Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?… А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?… Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?…
Тато не втримався – глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.
– Сьомко, зараза…
Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало – біля Гоцикових грудей плакало татове серце.
Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато – кремінь. Уже й проковтнув – і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.
– Ну… Раз так, то ходімо, – мовив.
Гоцик усміхнувся розчулено.
– Куди? До свиней?
– Чому «до свиней»? Просто – до праці…
Епілог
Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.
Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.
Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.
– Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… – почув голос хлопця.
Розвернувся, посунув услід.
Добре, що хлопчина правильно життям рухався – не на маршрутці, таксі – пішки. За півгодини підходив до дебелої недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» – значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», – подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?
Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники – згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд – дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви – геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.
– Блін… Мужик… – Гоцик хмикнув з повагою, підійшов ближче.
Хлопець гаряче запевняв дівчинку: із першим самостійним завданням упоралася, раз до кінця мітингу фотографувала і ніхто камеру не побив. Вона тільки усміхалася, кивала. Швидко написала щось у смартфоні. Хлопець дістав свій смартфон, прочитав.
– Зараз і подивимося! – розсміявся, потяг дівчинку до найближчої кав’ярні.
Гоцик примостився за сусіднім столиком, косував на Маріччину дочку і хлопця, який любив цю дитину. Видно ж! Любив.
Виклали камеру на стіл, схилилися до неї, прямо у фотоапараті продивлялися світлини. Хлопець відривався від камери, торкався Дориного плеча, дивився на неї.
– Кльово спрацювала! Чесно, Доро! Я не брешу. Настрій, емоції… Очі. Очі дивовижні… У цієї жінки! Як ти вихопила їх?…
З годину одне до одного тулилися. Гоцик аж зопрів у тій кав’ярні. Та не задарма. Прослідкував за Дорою аж до Троєщини. Присів біля бабці, що мерзла на лавці під під’їздом. Запитав про дівчину. Бабця за хвилину все видала: і що то квартирантка чи рідня Ганни з п’ятнадцятої квартири, і що хліб подорожчав, а в молоці хімія, і що наркомани шприців у під’їзді накидали, а якісь злодюжки вкрали пожежний шланг, що він мав би висіти у будці на дев’ятому поверсі. А як пожежа?
«Нічого не змінилося», – подумав Гоцик.
Хотів було побігти до п’ятнадцятої квартири, смикнути дівчину, всадовити у блакитну автівку – гайда у Нехаївку! Та Марічка складала руки молитовно, про одне просила: не кажи дитині про мене. Спочатку здалеку гляну, а серце підкаже, як надалі…
Надвечір повернувся до Нехаївки. Умостився біля Марічки на дивані, дістав мобільний. Клацав, гортав світлини в телефоні.
– Вона?…
Марічка побачила донечку в Гоциковому мобільному, учепилася в нього. Цілувала екран, Гоцика… Плакала од радощів, вгамувалася нескоро, та коли врешті заспокоїлася, Гоцик відібрав мобільний – гортав світлини, коментував кожну.
– Оце вона мітинг якийсь фотографувала. Гарна професія… А оце хлопець її. Такий, скажу вам, молоток! Так її оберігав… А оце вони у кав’ярні роботи її роздивляються. І він вашу Дору усе нахвалює. А оце дім, де вона живе. Певно, кімнату винаймає, і то добре. Значить, заробляє стільки, що може за дах платити…
Зиркнув на Марічку прискіпливо.
– Ну, що, мамо Марічко? Поїдемо до Дори? Зачекалася вона вас…
Марічка страшилася. Ой, як страшилася стати доньці тягарем-морокою. Наступного ж дня Гоцик віз її до Києва, та лишень для того, аби з салону блакитної автівки Марічка побачила доньку і оце потім всю дорогу до Нехаївки плакала, плакала, плакала…
У лютому Гоцик женився. Привів до хати реготуху Тайку. Стільки позитиву було в тому білявому створінні, стільки спокійної радості і світла, що навіть Гоциків тато став частіше посміхатися. А Марічка зазбиралася. «Та скільки ж можу у вас товктися? – писала. – Дякую вам за все… Поїду…»
– Куди?! – дратувався Гоцик. – Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…
Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом – Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.
– Марічко, як думаєш… – сказав раптом тато. – Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?
Гоцик ледь борщем не вдавився.
– А мене запитати не хочеш? – хмикнув уїдливо.
– А ви з Таєю своїх заводьте…
– Кого? Свиней?
– Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…
Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»
Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.
– А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?
– На Великдень усі різатимуть, – сказала розсудлива Тайка. – А за тиждень свіжого м’яса – днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…
Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» – радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, – думав. – Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто – хай мама повертається…»
Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.
– Може, начхати та розповісти все дівчині? – запитав Гоцик Тайку.
– Семене! Не вирішуй за інших! Своїй дитині наказуватимеш!
– У нас буде дитина?
Тайка усміхнулася, кивнула. Гоцик закліпав повіками, як той йолоп.
– Охрєнітєльно прекрасна новина!
– Не матюкайся! Дитина почує!
