Лоліта - Набоков Владимир (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
7
Не знаю, чи не став альбом звідниці додатковою ланкою в маргаритковому ланцюзі; однак зовсім скоро я заради власної безпеки вирішив одружитися. Мені спало на думку, що розклад дня, домашня їжа, всі умовності шлюбу, профілактична одноманітність активності в ліжку й, можливо, хтозна, подальше зростання певних моральних цінностей, певних духовних замінників зможуть допомогти мені якщо не очиститися від ницих та небезпечних бажань, то принаймні мирно їх контролювати. Невеликий статок, що перейшов до мене після батькової смерті (нічого особливого – «Мірану» вже давно продали) на додачу до моєї приголомшливої, хай навіть трохи брутальної, привабливості дозволяв мені холоднокровно вирушити на пошуки. Гарненько поміркувавши, я обрав доньку польського лікаря: так склалося, що цей добродій лікував мене від нападів запаморочення й тахікардії. Ми грали в шахи; його донька дивилася на мене з-за свого мольберта і вставляла позичені в мене очі або кісточки пальців у те кубічне сміття, котре освічені панянки писали тоді замість бузку та овечок. Дозвольте мені нагадати, спокійно наголошуючи: я був, і досі залишаюся, попри mes malheurs 50, винятковим красенем, високим, зі стриманими рухами, м’яким темним волоссям та похмурими й завдяки цьому ще привабливішими манерами. Часто виняткова мужність віддзеркалюється в демонстрованих суб’єктом рисах чимось відлюдним та запаленим, тим, що годиться приховувати. Саме так було зі мною. На жаль, я чудово знав, що варто мені клацнути пальцями, як я отримаю будь-яку обрану дорослу жінку; правду кажучи, я взяв собі за звичку поводитися з протилежною статтю не надто люб’язно, аби якась із них не впала перестиглим плодом мені на холодні коліна. Якби я був français moyen 51, любителем показних дам, я б легко міг знайти серед божевільних красунь, що билися в мою похмуру скелю, когось значно чарівнішого за Валерію. Утім, обираючи, я керувався міркуваннями, котрі зводилися – як я занадто пізно зрозумів – до жалюгідного компромісу. Усе це лише доводить, яким страшенно недоумкуватим завжди був бідолашний Гумберт у любовних справах.
8
Попри те що я переконував себе, наче шукаю просто чиєїсь заспокійливої присутності, прославленої pot-au-feu 52 та живої піхви, однак найбільше у Валерії мені подобалася її схожість із маленькою дівчинкою. Вона прикидалася дитиною не тому, що здогадалася про якусь із моїх таємниць; просто це був її стиль, і я попався. Правду кажучи, їй було принаймні під тридцять (її справжнього віку я так ніколи й не дізнався, адже навіть паспорт брехав), а зі своєю цнотою вона попрощалася вже давно за обставин, що змінювалися разом із її мінливим настроєм. А я своєю чергою був таким наївним, яким може бути тільки збоченець. Вона здавалася пухнастою й грайливою, одягалася à la gamine 53, щедро демонструвала гладенькі ніжки, вміла підкреслити оголеність білої ступні чорним оксамитом черевичків, і закопилювала вустонька, і грала ямочками, і метушилася, і вбиралася в австрійську спідничку, і струшувала коротенькими білявими кучериками наймилішим та найбанальнішим чином.
Після короткої церемонії в ратуші я привів її до нової, щойно винайнятої квартири та трохи здивував, змусивши до початку любощів одягнутися в просту дитячу сорочечку, яку вдалося поцупити з шафи в сиротинці. Шлюбна ніч минула досить кумедно, і перед світанком я довів ідіотку до істерики. Однак реальність незабаром перемогла. Висвітлений кучерик виявив свій темний корінець; пушок обернувся колючками на поголеній литці; вологий рухливий рот (байдуже, як я шпигував його любов’ю) безчесно виявив свою схожість із відповідною частиною тіла на дорогоцінному портреті її покійної жабоподібної матінки; і незабаром замість блідого крихітного підлітка на руках у Гумберта Гумберта опинилася дебела, товста, коротконога, цицьката й майже безмозка баба.
Так тривало з 1935 до 1939 року. Єдиним плюсом Валерії був мовчазний характер, який насправді допоміг створити відчуття затишку в нашій убогій маленькій квартирці: дві кімнатки, загазований краєвид в одному вікні, цегляна стіна в другому, крихітна кухня, черевикоподібна ванна, де я відчував себе Маратом, дарма що не було білошийої дівчинки, щоб простромити мене 54. Нам випало чимало затишних вечорів – вона занурювалась у свою «Paris-soir» 55, а я працював за рипучим столом. Ми відвідували кінотеатри, велоперегони та боксерські матчі. До її прісної плоті я повертався зрідка, лише за гострої потреби чи розпачу. У бакалійника навпроти була маленька донечка, від чиєї тіні я втрачав глузд; утім, із допомогою Валерії мені врешті-решт вдавалося знайти законний вихід із моєї фантастичної скрути. Стосовно домашньої їжі, про pot-au-feu ми, не змовляючись, забули й харчувалися здебільшого в тісному ресторанчику на rue Bonaparte 56, де скатертина була вкрита винними плямами й постійно чулася чужомовна балаканина. Антиквар у сусідньому будинку виставив у захаращеній вітрині розкішний барвистий – зелений, червоний, золотий та чорнильно-синій – старовинний американський естамп паротяга з велетенською трубою, великими химерними ліхтарями й гігантським скотоскидачем, що тягнув свої рожево-бузкові вагони в степову горобину ніч та щедро змішував помережаний іскрами чорний дим із її пухнастими грозовими хмарами.
Щось зблиснуло. Улітку 1939-го помер mon oncle d’Amérique 57, залишивши мені кілька тисяч щорічного прибутку за умови, що я переїду до Америки і виказуватиму хоч якусь цікавість до його бізнесу. Така перспектива була мені якраз до душі. Я відчував, що моє життя потребує струсу. До того ж було ще дещо: плюш сімейного затишку погризла міль. Протягом кількох останніх тижнів я помічав, що моя товста Валерія не при собі – вона виявляла дивний неспокій, а подекуди навіть щось схоже на роздратування, що аж ніяк не пасувало звичному персонажеві, якого вона мала для мене грати. Коли я повідомив, що незабаром ми відпливаємо до Нью-Йорка, вона стривожилась і спантеличилася. Почалася надокучлива метушня з її документами. Вона мала нансенівський паспорт 58, котрий радше слід було назвати нонсенсівським, а поважне швейцарське громадянство її чоловіка чомусь не сприяло отриманню візи; я вирішив, що це необхідність скніти в довгих чергах до префектури та інші формальності зробили її такою мовчазною, попри мої терплячі запевняння, що Америка – країна рожевих дітей та велетенських дерев, де життя буде значно кращим, ніж у нудному сірому Парижі.
Якось уранці, коли вже майже дали лад її паперам, ми виходили з якоїсь офіційної будівлі, аж раптом Валерія, шкандибаючи поруч зі мною, почала безмовно й несамовито хитати своєю пуделевою головою. Спершу я не звертав на це уваги, а потім поцікавився, чи не вирішила вона, бува, що там усередині щось є. Вона відповіла (перекладаю з французьких слів, які, власне, вже були, як мені здається, перекладом якоїсь слов’янської банальності): «У моєму житті є інша людина».
Що й казати, для чоловіка це найогидніші слова. Зізнаюся, вони мене приголомшили. Відгамселити її від душі просто на вулиці, як зробив би порядний міщанин, було неможливо. Довгі роки прихованих страждань навчили мене надлюдської витримки. Тож я негайно запхав її до таксі, що вже певний час привітно повзло вздовж хідника, й у цьому відносному усамітненні спокійно запропонував пояснити свої дикунські слова. Лють зростала й душила мене не тому, що я відчував щось до посміховиська на ім’я мадам Гумберт, а тому, що лише я міг приймати рішення стосовно законних та незаконних статевих зносин, і ось, маєш, Валерія, удавана дружина, безсоромно зібралася розпоряджатися на свій розсуд моїм благополуччям та долею. Я повторив запитання, але вона не припинила своєї бурлескної балаканини, продовжуючи розпинатися про те, що нещасна зі мною, та повідомляючи про наміри негайно розлучитися. «Mais qui est-ce?» 59, – загорлав я врешті-решт, гупнувши її кулаком по коліну, а вона, навіть не кліпнувши, витріщилася на мене так, наче відповідь була занадто очевидна й не потребувала пояснень, і потім, рвучко здвигнувши плечем, вказала на м’ясисту потилицю водія. Він загальмував біля невеличкого кафе й відрекомендувався. Не пригадую його неоковирного прізвища, але після всіх цих років досі чітко пам’ятаю його самого – кремезний білогвардієць, пишновусий колишній полковник, підстрижений їжачком. Цим дурнуватим бізнесом у Парижі займалися тисячі таких, як він. Ми сіли за столик; царський прибічник замовив вина, а Валерія, приклавши до коліна мокру серветку, продовжувала говорити, радше в мене, ніж зі мною; цю величну посудину вона наповнювала з такою балакучістю, про існування якої я й не підозрював, і на додачу весь час вистрілювала залпом слов’янських фраз у свого незворушного коханця. Ситуація склалася сміховинна і зробилася ще смішнішою, коли таксомоторний полковник із власницькою усмішкою зупинив Валерію й почав розпинатися про свої погляди та плани. Приправивши ретельно вимовлені французькі слова жахливим акцентом, він змалював той світ кохання та праці, в який збирався увійти пліч-о-пліч із крихіткою дружиною, Валерією. Вона тим часом чепурилася, малювала зморщені губки, посмикувала блузку на грудях, потроївши при цьому підборіддя, і таке інше, а він просторікував про неї так, наче її з нами не було й наче вона – маленька безпритульниця, котру заради її власного добра переводять від мудрого опікуна до ще мудрішого; попри те що моя безпомічна лють, можливо, перебільшувала та спотворювала його слова, можу заприсягнутися, що він дійсно консультувався зі мною щодо її дієти, циклів, гардеробу та книжок, які вона прочитала чи мусить прочитати. «Гадаю, – сказав він, – їй сподобається “Жан Христоф” 60, ви погоджуєтеся?» О, та він справжній літературознавець, цей пан Таксович.
