Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗
І подих на повні груди!
— Ну як? — пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. — Зацікавлює?
— Геніально! — закивав головою Товкач. — Чудово!
— Ну, це вступ. А далі — самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу.
— Неодмінно, — радів редактор, — Це буде фурор!
Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло — оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки:
— Я прогуляюся трохи.
— Ти що? Це ж лише починається.
— Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу…
— Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся.
Василь Іванович, почувши ту розмову, взяв Гриця за руку, одвів у сутінки. Тихо мовив:
— Не витримав? Розумію. Твоя душа тепер хоче іншого сміху, беззвучного. Як мерехтіння місяця на воді. То Русалія десь поблизу, ти відчув її поклик. Не дивуйся нічому, спробуй знайти її. Прямуй берегом аж до Зеленої Гатки. Прислухайся. І хай доля приведе тебе туди, куди суджено.
Гриць обняв старого, поцілував у пергаментну щоку, відчувши лоскіт довгих вусів.
— Дякую вам за все.
Хутко рушив понад берегом, не оглядаючись. Позаду лунав радісний сміх, звучали пісні, передзвін цимбалів, але все те було ніби в іншому світі.
Для Гриця існувало тільки оце диво: срібне коло місяця, заспокійливе і разом з тим хвилююче, зоряний шлях угорі і такий же — внизу, у плині річища, темні лози на кручі, Він зняв черевики, потихеньку брів у прохолодній воді, прислухався до ніжного плюскоту хвилі,
І знову згадався Радісний. Почувся тихий голос дивного юнака (чи, може, то жебоніла вода в річищі?): «Щасливої мандрівки на гірській стежині…»
Гірська стежина? Чому так сказано? Може, тому, що гори постають не лише на поверхні планети, а у глибинах душі? Й хто скаже, які з них вищі? Куди ж він прямує тепер, куди хоче вибратися? Чи не блукає в звивинах віковічного лабіринту, де очікує свої жертви Мінотавр, ким би він не був — голосом звіра у власній душі чи приманкою жіночності, марнолюбства, величі?
Шукати радості, плекати радість. Як це зробити? Як? Концепція сміху, жартома висловлена старим Сміяном, цікава, парадоксальна, та хіба жартома розгорнеш страхітливу гору трагедій, що нависає над Землею? Хіба збагнуть оновлюючу суть радості жадібні й войовничі хижаки з мілітарних концернів Заходу? Все вони знають: і про високе покликання краси, котра мала б врятувати світ, як про те говорили Достоєвський і Реріх, і про нетлінність гуманістичних ідеалів давнини й сучасності. Все знають, все тримають під своїми замками, знають вартість золотих скарбів людського духу, але люто повстають супроти полум’яних дарунків розуму, бо давно вже затьмарилися ненавистю. Чи можливо оновити їх багаттям сміху й радості? Чи не дитячі міркування все це?
Так, роздумуючи, наливаючись спокоєм і умиротвореністю, він брів під склепінням мерехтливого дивокола, забувши про все, забувши, куди він іде й навіщо, аж доки перед ним не почала виростати стіна плакучих верб, що перетинала річище. Почувся шум водоспаду. «Певно, Зелена Гатка», — подумав Гриць. Зупинився, прислухаючись до мелодійного співу потоку. Що ж далі, де шукати Русалію? І як підійти до неї вночі, без попереднього знайомства? А як знати, що це вона? Раптом цей намір — розшукати дівчину вночі у хащах Зеленої Гатки, зустрітися з нею у безлюдді — здався йому божевіллям. Він уже хотів повертати назад, та зупинився, почувши тихий, далекий голос. Йому подумалося навіть, що то якийсь рибалка ввімкнув магнітофон із записом пісень Ніни Матвієнко: мелодія й слова зливалися з довколишнім світом, як притаманне всьому, що оточувало хлопця, — зіркам, річищу, верболозу, мерехтливому ряхтінню іскор у примхливій течії. Гриць пройшов ще трохи вперед, знову прислухався. Голос линув від Зеленої Гатки.
Тримаючи в руках черевики, він намацував поміж камінням босими підошвами місцини, куди можна безпечно ступити, старався, щоб не тріщали сухі гілки. Тіні верб від місця повільно хиталися, сріблисті пасма поміж ними несподівано творили таке відчуття, ніби земля втікає з-під ніг, і Грицю доводилося навіть зупинятися, щоб відігнати ту химеру. Усміхався до себе: хочемо якогось метаморфозу, а насилу долаємо суб’єктивну містифікацію. Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні. Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона?
Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:
Гори, мій вогнику, гори,
Гони пітьму із мого дому,
Щоб ми щасливії жили,
Щоб не було біди нікому.
Гори, мій вогнику, гори,
І борони від сили злої,
І в дух мій сили дай, снаги,
Любові й мудрості земної.
Гори, мій вогнику, гори…
[1]
Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила:
— Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках?
Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» — додумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос:
— «Мої брови — ліси захмарні!..»
Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що?
— Сідай до вогню, мандрівнику, — озвалася знову дівчина, — і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви?
Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання — хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася.
— Кого шукаєш?
— Тебе! — Хлопець відповів так, ніби кидався з кручі у воду, затамувавши подих, беззастережно.
— Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати?
— Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав.
— Он як? — здивувалася дівчина.
— А хіба ти не відаєш цього? — Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. — Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме?
— Гарно сказав, — задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. — А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш?
