Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
— То як же бути? — з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. — Я дуже, дуже… хотів би її зустріти.
— Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що — хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас.
— Я так не думаю про жінок, — палко відповів Гриць, — Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію?
— Нащо? — примружився кобзар. — Гадаю, що краще одразу зустріти.
— То коли ж? Де?
— Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, — це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися.
— Як це?
— Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.
***
Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червойий місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:
— Звідси добре видно буде. Як у театрі.
Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:
Де ж на світі тая правдонька була?
Що куриця та й бика привела,
А бичок-третячок
Та й наніс яєчок!
А безрукий ті яєчка забрав,
Голопузому за пазуху запхав,
Голопузий їх підкинув їжаку,
Їжачиха їх побулькала в ріку!
А безногий ішов
Та яєчка знайшов!
І попер у болото, на покіс,
Журавлеві довгоногому під ніс!
На покосі випасалися лини,
І надибали яєчка ті вони,
Повсідалися, висиджують линят,
А за три дні кожен має сто телят!
— Ух ти! — прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. — Ще не чув такого варіанту. Ну й дають!
— Оце так! — сміявся редактор. — Тут не просто химерія небувальщини, тут — ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте.
— А може, навпаки, — пошепки заперечив Гриць, — може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше.
— Ну це ти вже загнув! — стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. — Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем.
Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали:
— Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію!
Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати — просто й щиро:
І шановні глядачі,
І актори-сміхачі,
Всі із кореня одного —
Мають радощів ключі.
Бо у тому наша суть —
Серце сміхом сколихнуть,
І село ото недаром
Сміянами здавна звуть!
Ще, напевне, ген колись
Жартуни тут завелись —
Щирі, сонячні завзяті,
Що таким лиш попадись, —
То й посиплеться з нікчем
Вся мізерія дощем,
А веселощі заграють
Райдугою диво-тем!..
А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:
Сміх — велетенський міх,
Всесвіт схожий до нього,
Сміх— не для потіх,
А для вогню святого!
Палить усю марноту,
Всі розриває ґрати,
Вільність дарує ту,
Що дозволяє літати!
— Чуєш, Грицю, чуєш? — крутився, як дзига, редактор. — Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни!
Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:
Смійся сам над собою,
Зоряний чоловіче,
Стривоженою порою
Глянь сам собі у вічі.
Хай гомеричний регіт
Змете марноту й образи,
Хай твої колеги
Сміються з тобою разом,
Тоді вже в тобі, людино,
Нічого смішного не буде,
А лише політ орлиний
