Зброя вогню - Завітайло Тарас (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗
За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.
Узявши зі схованки трохи золотих дукатів і цехінів, козак повернувся до човна і незабаром уже підпливав до острівця, де стояла його хатина.
Ще здалека Андрій почув чийсь регіт, що долинав з острівця, а підпливши ближче, побачив таку картину: коло самої води рачки стояла дивна істота і розглядала своє відображення, повертаючи свою лису головою з великими лапатими вухами то в один бік, то в інший, ніби милуючись собою. А ззаду істоти хтось качався в траві, захлинаючись від сміху. Почувши хлюпання весел, істота підвела голову. Карі очі світилися непідробною радістю, а на обличчі грала широка, на весь рот, посмішка, сяючи неприродною білизною зубів.
Андрій пристав до берега і вистрибнув з човна. Никодим підвівся і погладив свою лисину.
— Ну як я тобі, Сивий? Помолодів?
Упир, усе ще тримаючись за живіт, теж підвівся. Андрій кинув весло на траву.
— Еге ж, куди вже далі! Твоя робота? — звернувся він до упиря.
Той, сміючися, кивнув:
— Чия ж іще?
— Ну ти й шкуродер, Мефодію.
— Нічого подібного, — скривився упир. — Ти бачив, як він чухмарився? Вони ж його живцем загризли б! Та й йому подобається…
Никодим закивав лисою головою.
— Подобається, подобається! А то дався вже мені взнаки цей мурашник! Та й голові легше стало…
— Ну, подобається, то подобається, — сказав Андрій, — тільки тепер, — ти вже не ображайся, — дуже вже на євнуха став ти схожий.
— Тому-то я так і сміявся, — пирснув упир.
— Ти, — перебив його Андрій, — не сміявся, а іржав, як кінь! Я тебе чув ще за версту звідси… Гаразд, показилися, і годі… Ходімо в хату, присядемо перед дорогою.
Усі троє зайшли в хатину. Андрій і Мефодій сіли на лавку, а водяник вмостився на цебрі і став зиркати то на упиря, то на козака.
— А що, Сивий, далеко зібрався?
— А тобі яке діло?
Водяник став водити босими ногами по підлозі, згрібаючи розсипане сіно в купку.
— Та я так… Не на Черкаси бува?..
— Може, й на Черкаси… А що?
— З собою не візьмеш?
— З якого це дива? — Андрій здивовано глянув на водяника. — Літо, вважай, надворі, хлюпався б собі в заплавах!
Водяник шмигнув носом і за звичкою почухав потилицю.
— Розумієш, Сивий, дуже вже прив’язався я до людей, сумно мені тут одному, нудьга зелена… — Никодим дивився кудись удаль. — А оце ж пам’ятаєш, ми з тобою зимували на хуторі минулої зими?
— Ну?
— Там млин водяний, мене ще мельник помічником до себе запрошував…
— Помічником — водяника! — розсміявся упир. — Нічого не скажеш, хитрий мельник!
— Так він і знати не знав, хто я, — відмахнувся Никодим. — Ну то як, візьмеш, Сивий? — водяник з надією глянув на козака.
— А відкіля ти знаєш, що я саме на той хутір збираюся?
Андрій підозріло глянув на водяника, а потім перевів погляд на упиря. Упир одразу взявся розглядати стелю, ніби він тут ні при чому.
— Гаразд, гаразд, ну, проговорився, поки цилюрникував, — зізнався Мефодій, — ну, буває… Та й він, як видно, не ворог тобі…
Андрій втупив в упиря твердий погляд.
— Цей — не ворог, навіть друг. Але надалі будь уважнішим і стеж за тим, що й кому говориш.
— Добре, вибач, — винувато кивнув упир.
— Гаразд, збираймося.
— Так береш?.. — водяник радісно підскочив.
— Кажу, збираймося, значить, беру.
Андрій дістав з-під лавки невелику обковану залізом скриньку і відкрив її. У скриньці лежали два пістолі і добра жменя куль. Половина з них були срібними. Засунувши пістолі за пояс і причепивши порохівницю, Андрій поправив шаблю і зняв з полиці невелику торбу.
— Ну все, йдемо.
Усі троє вийшли з хати і попрямували до човна.
— Никодиме, — звернувся до водяника Андрій.
— Що?
— Вдягни чоботи. Попливеш не за човном, а в човні.
— Ага, — погодився водяник, і, якусь мить помовчавши, запитав: — Чуєш, Сивий?
— Ну, що ще?
— Е-е-е… А що таке «євнух»?
Ніч опускалася на безкрайній степ. Повітря наповнювалося свіжістю і прохолодою, що їх приносив легкий вітерець з Дніпра. Міріади зірок обсипали небо, куций серп місяця освітив своїм м’яким сріблястим світлом безбережне роздолля степу.
Вітерець шелестів морем високих, у пояс, трав, а посеред цього моря зяяло провалля глибокого яру, на дні якого вилася тоненька стрічка струмка з чистою і прохолодною водою. Схили яру були дуже крутими, а подекуди навіть грізно нависали над струмком. Тут завжди було свіжо і прохолодно, пахло корінням, землею і сирістю. Але не цієї ночі.
Цієї ночі у яру панував важкий, задушливий сморід. Місячне світло ледь-ледь проникало вглиб, але, не зважаючи на це, на дні яру без зайвих зусиль можна було розгледіти три згорблені фігури.
— То як, ти кажеш, він називається? — неприємним басом прохрипів один із трьох.
— Характерник, — відповів йому ще більш неприємний голос.
— Розповідай, — прохрипів третій, якось дивно закректав і відкашлявся. — Тьху, ніяк не перетравлю тієї дохлої лисиці, що вчора знайшов.
Перший захрюкав і зарохкав, що, очевидно, означало сміх.
— Кінчай іржати, справа серйозна! Він нашого брата порішив, а ви шкіритесь.
— А братик нічогенький був! — хрюкнув перший.
— Ага, смачненький! — додав другий.
— Заткнися, Хряче! І ти, Пацюче, писок стули. Знайшли чим хизуватися: брата рідного зжерли!..
— Та годі тобі, він і так мертвий був, — озвався Хряк.
— Та й ти теж їв, — вставив Пацюк, — так що кінчай патякати, Гробаку.
— Так, але вбив-то його характерник!
Гробак встав і розігнувся. Росту він був невисокого, кремезний, широкоплечий, але сутулий. Довгі руки звисали мало не до землі. Розгледіти обличчя в темряві було неможливо.
— Помститися йому треба, — прогарчав він, — а то ще й нас прикінчить.
Хряк почухав за вухом і запитав:
— Ну, так розкажи нам, хто він такий, отой характерник?
— Чаклун козацький.
— І що ж він може, цей чаклун? — поцікавився Пацюк, і в його голосі чулася легка іронія.
— Що може? — повторив Гробак. — Туману в очі може напустити, і ви кинетеся не на нього, а на тінь, що він її вичаклує. Він знає купу заклинань, щоб нашого брата зі світу зводити. Може бути за панібрата з нечистю всілякою, але тільки не з нами — вурдалаків він люто ненавидить і нищить скрізь, де тільки стріне. На додачу, як і всякий козак, вміло орудує шаблею. Ясно?
— Ясно, — хрюкнув Пацюк.
— Не ясно лише одне, — сказав Хряк, — де нам його шукати? І взагалі, ми що, втрьох на нього підемо? Одні?
Десь недалеко почулося вовче виття.
— Ні, не одні! — голос Гробака пролунав зловтішно. — Нам навіть шукати нікого не треба, сам найшовся.
Вовкулаки затихли і прислухалися: вовк знову завив, і вже десь зовсім поруч.
— Ні, здається, не вовк це виє… — тихо прохрипів Хряк.
Раптом на одному з боків яру в місячному сяйві вималювалась чиясь велетенська постать. Згори посипалася глина, і в яр стрибнула якась здоровенна потвора. Хряк і Пацюк притиснулися до прямовисної стіни яру і грізно загарчали. Потвора одразу відізвалася низьким, утробним риком. Уперед виступив Гробак.
— Тихше, тихше, Василю. Свої це.
Потвора була завбільшки з теля. Стояла на чотирьох лапах, причому передні були помітно довшими. Ступивши кілька кроків уперед, вона опинилась у смузі місячного світла. Дуже тіло напружено грало м’язами. Могутні груди важко здіймалися, як від швидкого бігу. Голова потвори була жахливою подобою людської, з масивною шелепою і величезними іклами. Потвора загарчала й вишкірилася.
— Хто такі? — спитала.
— Це, — Гробак вказав на двох вовкулаків, — мої брати — Хряк і Пацюк. Не забувай, Василю, в нас угода, ми разом.
Потвора сіла на задні лапи.
