Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (книги TXT) 📗
Під самим небом, на відстані простягнутої руки до Бога, паслася отара: вівці та барани насолоджувалися життям з тієї простюсінької причини, що не дано їм, щасливцям, висловлювати свої радості людською мовою.
Мені захотілося теж поручкатися зі Всевишнім, і я, не зважаючи на заблудше тепер уже з африканської пустелі сонце, набрався злості на своє термінаторське, на погляд стороннього, та грішне безпомічне, насправді, тіло, випустив душу понасолоджуватися свободою і попрямував вперед, до перемоги... вгору... знаючи, що мудрий гору... перетворить на рівнину...
Якийсь розумний Рекс заганяв отару в загорожу.
Хмари впали з неба на мою голову схвильованим шумом карпатського лісу. І враз стало темно. Важкі злющі недоспілі колючі каштани дощу холодним душищем сипалися на розпашілу, знервовану від перерваного кайфу землю та на добряче припеченого на сонячній пательні мене у власному соку та солі.
А хлопець розумний, - подумав я і ледь не навчився літати, підхоплений сильним поривом вітру. Врятувало молоде деревце – подало руку ще смертнішому за себе самого.
Пастухи потішилися моїй незграбності й погукали до хатини, що грибом-самітником красувалася серед полонини.
Гори стогнали. Вітер бавився смереками, час від часу ламаючи вперто-негнучких. Якийсь старезний дід-самогубець простягнув руки до стрілчастого неба і... віддавав йому свої роки клопотів. Молодів на очах...
Хлопці, заберіть його, він що, здурів? – я рвався забрати діда до хати.
Здуріти можуть всі, тільки не Йван, - навіть не поворухнувшись, засміявся вусатий. – Сиди.
І вітрисько може забрати всіх, но не Івана, - додав безвусий. – Краще мовчки дивись та вчись, ага?
Добре, а мені то що, - ображено відповів я.
За якусь еру, що тягнулася хвилин зо двадцять, на вершині гори, як нічого не бувало, з’явилося чисте, скупане сонце. А ще через хвилину в дверях хатини з’явився чистий, скупаний дід.
В нас гості, - сказав, - повезло!
Старий викрутив сорочку і знову надів її на себе. І не трусився, і гусяча шкіра з’явилася не у нього, а у мене.
Чому вас не закрутило оте божевільне холодне пекло? - здивовано запитав я діда.
Бо мені воно байдуже, – спокійно відповів Іван.
Мої нові знайомі поговорили про діла хазяйські, між іншим витягли з мене про мене все краще нишпорок-професіоналів, зробили прихований висновок типу тупий тупому про тупе та як добре тут, що нас немає там, й порадили частіше довіряти Богові, попередньо переконавшись, що той, кому довіряєш – дійсно Бог.
Я не міг довго гостювати в цих мудрих людей, бо не знав, що з моїми друзями.
Я до вас ще прийду, добре? – на прощання сказав я.
Як хочеш, - не дуже гостинно відповів дід.
Ви просто знаєте те, що мені треба. Я переконаний, - вирішив пояснити я.
Ти не запитав, чи мені треба того, чого тобі треба, але приходь... як хочеш, - по-батьківськи поплескав мене по плечу Іван і розказав, як легше добратися до села, бо тільки звідтіля я пам’ятав дорогу до нашого з хлопцями помешкання... якщо воно ще є... після всього...
Я собі пообіцяв, що стану сильним, як дід.
А в селі про нього стільки наслухався, що захотів ще стати таким мудрим, як він...
А я думав, що всі генії світу ходять зі мною на одну роботу, баран...
9
Вітер не боїться змін...
Тому вітру бояться люди...
По дорозі валялися дерева, які не захотіли або не могли зігнутися, тому їх поламало. Коли я добрався до нашого студентського містечка, посивілого через фантазії пунктуальних років – погрому не було... Бо не було взагалі нічого. І нікого. Пустка. Тільки відверто глузували гнучкі дерева-підлітки, що в часи нашої гуляй-поле-молодості були шмаркатими немовлятами, що лякались навіть студентської необачної ступні...
В той час, коли розгублений я приходив до тями в роздумах, як, де і коли шукати моїх друзів, аби уникнути мультиплікаційних взаємопереслідувань, вони, наче причмелені після “рейду” таргани, виповзали на нашу поляну з нетрів спокійного, бо досвідченого, карпатського лісу, який не боїться ніяких катаклізмів природи, крім одного амбіційного алогічного катаклізму – людини.
Я не довго був там, - теплолюбивий Володя-одесит кивнув на ліс, - однак уже можу зробити висновок: те, що легше, треба шукати ближче, - він тримав у руках свою нічну білизну і... пляшку коньяку... “Закарпатського” (свій до свого по своє: Карпати люблять карпатське, а Володя любить тепло).
А я зробив висновок, - продовжив Ростик, - що моя львівська маленька квартирка – найзатишніше місце на світі. Факт є факт.
Я ж, опісля сьогодні побаченого, - зауважив я, - зробив висновок, що висновків взагалі робити не можна. Чесне слово!
Як по команді ми всі перемкнули свої очі на Степана.
Ви чекаєте, поки я навішаю вам нам вуха свій висновок? – запитав Степан.
Звичайно! – першим за всіх розписався Ростик.
Хлопці, я просто щасливий, що можу бачити зараз вас здорових перед собою. Слава Богу, що ви не відчули на собі, що таке стихія в горах...
Ну-ну, не будь дуже добрим, мама Тереза тобі не родичка, признайся просто, що ми виявилися сильнішими, ніж ти думав, - почав чіплятися до невластивих Степанові чуттєвостей Володя.
Нє-а. Просто ви виявилися щасливішими, ніж я думав...
За щастя!!! Чуєте? Я пропоную тост, - пояснив Володя, розкорковуючи “Закарпатського”.
Природа так вдало підсунула нам підсвинка, що ми не тільки не встигли виростити з нього здоровенного нахабного кнуряку, а навіть й не помітили підкидня... Бо не для цього зустрілися, налаштували себе не на те... А потім сиділи, згадували й дивувалися, як багато залежить від того, якого кольору очі дивляться на жарт Господній, який люди помилково охрестили проблемою, аби виправдати свою незграбність...
Так, козаки, пропоную орієнтовний план сьогоднішнього нашого, не побоюсь сказати голосно, дійства...
Тільки не кричи! – встиг вставити колючку в Степанову промову Ростик. – Голосно не треба – боюся обвалів.
Ти сам обвал. Отож: Сергій, Ростислав та Володимир відправляються на пошуки залишків наших речей. По дорозі назад, в міру можливостей (а можливості завжди є, треба тільки їх побачити та захотіти використати), прихоплюють з собою дрова...
А Степан? – в унісон, з прихованим почуттям демократичності, тобто рівності, запитали ми.
Степан розпалює вогонь та готує вечерю на тому і з того, що ви відшукаєте. Так що, в добру путь, друзі!
Добре, що не в довгу, - зіронізував я.
Наш горець ледь не зрадив своїй серйозності. Однак вчасно реабілітував себе й як радянська батьківщина-мати урочисто проголосив:
За вами наші шлунки та зоряне або й ні небо над головою!
Чесно кажучи, я б ніколи не погодився на твій страшно божевільний план з елементами здорового егоїзму, якби не хотів їсти, - сказав Володя.
Хто править шлунками, той керує убогими умами! – продовжував проповідувати Степан.
- Як би я не хотів придертися до твоїх слів, мушу визнати, що ти породив афоризм, - вдумливо мовив Ростик. А сірники хоч маєш?
Маю. Запальничку.
В дорогу, - підігнав хлопців я, і ми розчинилися в лісі.
Я блукав лісом в пошуках втрачених речей і думав, що за найменшого бажання бути ображеним, можна битися головою об якесь невинне столітнє дерево і нарікати на свою обідрану примхою природи відпочивальницьку долю. Але так не сталось, бо так не гадалось. Вічне “чому” було приховане ще за якоюсь, вельми замаскованою примхою, що стосувалась усіх нас чотирьох та ймення якій (Господи, поможи з’ясувати, допоки думки філософські не пройшли повз звивин моїх)... Ймення якій... примха, тобто – незрозумілий вчинок як дивацтво, вигадка, чудернацтво, химера. Не брешу – так пише в тлумачному словнику української мови. І я тоді запитав себе: якщо життя – суцільні примхи, а примха – див. виділений текст, то справжнє життя, виявляється, суцільні дивацтва, вигадки, чудернацтва, химери??? Так? Тоді чому я собі морочу голову в пошуках якихось істин та її родичів-синонімів, близьких й не дуже, і чому себе за неможливість слідувати істинам якимось химерним мучу? Я що?..
