Життя як вітер, або щастя в байдужості - Процайло Андрій Ярославович (книги TXT) 📗
Засипаний запитаннями, я вибрів на нашу поляну разом з першою заспаною зіркою і без ніяких знахідок, однак під схвальні матюки моїх спереживаних друзів...
Ніч не знайшла коханця і була холодною, як засиджена в своїх комплексах діва...
Як на неврожай, ми мали навіть що посіяти. Стихія порозносила по Карпатах шмаття, а харчі все-таки нам залишила - не витрачати ж їй, великій імпровізаторці, модерних рим на консервні банки чи пляшки з якоюсь неврівноваженою рідиною. Консерва – стер..., ні, такі рими не для мистцині, ціль всього життя якої - зробити світ кращим.
Зі всього, що робиться, щось та й виходить... Якби палатка-приколістка (може, жінка, яку назвали бабусею, постарілася та постаралася?) не зіграла роль повітряного змія, ми б, під її пірамідковим снодійним покровом, спокійнісінько собі калачиком похропували, а так...
Так ми були приречені на зорі, карпатську ватру та розмови... Ми були приречені на якісь запитання, які, по суті, керують прогресом, бо вимагають якихось відповідей, серед яких обов’язково трапляються геніальні...
Місяць подумав, що він сонце, і став горбатим. А зірки нічого не думали, й залишалися зірками.
А день немає кольору – він день. Для ночі всі кольори кольорові, - пробубонів собі під ніс Ростик, але ми всі почули.
І мовчали... бо вдумувались...
Я для себе вималював слово, серцем і душею фарбував. Так, Ростику? – підморгнув новітньому мислителеві я.
Майже так, - погодився той. – Слово! О!
А я думаю, що так – без майже. Бо потужнішої зброї за слово у сучасному світі немає, - прилучився до розмови Володя.
Степан вголос лічив зорі. На якійсь з другого десятка він зупинився, значуще підняв вгору вказівного пальця і мовив:
Але: сказати гарно можна і без слів. Зробити гарно – треба мати душу.
Однак грамотну, яка знає абетку, - не здавався Володя.
Може так, а може – й ні. А може зіркам треба вірити. Вони ще ніколи не долітали до землі, тож не збагнули ще сили шлунка... До речі, інколи, якщо хочете знати, підсвідомість показує мені мою зірку. Мені приємно, що вона велика...
Не хочемо нічого знати, бо знаємо й так уже забагато, - заперечив Володя.
Нехай гадає, хай собі мудрує... А ми за нього трохи накеруєм. Наливайте! – скомандував Ростик. – Поки спрагла на балади Степанова зірка бавиться в пророцтво.
Я так давно по-справжньому не боявся плести романтичні дурниці вголос, - сказав великий інквізитор. - Жахався виглядати смішним та слабким...
В романтиці дурниць не буває, - заперечив я. - І ти не один, - мене потягнуло трохи висповідатися під екзотичний песимізм Степана, однак, як завжди, своїх п’ять копійок зовсім не туди вставив той же класний пацан з самого міста Львова.
Нас четверо, і ми п’ємо за 52 мільйона з наївного або погано поінформованого “1+1”. Щоб космічна цифра стала земною! За краще!
За краще? – іронічно посміхнувся Степан. – Та всі біди від того, що всі все роблять для того, щоб було краще. А кому це потрібно – до лампочки. І виходить, що кращого, якого в муках родиш, самому ні приклей, не приший, ні ще в якийсь спосіб не приплямкай, а хтось за це краще й спасибі має висловити, і бути вдячним до смерті, і Бог, якщо він є, обов’язково має побачити ініціативу та записати у свою вічну книгу райських справ. І замість того, аби насолоджуватися життям, більшість мудрагелів старається зробити добро іншим, яке робить інших такими нещасними, що маленькою компенсацією втіхи є намагання зробити добро ще іншішим... Ланцюгова реакція... А хто нормальний може бути щасливим на прив’язі?.. Ти?
Так, - несподівано відповів Ростик. – Бо якщо я зірвуся, то нароблю набагато більше дурниць та набагато більше людей нещасними, які в силу їх словесних прокльонів зроблять ще нещаснішим мене.
Стоп! - замахав руками перед собою Володя. – Пацани, може, спочатку вип’ємо, га? Рука болить, тобто... А потім продовжимо дебати, і я радо висловлю свою позицію щодо усіх вами задекларованих суспільно важливих питань, вирішення яких допоможе нашому багатостраждальному народові нарешті відчути себе малостраждальним та...
Стоп! – тепер уже кричав Ростик. В тебе температура?
Так, - відповів одесит.
Я маю на увазі, підвищена?
Можливо.
Я так і думав.
Не бреши.
Що?
Ти думав про щастя на ланцюгові. Згадай...
Якийсь чоловічок, і аж стільки зла. Чи не задосить для одного нерва? Він справді хворий, правда? – звернувся Ростик до мене.
Стоп! Стоп! Стоп! – на сей раз перервав жарти Степан. – За нас!
Актуально. Погодьтеся. – сказав я, і ми перехилили по одноразовій скляночці.
Поки закусували, доти мовчали.
Як в казці, - порушив апетитне плямкання Володя. - Ну що людині треба для повного щастя, а, друзі?
Правда. Коли не вмикаєш світла у своїй хаті, значить, тобі його не треба. Але випити й закусити для мене не світло, - Ростик приклав долоню до Володиного чола. Той незадоволено фиркнув.
Чого ти пристаєш?
Я не пристаю. Я пропоную нічию, - засміявся класний пацан, – бо не люблю перемагати хворих. То як, Львів та Одеса мир з маслом, о’кей?
Не о’кей, а гаразд, однак я згоден. Поговоримо про любов.
Попахує відвертими компліментами. Тобі не здається, Степане? – пожартував я.
Та що ти з них візьмеш, окрім вміння вішати локшину вільним вухам. Зрештою, то не зле... Як добре мені хлопці з ва-а-ми..., - додав.
Тільки не питай, будь ласка, чи ми тебе поважаємо, гаразд? – кольнув закарпатця Володя.
Тебе особисто не буду, можеш спокійно поважати класного пацана... Давайте ще по скляночці, а там побачимо, в кого виникнуть сумніви щодо поваги до власної персони. Не заперечуєте?
Ой Степане-Степаночку, ти славний козаче, за тобою, Степаночку, наркдиспансер плаче, - заспівав Ростик.
Ми реготали, як ненормальні. Врешті наш горянин запитав:
Хто б п...пішов по дрова, Ростику?
Тільки не я, - випалив той.
І не я, - додав Володя. – Піде Сергій, щоб знав, як шкідливо постійно мовчати. На помилках вчаться...
Однак по дрова пішли всі, добровільно, проявили ініціативу хлопці...
Магія вогню завжди вміє вчасно прочитати душу.
Мене легенько штовхнув під бік Володя і прошепотів:
Глянь на класного пацана, зараз він щось видасть...
Той дійсно не забарився:
Минув день, і ніхто не сказав дякую за те, що я його прожив, - жалівся Ростик.
Оце так впалив. Тобі що, сьогодні було ... зле? – здивувався Степан.
Не будь таким приземленим, Стьопка, - образився львів’янин. – Я в загальному, для роздумів.
Якщо для роздумів і не про сьогодні, то щось в тому є, однак всім до того – ні до чого. Для когось хтось – ніщо. Затям навічно – і позбудешся багатьох розчулень через чужу недосконалість...
Так, – в той час я дивився на світ трохи приплющеними очима, тому мовив: - Однак... все життєйське приходить та відходить... Якщо здоровий, їсти хочеться, а хворий – тільки здоров’я. Життя ніякої нової ноги, крім бажання бути там, де нас нема, будьмо відвертими, нам не підставляє. Все крутиться просто навколо, а в голови наші влізає по-різному. І часто не по-своєму... На те воно й життя та ми... і світ, який не має часу записувати помилки та на них вчитися, бо постійно творить. А сама творчість – це уже мистецтво. І не так остаточний результат, як процес...
А мистецтво слова у тому, щоб про однакове говорити по-різному, пра?.. – запитав Володя.
Пра... – нарешті підтримав одесита Ростик. - Повторись мільйон раз по-іншому, і ти завжди будеш оригіналом...
Ніч присіла на колоді біля тріскучої ватри і розказувала казку про мрію. Жовті голови кульбаб у пломенях бавилися у сонце. І я подумав: “Сонце вночі – це тоді, коли ти забуваєш, що вранці на тебе чекають купа обтяжливих обов’язків перед іншими”.
Ніч завжди приходить тихими очима, заглядає в душу – і мовчить, - загадково мовив до мене Степан. Ніби вмів читати чужі думки.
