Зброя вогню - Завітайло Тарас (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
— Ти вільний, — продовжив Андрій. — І ви, звичайно, цього не зробили?
Мефодій важко зітхнув і знову провів рукою по спітнілому чолі.
— Ото ж то й воно, що зробили.
— Ви викликали демона?!! — Андрій увесь пополотнів. — Що з Гапкою?
— Поки що все добре, якщо можна так сказати.
— Демон з’явився?
— З’явився… Це я в усьому винен, я навчив її заклинань…
— Розказуй.
Упир устав і пройшовся по хаті.
— У ніч на Купала намалювала вона на підлозі знак упиря і проказала заклинання. Відразу ж у двері постукали. Гапка відчинила двері й відскочила назад. До хати ввійшов високий чоловік, одягнений не по-нашому: чорний балахон з каптуром, чорні штани, високі чоботи зі шпорами, волосся теж чорне, гладко зализане назад і зібране в хвіст, обличчя бліде аж синє. «Ну здрастуй, Гапко», — прошипів він, як змія, і тут же помітив мене. Хвилю помовчав і розреготався. «А я ж то, — каже, — думаю: навіщо це я білій відьмі здався, а тут ось у чім справа!» — він махнув пазуристою рукою в мій бік, а потім скочив до Гапки, схопив її за шию і підняв у повітря однією рукою. «Тобою я займуся пізніше, — прошипів мені, — а от з Гапкою твоєю все одно каші не звариш, то хоч повечеряю нею!» І вже було розкрив свою зубату пащу, як Гапка з останніх сил дістала з-за пояса срібний клинок, що ми спеціально в коваля замовили, і встромила його прямо в серце нечистому.
Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.
— І що?
— А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.
— Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.
Упир ствердно кивнув головою.
— Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…
— Де?
— У Трансільванії, кажу.
— Виходить, ти можеш літати вертунцем, — не спитав, а радше зауважив Андрій.
— Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.
Андрій заклацав пальцями.
— А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?
— У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…
— Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? — перебив Андрій.
— Ой, не питай, — Мефодій криво усміхнувся. — Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі — справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу — і шукай вітра в полі…
— І що ж ти в книзі вичитав?
— Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.
— А що ж через рік?
— А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.
Андрій задумливо кивнув.
— Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?
Упир пильно глянув Андрієві в очі.
— Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, — сказала вона, — я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».
Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.
— Ти знаєш, що там було написано?
— Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.
— Це був додаток до листа, — схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. — До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…
— Не зміг би. Це мова мертвих, — перебив Мефодій козака.
— Це заклинання.
— Ні.
— А що ж?
— Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».
Андрій опустився на лавку.
— І все? — здавалося, він був розчарований.
— Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?
Ще покупавшись, Андрій почепив шаблю на пояс, тож тепер вона була при ньому. Він вийняв шаблю з піхов і поклав на стіл. Упир якийсь час дивився на неї, а потім злегка торкнувся клинка пальцем, і тієї ж миті, мов ошпарений, відсмикнув руку й показав палець Андрієві.
— Я так і знав…
На пальці була червона цятка — знак опіку.
— Виходить, це, все-таки, заклинання? — запитав Андрій.
— Ні, — відповів упир, — Гапка сказала, що справа у вогні, на якому шаблю викували.
— І чим же цей вогонь особливий?
— Вогонь принесений з Єрусалима, — пояснив упир. — З церкви Гробу Господнього.
— Я це знаю.
— А чи знаєш ти, що коли, приміром, ранити мене звичайним списом, шаблею або кулею, то страждати від такої рани я буду рівно один день, а наступної ночі від неї і сліду не лишиться?
— Знаю. Так само в перевертнів, вампірів і відьом.
— А от якщо мене ранити твоєю шаблею, то рана ця не заживе ніколи.
— Це ти вичитав у «Книзі Мертвих»?
— Так. Більше того, твоя шабля може поранити і навіть убити не тільки тіло, а й найчорнішу душу. Тепер зрозумів, як можна допомогти Гапці?
— Тепер зрозумів! — Очі Андрія засвітилися невимовною радістю — здавалося, він от-от схопиться з лавки і затанцює.
Мефодій встав і відійшов до вікна.
— Не зрозумію, з чого ти так радієш…
— Як це з чого? — Андрій засунув шаблю до піхов. — Посічу я того демона на мілку капусту, і справі край!
Упир гірко всміхнувся і похитав головою.
— Не кажи «гоп!», поки не перескочеш, Андрію… Демон той дужий, як сам сатана, чи впораєшся?
Андрій стенув плечима.
— А куди діватися? Як кажуть, двом смертям не бути, однієї не минути…
— А я-от — яскравий приклад протилежного, — іронічно зауважив упир.
— Гаразд, Мефодію, не будемо гадати наперед, — сказав козак і встав. — Давай в дорогу збиратися…
Раптом упир різко підняв руку, і Андрій змовк.
— Тихо! Хлюпається хтось… І точно не рибина.
Козак і упир притихли. В очеретах хтось лунко хлюпався і фиркав. Потім хлюпання враз припинилося, а через мить знадвору долинуло чвакання мокрих чобіт.
— Ох-ох-ох, житіє моє тяжке… Ти вдома, Сивий?
— Розслабся, свої, — полегшено зітхнув Андрій.
Упир здивовано звів брови. Надворі хтось виливав воду з чобіт.
— Сивий? Так ти вдома?
Упир схопив Андрія за руку.
— Не відкривай, — прошепотів він, — це не людина, нутром чую.
Андрій поплескав упиря по плечу.
— Розслабся, кажуть тобі — свої, значить свої, — і крикнув голосно: — заходь, Никодиме! А ти, — сказав упиреві, — сядь.
Двері відчинилися, і на порозі з’явився невисокий, кремезний і кривоногий чоловік — з довгою, аж до пояса, бородою, у грубій полотняній сорочці й полотняних штанях. У руках він тримав чоботи. Довге, скуйовджене волосся і борода, втім, як і весь чоловік, були мокрими, і визначити їх колір було важко. У прибулого були великі карі очі, густі, кошлаті брови, ніс картоплиною, а губи, як вареники, — великі й бліді. Під очима темніли синці.
— У тебе гість? — ще з порога спитав чоловік низьким, хриплуватим голосом, забачивши упиря. — Я не завадив?
