Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Оскільки сам Едвард не спромігся висловити того, що відчув, зробити це за нього нікому іншому не було дано. Тож лише обличчя його відбило увесь подив, викликаний такою раптовою, такою неочікуваною звісткою, і вимовив він лише два слова:
— Полковник Брендон!
— Так, — вела далі Елінор, збираючись з духом, оскільки найважче вже залишилося позаду. — Полковник Брендон прагне в такий спосіб висловити вам співчуття з приводу того, що недавно трапилося… тяжкого становища, на яке прирекла вас ваша сім’я, співчуття, яке поділяю, звісно, і я, і Маріанна, і всі ваші друзі. І це — знак його глибокої пошани до вас і, особливо, схвалення вашої поведінки під час недавніх подій.
— Полковник Брендон пропонує мені парафію! Незбагненно!
— Через те, що ваші родичі вас відштовхнули, ви дивуєтеся, знайшовши дружбу серед інших людей?
— Ні, — відповів він, знову зніяковівши, — тільки не вашій дружбі. Невже я не розумію, що всім цим зобов’язаний вам, вашій доброті! Мої почуття… я висловив би їх, якби міг. Але ви знаєте, що красномовство мені не властиве…
— Ви помиляєтеся! Запевняю вас, зобов’язані ви цим тільки… або майже тільки власним достоїнствам і умінню полковника Брендона оцінити їх. Я тут ні до чого. Про те, що парафія вакантна, я дізналася від нього, і лише після того, як він пояснив свій намір. А раніше я навіть не підозрювала, що в нього є в розпорядженні прихід. Як мій друг… друг усієї нашої сім’ї, можливо, він… ні, я знаю, що він з великим задоволенням готовий зробити послугу вам. Але, справді, моїм клопотанням ви нічим не зобов’язані.
Правдивість змусила її визнати, що невеличку роль вона все ж таки тут зіграла, але їй зовсім не хотілося виглядати в очах Едварда добродійницею, а тому визнала вона це з великим небажанням, чим, можливо, посилила здогад, що прокинувся в ньому. Коли Елінор замовкла, він якийсь час сидів замислено і нарешті, немовби із зусиллям, вимовив:
— Полковник Брендон здається вельми благородною і з усіх поглядів гідною людиною. Нічого, окрім похвал йому, я не чув, і ваш брат, як мені відомо, найвищої про нього думки. Без жодних сумнівів, він чудова людина і тримається як справжній джентльмен.
— І справді, — відповіла Елінор. — При більш близькому знайомстві ви, поза сумнівом, пересвідчитеся, що він саме такий, яким ви уявляєте його собі з чуток, а це дуже важливо, оскільки ви будете найближчими сусідами, — мені казали, що від маєтку до церкви відстань зовсім невелика.
Едвард нічого не відповів, але, коли вона відвернула обличчя, кинув на неї погляд, сповнений невимовного смутку, який немов промовляв, що йому було б легше, якби ця відстань раптом стала довшою — і набагато.
— Полковник Брендон, здається, живе на Сент-Джеймс-стріт, — сказав він згодом, підводячись.
Елінор назвала йому номер будинку.
— Я мушу поспішити, щоб встигнути висловити йому ту подяку, якої ви не схотіли вислухати, і сказати, що він зробив мене дуже… надзвичайно щасливою людиною.
Елінор не стала його затримувати і на прощання запевнила його, що незмінно бажає йому щастя, хоч би як склалася його доля. Він спробував відповісти їй такими ж побажаннями, але не зміг сказати усього, що хотів.
«Коли я побачу його наступного разу, — сказала собі Елінор після того, як за Едвардом зачинилися двері, — я побачу його чоловіком Люсі!»
З цим чітким передчуттям вона знову опустилася в крісло і подумки повернулася в минуле, перебираючи в пам’яті всі сказані Едвардом слова, прагнучи зрозуміти його почуття і, звісно, пригадуючи власні без щонайменшої радості.
Місіс Дженнінгс повернулася після візиту до раніше їй незнайомих людей, і, хоча їй було про що розповісти, нещодавно з’ясований важливий секрет так її полонив, що вона заговорила про нього, ледве побачивши Елінор.
— Ну, серденько! — вигукнула вона. — Я послала до вас вашого молодика. Ви на мене не образилися? Гадаю, ви не мали зайвого клопоту… Він погодився охоче?
— Так, добродійко. І як могло бути інакше?
— Ну і як швидко він буде готовий? Бо все, схоже, залежить від нього.
— Я так мало знаюся на подібних речах, — відповіла Елінор, — що не зважуся навіть висловити припущення, скільки часу і яких приготувань це потребуватиме. Але вважаю, що місяців через два-три він отримає сан.
— Два-три місяці! — скрикнула місіс Дженнінгс. — Мила моя! Ви говорите так спокійно, немов йдеться про день-два! І полковник згоден чекати два-три місяці? Господи, спаси мене і помилуй! Я б не стала терпіти, це точно! І хоч як приємно зробити послугу бідному містеру Феррару, схоже, чекати заради нього два-три місяці — це вже занадто! І можна ж підшукати кого-небудь не гірше. Того, хто вже має сан!
— Але, пані, про що ви кажете? — спитала Елінор. — Адже мета полковника Брендона в тому і полягала, щоб допомогти містеру Феррару.
— Ой, серденько! Невже, по-вашому, я повірю, ніби полковник Брендон одружується з вами лише заради того, щоб заплатити десять гіней містеру Феррару!
Непорозуміння довше тривати не могло, негайно воно було з’ясоване, і це вельми звеселило обох співбесідниць і не заподіяло їм особливого смутку, оскільки місіс Дженнінгс просто замінила одну причину радіти на іншу, причому не зареклася сподіватися, що незабаром зможе порадуватися і тому, в чому вона, як їй здавалося, лише трохи випередила події.
— Так, так! Будинок священика там невеликий, — сказала вона після того, як перший бурхливий подив і захоплення стихли, — і, можливо, потребує ремонту. Але почути, ніби людина вибачається, як мені здалося, за тісноту будинку з п’ятьма вітальнями на першому поверсі — що мені достеменно відомо — і де можна розмістити (мені так економка сказала) п’ятнадцять ліжок!.. Та ще перед вами, хоча ви і на свій котедж ніколи не скаржилися! Таке вибачення виглядало просто сміховинно! Але, люба моя, ми вже повинні натякнути полковнику, щоб той підправив будинок, приготував його для них, перш ніж Люсі туди поїде.
— На думку полковника Брендона, дохід настільки невеликий, що для одруженої людини його зовсім недостатньо…
— Полковник — просто телепень, любонько. Раз сам він отримує на рік дві тисячі, то йому здається, ніби одруженій людині на менше не прожити. Вже повірте мені, як жива буду, то ще до Михайлового дня поїду погостювати в делафордській парафії. А якщо там не буде Люсі, то я туди не поїду нізащо!
Елінор цілком погодилася з нею, що тепер з весіллям зволікати не стануть.
РОЗДІЛ 41
Едвард, подякувавши полковнику Брендону, поспішив повідомити про своє щастя Люсі, і на той час, коли він дістався Бартлетівських будинків, воно так било через край, що Люсі, як наступного дня вона запевнила місіс Дженнінгс, ніколи ще не бачила його в такому радісному настрої.
У її власному щасті і радісному настрої сумнівів, в усякому разі, бути ніяких не могло, і вона із захопленням розділила надії місіс Дженнінгс, що іще до Михайлового дня вони всі зустрінуться під затишним дахом церковного будинку в Делафорді. Водночас вона не тільки не ухилилася від того, щоб віддати належне Елінор (як це уперто робив Едвард), а навпаки — говорила про дружню прихильність Елінор до них обох з найтеплішою подякою, охоче визнала все, чим вони були їй зобов’язані, і відверто заявила, що старання міс Дешвуд надати їм послугу, зараз чи в майбутньому, її зовсім не здивують, бо міс Дешвуд, як вона твердо переконана, здатна зробити все на світі заради тих, про кого турбується. Ну, а полковнику Брендону вона не тільки ладна була вклонитися, як святому, але й від душі бажала позбавити його від усіх турбот житейської суєти, що не належать до святих, бажала, щоб десятина його парафії була збільшена, наскільки можливо, і потайки вирішила, що в Делафорді постарається прибрати до рук його слуг, його карету, корівник і пташник.
Відтоді, як Джон Дешвуд побував на Берклі-стріт, минуло більше тижня, і вони полишили нездоров’я його дружини без уваги, лише один раз усно про неї запитавши, і Елінор відчула, що довше відкладати візит до неї ніяк не можна. Проте виконання цього світського обов’язку зовсім її не вабило, а до того ж вона не знайшла підтримки ні у Маріанни, ні у місіс Дженнінгс. Перша не тільки навідріз відмовилася поїхати до невістки, але і всіляко намагалася відрадити сестру, друга ж, хоча її карета завжди була до послуг Елінор, відчувала до місіс Джон Дешвуд таку антипатію, що не побажала зробити їй візит, попри свою цікавість подивитися, як та виглядає після скандального відкриття, попри своє прагнення зачепити її якомога болючіше, відкрито ставши на бік Едварда. Таким чином, Елінор, хочеш не хочеш, змушена була вирушити на Харлі-стріт наодинці, прирікаючи себе на тет-а-тет з жінкою, причин не любити яку мала значно більше, ніж Маріанна та місіс Дженнінгс.
