей, в людське товариство, щоб послужити людям, особливо ж бідакам-злидарям.
От таке малювала Лаговському його фантазія...
Нічогісінько спільного з теперішніми прозаїчними чен-цями-монахами, що сидять по всяких лаврах та монастирях та моляться до тисячі дрібних божків, яких вони звуть «угодниками», Лаговський у поетичних своїх сирійських та єгипетських анахоретах, звісно, недобачав, і він вважав би був за профанацію — рівняти давніх аскетів до теперішніх ченців. Бо на згадку про сучасного монаха асоціація ідей малювала йому щось дуже огидливе й комічне: якусь смішну фігурку, що лицемірно загрузла в усяких незрозумілих і нікому не потрібних догматичних дурницях і дрібницях і гадає, що коли вона їстиме пісну харч в акуратній точності по уставу та коли твердо віруватиме в filioque1 або одки-да-тиме filioque, то матиме право на царство небесне — на те царство, де ростиме рай з якимись смачними яблуками і, мабуть, чи не з печеними ковбасами... Такі ченці і їхні «архімандрити» (а вже ж і саме слово «архімандрити» дихало сміховинною комічністю) інакше й не пригадувалися Лаговському, як у парі з якоюсь глузливою побрехенькою про них боккаччіївського типу або типу, фабліо. І здавалося, що навіть дзвони в їхніх монастирях, котрі тонші — ті глумливо дренькотять-дріботять швидесенькими тонесенькими голосками:
К нам, к нам, к нам, к нам,
К нам, к нам, к нам, к нам,
К нам, к нам, сиротам! —
а великий монастирський дзвін товстим, грубим голосом повільно гуде:
Бууу-дем!.. бууу-дем!..
Не забуууу-дем!!!
Ні, ті Єфреми Сірійці — люди інакшого складу! їхній евдемонізм — інтелігентний евдемонізм... їхня етика — етика інтелігентної натури.
І Лаговський силувався сконцентрувати перед собою в систематичну теорію всі ті розкидані враження, які він виловлював з розкиданих писань Єфрема Сірійця. Чи тая система була справді система дійсного, історичного святого Єфрема Сіріна, чи, може, то були суб’єктивні ліричні fanta-isies impromptues1 самого професора поета Лаговського «на теми з Єфрема Сіріна» — Лаговський над тим і не задумувавсь. Він тільки тямив, що всі оті свої ідеї, та враження, та настрої він чи так чи сяк вичитав із Єфрема, а вже ж більше нізвідки.
«Чи має право людина на щастя? — питався св. Єфрем крізь призму Лаговського. — Має. Тільки треба свідомо зрозуміти, у чому щастя.
Щоб бути щасливим, треба мати волю духа, треба бути паном над собою, а не рабом своїм, — казав Лаговському св. Єфрем далі.
А рабом буває людина з багатьох причин. Пнеться людина до багатства — то вона раб багатства, раб грошей. Буває рабство і перед їжею, перед розкошами світовими. Ще гірше рабство — честолюбивість та славолюбивість, рабство перед думкою інших, перед думкою певного гуртка людей. А вже ж найнещасливіше й найбільш нестерпуче рабство — то кохання, або любов не до всіх, а до одної-двох-трьох вибраних осіб. Така любов навіть розум наш крутить: вона не дає нам логічно любити всіх людей однаково, але засліплює наші очі, концентруючи нашу прихильність на одній чи декількох окремих особах, марно ідеалізує їх і надає їм такі нереальні ознаки, яких і нема в них і не було ніколи. А що найгірше — така любов напроваджує всі наші заходи тільки на одну точку: здобути обопільну любов любимої жінки або здобути обопільну приязнь любимого чоловіка. Вже нащо велика неволя — пнутися до слави або до влади серед чималого гуртка людей, а ще більша неволя, ще тісніша клітка — ловити собі прихильність однієї людини...»
— Ах, святий Єфреме! Як я тебе розумію!! — шепотів Лаговський...
«А ще гірше, — казав Лаговському св. Єфрем далі, — ще гірше — якщо людина полюбить особу другого полу. Тоді до егоїстичної прихильності додається ще й сексуальна мерзота. Коли ще й були в індивідуальній прихильності якісь ідеальні, ніби святі ілюзії, то вони в сексуальних відносинах вкрай пропадають. Чиниться нечиста бридота... А далі надходить фізичне знесилення... з людини робиться якась викручена ганчірка... людина нудить світом... Розчарування...»
