Щоденник моєї секретарки - Капранови Брати (читать бесплатно книги без сокращений txt) 📗

З цими словами я щосили вперіщив києм і куля влетіла у середню з таким правдивим дзвоном, що аж підстрибнула від надлишку енергії. Але це ще було не все. Биток, закрутившись, як дзиґа, відскочив від борта дуплетом, вдарився об іншу кулю і за якоюсь фантастичною дугою буквально вгвинтився в кутову лузу. Це було красиво, а головне — це було значно більше, ніж я сподівався. Сім-сім. Нічия. І можна починати гру спочатку.

Я переможно виструнчився і тут побачив, що моя суперниця зовсім не поділяє захвату від вдалого «дурня», а все ще не зводить очей зі столу. І не дарма — куля, що її зачепило останнім ударом, повільно, але впевнено котилася до найближчого кута. Я затримав подих. А підла куля, немовби збиткуючись, підлізла до самісінької лузи і зупинилася на самому її краєчку, між губами.

— Вау! — у захваті заверещала моя суперниця, і чи то від цього звуку, чи то від непогашеної ще внутрішньої енергії куля раптом захиталася і звалилася прямісінько у лузу, утвердивши в такий спосіб мою перемогу над чемпіонкою України серед юніорів.

— Гура-бура-бом! — я переможно підняв кия над головою.

Дівчина заплескала в долоні:

— Такого фарту я ще не бачила.

— Це не фарт. Це — доля.

Я допив коньяк і подивився на годинник. В обійми рідної дружини поспішати ще не хотілося. То чому б на честь перемоги не скатати ще партію.

— Реванш? — шляхетно запропонував я.

Дівчина мовчки відставила кий і замість відповіді взяла мене за руку. Вона ступила кілька кроків, не відпускаючи захвату, і я мусив скоритися цьому німому наказу. Без жодного слова я послідував за нею вузьким коридорчиком, за яким біліли глухі двері — певно, до технічного приміщення.

— Тс-с-с! — приклала вона пальця до губів.

Ручка стиха рипнула, і маркерка буквально затягнула мене до тісної комори з величезним електрощитом в кутку.

— Коли ви не звикли відкладати, то я теж не звикла, — вона замкнула двері і взялася похапцем розстібувати ґудзики моєї сорочки.

Світла ми не вмикали, але у тісній коморі не було зовсім темно — зелені індикатори електроавтоматики підсвітлювали мізансцену своїм мерехтінням. Як у фантастичних кінофільмах, слово честі.

— Ну, давай, — маркерка вже розстібнула мою сорочку та взялася до штанів.

— Ти граєш з вогнем, — сказав я.

— Давай, — не знаю, яким чином, але її одяг теж виявився розстібнутим. Чи то вже я постарався? Дівчина вела гру твердо, так само, як і на більярді. Може, і в цьому вона теж була чемпіонкою України?

Ну так я теж не з другої ліги. Кров раптом прилила до голови.

Кажеш, давай? Зараз буде тобі давай.

Я почекав, поки дівчина завершить першу фазу боротьби з моїм гардеробом, а потім відвів її руки і одним рухом розірвав навпіл мережаний ліфчик. Вона зойкнула, а я, сп’янілий від цієї раптової зміни ролей, так само рішуче смикнув донизу маркерські брюки і рвонув гумку трусиків.

— Давай? — загарчав я і накинувся на неї, як оскаженілий від казарменого целібату солдат.

Не знаю, як благенькі дверцята електрощитка витримали тиск двох тіл, що смикалися у спільному ритмі. Певно, конструктори все-таки передбачали можливість подібних навантажень. Я летів вперед, ні на що не зважаючи, збуджений своєю подвійною перемогою, але чемпіонка пустилася навздогін і наспіла буквально на самому краєчку. Собою вона керувала аж ніяк не гірше, ніж чоловіками.

Коли пульс припинив стукати в моїх скронях, а руки послабили хватку, я помітив, що дівчача голова лагідно пригорнулася до моїх волохатих грудей. Ця раптова ніжність була зовсім несподіваною в умовах електрощитової більярдного клубу.

— Добре, добре, — я похапцем провів рукою по її гладенькому волоссю. — Зараз нас попалять.

Дівчина підвела голову:

— Я вгадала із бажанням?

— Сто відсотків, — відсунувшись, я взявся наводити лад у одязі і тут помітив, що вона посміхається.

Залишки розірваного бюстгальтера мотилялися на грудях, немовби німе свідчення злочину, а наполовину розірвані трусики висіли на одній нозі. Дівчина, сміючись взялася розстібати гачки за спиною.

Що це на мене найшло, справді?

— Пробач. Скільки з мене?

Вона припинила сміятися:

— Я тобі що, повія?

— Та ні… я не про це, — потрібні слова чомусь ніяк не знаходилися, а замість них вилазили якісь чужі та кострубаті. — Я ж цеє… ну, порвав усе на тобі. Треба буде нове…

— Дурник! — дівчина раптом дала мені щигля. — Дурник! Невже ти думаєш, що на мені так часто рвуть білизну чоловіки? Жінка сама готова оплатити такий комплімент. Скільки візьмеш, щоб довершити це? — вона показала рукою на напіврозірвані трусики.

Я із шумом видихнув повітря, що застоялося у грудях, тоді повів ніжно по її стегну і одним ривком розправився з залишками тканини. Дівчина заплющила очі.

І справді, я не все розумію у конструкції цього світу.

Наче злочинці, ми тишком, по-одному вислизнули зі щитової. Я — перший, бо маркерка потребувала більше часу для відновлення дрес-коду.

Найскладнішою частиною випадкового сексу є прощання. З одного боку чоловік повинен залишити у жінки приємні спогади, а з іншого — не викликати бажання розпочати ігри в кохання. Я волів би зникнути по-англійському, але поки офіціант ніс рахунок, у кімнаті з’явилася моя партнерка по грі. Виглядала вона так само, як і на початку нашого знайомства — біла сорочка, чорна жилетка на ґудзиках і брюки. Хіба що прилизане волосся трохи розкошлатилося, але більярд — це все-таки спорт, тож усе виглядає логічно. Що ж до білизни, то форма маркера надійно маскує як її наявність, так і відсутність.

— Іще партію? — м’яко запитала дівчина.

— Знаєш, Олечко! Чесно сказати, це у мене не перша партія за сьогодні, — я зробив паузу, щоб двозначність останньої фрази не залишилася непоміченою. — А я одружений. І дружина, до речі, ревнива. Так що побіжу. Цьом.

Дівчина приклала пальчики до губ і натхненний цим знаком сумирності й кохання я попрямував до стоянки, де терпляче чекав вірний Володар Колес.

— Додому чи догуляємо? — запитав він, глянувши на годинника.

— А котра година? Одинадцята? Тоді додому. Нехай здивуються моєму ранньому поверненню.

Щоправда, виявилося, що дивуватися, власне, не було кому.

У квартирі не світилося жодного вогника. Богдан повідомив есемескою, що ночуватиме у якогось Ярослава. Ірка тим часом примудрилась влягтися у ліжко, при тому, що телезірки можуть дозволити собі спокійно спати до обіду.

«Може, воно й на краще», — подумалося раптом. Хто його зна, як я виглядаю після сьогоднішніх сексуальних пригод? А жінки здатні виявити зраду по запаху, по волосині на піджаку, по непомітному сліду під помади. І все це у мене зараз у наявності — до бабки не ходи. А тому найрозумніше, що можна зробити, це тихо прослизнути у ванну, а потім обережно, щоб не розбудити благовірну, вкластися до люлі.

Під душем я довго тер себе мочалкою, потім уважно роздивлявся у дзеркалі. Наче ніяких слідів. Зранку буду, як огірочок.

Може, ще й поголитися?

Ні, це вже буде занадто.

Тихо, щоб не викликати незадоволення дружини, я пірнув під ковдру і збив під щокою подушку. Зарано для вкладання, але враховуючи енергетичний викид, точніше, два викиди, можна сподіватися на глибокий оздоровчий сон.

І щойно вмостився зручніше, як раптом відчув на стегні доторк жінчиної руки. Розслаблене тіло немовби проштрикнуло струмом.

Рука не зупинялася.

Я лежав, прислухаючись до своїх відчуттів. Цього не може бути! Ірка останнім часом не виявляє особливої ініціативи. Хіба що вона вловила таємний запах сексу? Жінки неймовірно чутливі до таких речей. Проте на сьогодні для мене це вже буде занадто.

Але рука просувалася все далі. За мить до неї приєдналась і нога.

Я спробував зробити вигляд, що не розумію, про що йдеться.

Тоді рука зробила те, що не допускало подвійного трактування.

І я розвернувся на ліжку та у свою чергу теж запустив пальці у подорож знайомими до болю вигинами жінчиного тіла.