Зворотний бік темряви - Корний Дара (читать книги онлайн полностью .TXT) 📗
– Тихо-тихо, Пташко моя маленька. Тихо-тихо, не плач. Я більше ніколи, чуєш, ніколи не дозволю тобі впасти.
І крізь дощ його очі. І крізь пелену – його тепло… Чисте небо та чиста криниця.
Хіба буває кохання колишнім?
От і маєш відповідь на своє запитання.
Бо ти так часто питала. Отримуй!
– Я кохаю тебе, Птахо! Я завжди кохатиму тільки тебе, – він шепоче не лише губами, він промовляє серцем.
І вона відповідає, бо вона вже не знає, хто тепер вона:
– А я?
Бо вона, бо вона…
Вона все згадала.
Вона згадала його.
11. Тече річка невеличка
Сьогодні понеділок – Чорнобогів день. Усі темні безсмертні та всі прокляті Оселища Відтіні урочисто вирушають на велику молитву та ритуал жертвопринесення до капища на Площі Чотирьох доріг, що перед Чорнобоговим Храмом. Мор вимагав її присутності та участі в ритуалі. Мальва знала: якщо стане комизитися, силою притягнуть. Бо тут не цяцькаються: дисципліна не для обраних, дисципліна для всіх.
Напередодні увечері, після трапези, Мор самим лишень поглядом наказав їй залишитися. Вона зосталася, всі мовчки вийшли, жодної бодай маленької підбадьорливої думки в очах тих, хто щойно сидів з нею за одним столом, не читалося. Тільки Припекало кумедно підморгнув їй. «Єдиний позитивний персонаж у цій темній клоаці», – влетіла в голову думка, і несподівано для себе Мальва зрозуміла, що її трохи не знудило при цьому. Видно, слово «клоака» тут вжила не за адресою. Яким чином покарав Припекала Мор за спілкування з нею, не знала, але чоловік і далі продовжував за будь-якої ліпшої нагоди підбадьорювати її. Може, залишив Повелителя розпусти без полунички? «От, Мальво, тут попереду важлива розмова, а ти жартуєш», – майже серйозно говорила сама собі і посміхалася у відповідь.
Стояла навпроти Мора і дивилася йому в очі. Хай їй повилазить, але вона не відведе погляд першою, це принципово. Вона його не боїться, і нехай зараз вона живе за його законами, але ніколи не скориться, ніколи. Її душа – то її скарб, і тільки. І та нелегка наука, яку вкладали їй і в голову, і в душу темні Вчителі, не робила її слабкою. Знати свій темний бік треба, бо він навіть у Птахи є. Але знати його і скорятися йому – різні речі.
Мор напустив на себе якнайповажнішого вигляду. Мальва ледве стримувалася, щоб не розреготатися. Ото вже пихатий дідуган, який не впорався ні зі своїм сином, ні з онукою і який чомусь себе переконав, що це легше, аніж керувати Темним світом та долями мільйонів. І він зараз стане їй мораль читати? Але, видно, іскорку іронії та недовіри він все ж прочитав в її очах. Бо враз передумав. Опустив очі вниз, тоді підвів їх на неї і трохи зарізко мовив:
– Завтра вранці мусиш бути на церемонії. До повноцінної участі в ритуалі ти ще не готова, однак прийняти його вже можеш. Не запізнюватися, поводитися пристойно. Одяг святковий, думки також. Перші литаври, і ти на площі. Це все. Можеш іти.
Мальва тільки на мить забарилася, а Мор уже супив брови, наче вона йому щось паскудне витворила. Щоб не наганяти хмар, Мальва кивнула Мору, погоджуючись, та стрімголов кинулася з кімнати. Якби озирнулася, то помітила б задоволену посмішку на пиці Мора. Ту посмішку бачив крізь розчинені двері Мальвин проклятий, що чекав її перед дверима, і та посмішка зовсім йому не сподобалася.
Увечері, коли готувалася до сну, раптом помітила, що проклятий наче не поспішає її полишати. Завжди робив це без нагадування, а тут стояв, стовбичив перед порогом. Єдиним створінням у тому світі, яке хоч трохи прагнуло її зрозуміти, був її майже німий служка. Після того разу з їжею він уникав довгих балачок з нею. Наче чогось боявся. А вона і не примушувала. Значить, ще не час. Усім серцем прагнула йому допомогти. Однак знала: її допомога могла зараз тільки нашкодити. Тож для себе постановила: коли втікатиме, візьме його з собою. Відчувала до нього ще більшу прихильність, аніж раніше. Він уже не здавався їй покидьком, який заслужив такого поводження з собою. Вона дуже хотіла дати йому шанс жити далі. На її очах темні безсмертні надто жорстко поводилися з проклятими. Вона цього не розуміла і не зрозуміє ніколи. Як можна бити лежачого? Того, хто впав і підвестися не може.
Мальва, очевидно, надто прискіпливо розглядала проклятого. Бо той низько опустив голову, однак із місця не зрушив і звичних слів прощання та побажання гарних снів не проказав.
– Ти хочеш мені щось сказати?
Він хотів, ледве помітно ствердно гойднув головою, загорнутою в каптур.
– Тоді кажи. Тут нас ніхто не чує.
Власник каптура підняв руку, відкинув із дзеркала завісу. Мальва різко повернула голову в бік свічада і ледве не впала – з дзеркала на неї дивилися очі. Але то були не її очі. Наче через пелену, наче через густий-прегустий туман. І вона б упізнала їх із мільйонів. То були рідні очі, вона їх любила навіть більше, аніж мамині, вона нічого не могла з цим поробити, але то було правдою:
– Бабусечко, серце моє, бабусенько, рідненька! – Мальва майже цілувала дзеркало. – Як же так? Ти знайшла вікно в Задзеркаллі? Бабусю, я хочу додому! Люба моя, найдорожча моя бабусю, я так хочу додому.
– Довго не можна говорити, – ледь чутний голос проклятого за спиною. – Темні слідкують. Довго ні.
– Онученько. І я сумую за тобою. Але…От така халепа. Слухайся проклятого. Не ображай його, дитино. Він свій, з нашого світу. То я його прислала. Не питай, як то, часу на це немає. Я люблю тебе. Відчуваю, що темрява от-от впіймає нас, тому закривай дзеркало, і я вірю, що ми скоро побачимося.
– Зелена стрічка, бабусю, вона мені не привиділася? – здогад впав у голову.
– Так, зелена стрічка, дитино моя люба! Не привиділася. То мій зв’язок із проклятим. Гарний зв’язок. Та стрічка привела його до тебе. Добре, що темні так щиро зневажають проклятих, що ніколи не перевіряють, як ті опиняються у їхньому світі. Тобі проклятий дещо розкаже і дещо дасть. Він не пропаща душа, тепер я це знаю. Помолися за нього, доню. Він заслуговує прощення. Я майже від початку стежу за тобою. Та за твоїм дзеркалом дуже пильнують, і тому тільки сьогодні зважилася на розмову. Бо завтра особливий день. Мор замислив лихе. Я випадково втрапила у дзеркало в його кабінеті. Підслухала.
– Бабусю, тут нестерпно. Ні тебе, ні тата з мамою, ні Птахи, ні Остапа. У мене таке відчуття, що темрява от-от схаває, тобто зжере мене. Що робити? Ага, і завтра ще той дурнуватий ритуал. Страшно навіть думати, чим вони на ньому займаються, які жертви приносять. Брррррррр.
– Внученько, крихітко моя! Ти світла дівчинка, ти моє сонечко! Я люблю тебе! Усе буде добре. Слухай своє серце. Проклятий знає як…
Мальва стояла біля дзеркала, вдивляючись у бабусині очі, натомість добре бачила тільки свої – налякані та мокрі. Голос бабусі ставав слабким і раптом зовсім пропав. Видиво туману та очей посеред нього розтануло. Натомість яскраво постало відображення кімнати та її обличчя на все свічадо. Проклятий підбіг до неї, легко відштовхнув від дзеркала, опустив гардину різким рухом і саме вчасно, бо за гардиною почулися якісь різкі звуки та розчароване зітхання.
Мальва, почувши це, перелякано відсахнулася від свічада. Зашепотіла:
– От тобі й Задзеркалля. Шпигунські маневри Мора. Ось чому батько просив тримати дзеркало постійно закритим. Ох! Вони нас не бачать, а чи можуть підслухати?
Проклятий заперечливо захитав головою. Підняв виворітний бік гардини, що накривала дзеркало. Мальва нахилилася і побачила шматок чогось зеленого, зашитого в рубчик:
– Стрічка?
Проклятий ствердно кивнув головою.
– Ти?
Він ще раз ствердно кивнув головою.
– Чому ти мені допомагаєш?
Проклятому непросто було говорити, вона це відчувала, слова давалися йому важко, наче кроки босій людині, що йде розпеченим вугіллям. Говорив майже по складах.
– Сон-це. Світ-ло.
– Ти віриш?
– Ві-рю.
І Мальва рвучко притягнула до себе проклятого, пригорнула й заплакала. Вона хотіла додому, вона так хотіла додому. Що ці кляті безсмертні зробили з її життям – і світлі, і темні? Ліпше жити з бабусею в Залютцях, ціле життя збирати трави та допомагати людям, аніж володіти світами, знаючи майже все про світобудову та не маючи найважливішого – любові в серці до рідних, заміняючи ту любов любов’ю до чогось незбагненно великого, ідеї, віри, великого покликання. Нащо їй ті покликання? Вона ще маленька дівчинка, вона тільки починає жити. І зараз вона ненавиділа Птаху за те, що відпустила сюди, ненавиділа батька Стрибога, який привів її у чужий світ і залишив тут саму. Ох, та хіба то для нього вперше – зраджувати і залишати тих, хто його любить? Проклятий гладив її по голові, а вона все плакала і не могла зупинитися. Тепер вона знала стовідсотково, що її не підслуховують, тому сміливо плакала.
