Лоліта - Набоков Владимир (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .txt) 📗
Скидалося на те, що бадьоре життя на свіжому повітрі допоможе мені одужати. Один із моїх улюблених лікарів, чарівний цинік із короткою коричневою борідкою, мав брата, котрий саме збирався вести експедицію до арктичних регіонів Канади. Мене прикомандирували до неї як «спостерігача за психічними реакціями». Час від часу (однак не надто успішно) я разом із двома молодими ботаніками та старим теслею користувався послугами однієї з наших спеціалісток із харчування, Аніти Джонсон, котру, задоволено повідомляю, незабаром відіслали літаком назад. Мене мало обходило, яка ж у цієї експедиції мета. Зважаючи на кількість метеорологів, можна було вирішити, що ми простежуємо до його барлогу (десь, як мені здалося, на острові Принца Уельського) мандрівний і хиткий північний магнітний полюс. Одна група організувала за допомогою канадців метеорологічну станцію в П’єрпойнті біля Мелвіллової протоки 62. Друга група таких самих заблуд збирала планктон. Третя вивчала розвиток туберкульозу в тундрі. Берт, фотограф і невпевнений у собі чолов’яга, разом із яким мене змушували щосили займатися рабською працею (він теж мав якісь негаразди з психікою), запевняв, що великі цабе з нашої команди, справжні керівники, яких ми ніколи не бачили, зацікавлені здебільшого дослідженнями впливу кліматичного потепління на хутро полярної лисиці.
Ми жили в збірних дерев’яних халупах посеред докембрійського гранітного світу. Мали цілу купу запасів – «Рідерз дайджест», міксер для морозива, хімічні туалети й різдвяні паперові ковпаки. Моє здоров’я дивовижно покращилося, попри фантастичну порожнечу та нудьгу. Оточений бляклою рослинністю – верболозом і лишайниками, просочений і, гадаю, почищений свистуном-вітром, сидячи на брилі під абсолютно прозорим небом (крізь яке, однак, не просвічувалося нічого важливого), я почувався навдивовижу відчуженим від свого власного «я». Пухкенькі блискучі маленькі ескімосочки зі своїм риб’ячим смородом, відразливим чорним як воронове крило волоссям та личками морських свинок збуджували мене ще менше, ніж Джонсон. Німфетки не живуть в арктичних регіонах.
Я полишив аналізувати дрейф крижин, друмліни 63, гремлінів 64 та кремлі тим, хто розумівся на цьому більше за мене, й деякий час намагався записувати те, що довірливо вважав «реакціями» (я помітив, приміром, що сни під північним сонцем зазвичай яскраво забарвлені, і це підтвердив мій друг фотограф). Окрім цього, я мусив опитувати своїх товаришів на різноманітні теми, як-от ностальгія, страх перед невідомими тваринами, мрії про їжу та нічні фантазії, захоплення, вибір радіопередач, зміни світогляду й таке інше. Усім це так набридло, що незабаром я цілковито закинув свій проект і лише наприкінці своєї двадцятимісячної «холодної каторги» (як пожартував один із ботаніків) нашкрябав вигаданий від першого до останнього слова та дуже колоритний звіт; читач може знайти його публікацію в «Анналах дорослої психофізики» за 1945 чи 1946 рік, а також у випуску «Арктичних досліджень», присвяченому нашій експедиції, котра, зауважу на завершення, насправді не мала нічого спільного з запасами міді на острові Вікторія чи схожими дурницями, як я пізніше довідався від свого добродушного лікаря, адже справжня її мета була таємницею, про яку шепотілися, тому дозволю собі додати лише, що, якою б вона не була, її вдалося повністю досягнути.
Читач засмутиться, дізнавшись, що одразу після повернення до цивілізації мені знову довелося боротися з божевіллям (якщо цим жорстоким терміном можна назвати меланхолію і відчуття нестерпної пригніченості). Своїм цілковитим одужанням я завдячую відкриттю, яке зробив під час перебування в одному дуже дорогому санаторії. Я відкрив невичерпне джерело жвавих веселощів у можливості обдурювати психіатрів, хитро спрямовуючи їх на власний розсуд, не зізнаючись, що знайомий з усіма їхніми професійними штучками, старанно вигадуючи для них суто класичні сни (котрі змушували потім їх самих, вимагачів снів, бачити жахіття і з криком прокидатися), дражнячи їх вигаданими «первісними сценами» та жодного разу не дозволивши їм навіть здогадатися про справжню сексуальну скруту. Давши хабара медсестрі, я отримав доступ до деяких папок і, добряче розважившись, знайшов там картки, в яких мене називали «потенційним гомосексуалом» і «абсолютним імпотентом». Ця забавка так сподобалася мені, а її вплив на мою хворобу виявився таким цілющим, що після одужання я залишився там ще на місяць (чудово спав і їв, як школярка). А потім я накинув собі ще тиждень заради єдиного задоволення – позмагатися з могутнім новачком, переміщеним 65 (і, безумовно, схибленим) світилом, котрого прославило вміння змусити пацієнта повірити, наче він був свідком власного зачаття.
10
Виписавшись із санаторію, я вирішив пошукати собі якусь провінційну місцину в Новій Англії або якесь сонне містечко (в’язи, біла церква), де можна було б провести літературне літо, пробавляючись повною коробкою зібраних нотаток та купаючись у якомусь озерці неподалік. Робота знову почала цікавити мене, маю на увазі свої дослідницькі зусилля; а тим часом власну участь у дядьковій посмертній парфумерії я звів до мінімуму.
Один із його колишніх співробітників, нащадок поважної родини, запропонував мені провести літо в приміському будинку своїх збіднілих родичів – кузена Макку, військового у відставці, та його дружини, які хотіли здати верхній поверх, де раніше скромно проживала покійна тітка. Він сказав, що в них є дві доньки, одна ще немовля, а другій дванадцять, та чудовий садок неподалік від чудового озера, а я запевнив, що це звучить досконало.
Ми з тими людьми обмінялися листами, і, переконавши їх, що привчений до туалету, я провів фантастичну ніч у потязі, уявляючи в найменших деталях таємничу німфетку, котру навчатиму французької та пеститиму гумбертівською. Ніхто не зустрів мене на іграшковому вокзальчику, де я вийшов зі своєю новою дорогою валізою, ніхто не відповів на телефонний дзвінок; однак незабаром у єдиному готелі зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязі та повідомив, що його будинок щойно згорів до пня, можливо через одночасну пожежу, що цілу ніч не вщухала в моїх жилах. Він розповів, що родина взяла автомобіль і поїхала шукати притулку на їхній фермі, однак дружинина подруга, прекрасна жінка, пані Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Літня пані, що мешкала навпроти будинку Гейзів, позичила Макку свій лімузин – доісторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життєрадісний негр. Тепер, коли єдина причина мого приїзду до Ремсдела зникла, запропонований мені вихід здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все відбудовувати, то й що? Невже він не застрахував майно належним чином? Я розгнівався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований європеєць, не міг відмовитися від поїздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що інакше Макку знайде ще вигадливіший спосіб спекатися мене. Я бачив, як він пошкандибав геть, і мій шофер тихенько захихотів. Дорогою я присягав собі, що за жодних умов не залишуся в Ремсделі, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бісові острови. Ще недавно моїм хребтом сочилися солодкі можливості, навіяні кольоровими світлинами морських курортів, а кузен Макку, правду кажучи, різко увірвав мої фантазії своїми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездійсненними намірами.
До речі, стосовно різких поворотів: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого приміського пса (одного з тих, що влаштовують засідку автівкам). Трохи далі виднівся Гейзівський будинок – чудовисько з побілених дощок, вицвіле, старе, радше сіре, ніж біле, – усім добре відомо, що в такому житлі замість душу на тебе чекає натягнута на кран у ванній гумова кишка. Я дав шоферові на чай, сподіваючись, що він одразу поїде геть: це дозволило б мені ніким не поміченим повернутися до готелю та валізи, однак він просто перетнув вулицю, зупинившись біля будинку, з веранди якого його гукала літня господиня. Що я міг зробити? Я натиснув на ґудзик дзвінка.
