Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Що ти так дивишся? — запитала вона, розстібаючи пальто.

— Сама знаєш, — хрипко відповів він і дорікнув собі за те, що дозволив їй відчути, як у нього перехопило горло.

Вона голосно розсміялася, і цей сміх подіяв на нього, як перша склянка «Джима Біма»: Харрі зігрівся і розслабився.

— Не треба, — сказала вона.

Він чудово розумів, що означає її «не треба»: «Не треба, не мучся, нічого не вийде». Вона промовила це тихо, ледь чутно, але все одно його обпекло, наче ляпасом.

— Ти схуд, — сказала вона.

— Усі так кажуть.

— Як щодо столика?

— Метрдотель нас покличе.

Вона сіла за стійку поруч і замовила аперитив — як зазвичай, кампарі. Харрі колись називав її Кошеніль — так на­зивається натуральний пігмент, який надає цьому пряному со­лодкому напою особливої барви. Вона й в одежі надавала перевагу червоним тонам. Сама Ракель пояснювала, що це забарвлення має відлякувати, — як у тварин, що в такий спосіб дають зрозуміти, щоб трималися подалі.

Харрі замовив ще одну колу.

— Чому ти схуд? — поцікавилася вона.

— Грибок.

— Що?

— Ну, йому ж треба харчуватися. Мізками, очима, легенями. Свідомістю. Висмоктує колір обличчя та пам’ять. Грибок росте, я зникаю. Він стає мною, а я — ним.

— Що ти верзеш? — перебила вона відразливо, але в очах Харрі розгледів посмішку.

Вона любила, коли він що-небудь розповідав, навіть коли плів відверту базгранину. Він пояснив про грибок у квартирі.

— А як у тебе справи?

— Чудово. У мене все гаразд, у Олега — теж. Ось тільки за тобою сумує.

— Так і сказав?

— Ти знаєш це і без його слів, Харрі. Міг би обійтися з ним і більш м’яко.

— Я? — Харрі здивовано витріщився на неї. — Це був не мій вибір.

— Та невже? — Ракель узяла зі стійки келих. — Те, що ми не разом, — зовсім не означає, що ви з Олегом повинні більше не зу­стрічатися. Ваша дружба важлива для вас обох. При­в’язаності вам даються так важко, що було б непогано цінувати те, що вже є.

Харрі сьорбнув свою колу:

— А як у Олега з твоїм?

— Його звати Матіас. — Ракель зітхнула. — Вони намагаються налагодити стосунки, але вони такі... різні. Матіас на­магається іти назустріч, але Олежик усе ускладнює.

Харрі відчув солодкий укол умиротворення.

— До того ж Матіас багато працює.

— А я вважав, що тобі не подобається, коли мужик працює, — промовив Харрі й одразу пошкодував про сказане.

Але Ракель не розсердилася, вона сумно зітхнула:

— Річ не в тому, що ти працював, Харрі, а у твоїй одержимості. Ти сам і є робота, й спонукає тебе не кохання, не відповідальність. А солідарність. Жодних особистих прагнень, ось у чому річ. У твоїй душі тільки жага помсти. А це неправильно, Харрі, так не мусить бути. Ти сам знаєш, як воно сталося.

«Атож, — подумав Харрі, — і до твого будинку я заніс заразу».

Він кашлянув і поцікавився:

— Ну а твій... він хоч займається правильними речами?

— Матіас тепер уночі чергує у відділенні швидкої допо­моги. Добровільно. А вдень читає лекції в Інституті анатомії.

— А ще він, звісно, донор та член неурядової організації «Міжнародна амністія»?

— Друга група з негативним резусом — це неабияка рідкість, Харрі. Щодо «Амністії» — ти сам її підтримуєш, я ж знаю.

Вона помішала оранжевою соломинкою у майже повній склянці, червона рідина загойдалася навколо кубиків льоду. Кошеніль.

— Харрі... — почала вона.

Щось у її голосі змусило його напружитися.

— Ми з Матіасом хочемо з’їхатися. Після Різдва.

— Так швидко? — Харрі провів язиком по пересохлому піднебінню, намагаючись здобути хоча б краплю вологи. — Ви ж знайомі менше року.

— Півтора. А до літа ми плануємо одружитися.

Магнус Скарре уважно дивився на воду, що стікала йому на руки й зникала в потоках дощу. Ні. Ніщо не зникає, про­сто переноситься до іншого місця. Як і ті люди, про яких він збирає інформацію протягом останніх тижнів. Про це його попросив Харрі. Харрі сказав, що там можна щось нарити. І що доповідь Магнуса йому потрібна до свят. А це означало, що Магнусу доведеться працювати понадурочно. Сам він чудово знав, що Харрі доручив йому цю справу, щоб він не розслаблявся під час святкувань. Хлопці з відділу розшуку зниклих безвісти відмовилися длубатися в старих справах: у них і нових по горло.

Повертаючись до свого кабінету порожнім коридором, Магнус помітив, що його двері прочинені. Він твердо пам’ятав, що замкнув їх, між тим уже було за дев’яту — навіть охоронці давно розійшлися. Два роки тому у них сталася низка крадіжок з кабінетів. Магнус різко смикнув двері.

Посеред кабінету стояла Катрина Братт. Вона обернулася до нього, підвівши брову, наче це був її кабінет і йому слід було постукати, перед тим як увійти. А потім знову повернулася спиною.

— Я просто хотіла подивитися, — сказала вона, обводячи поглядом стіни.

— На що? — Скарре озирнувся довкола. Кабінет був такий, як і всі інші, тільки без вікна.

— Це ж був його кабінет. Так?

— Кого ви маєте на увазі? — насупився Скарре.

— Холе. Упродовж років це був його кабінет. Зокрема й тоді, коли він розслідував серійні вбивства в Австралії. Так?

— Начебто, — знизав плечима Скарре. — То й що?

Катрина Братт провела долонею по столу:

— А чому він переїхав?

Магнус обійшов стіл і всівся в крісло.

— Тут нема вікна. До того ж його підвищили.

— А ділив він кабінет спочатку з Елен Єльтен, потім із Джеком Халворсеном, — сказала Катрина Братт. — І обох убили.

Магнус Скарре заклав руки за голову. А ця новенька — нічого собі. На клас, а то й на два вища за нього буде. Він готовий був битися об заклад, що чоловік у неї — велике цабе, та й грошенята водяться. Костюмчик, схоже, дорогий... Але якщо пильніше придивитися, видно: щось не так. Наче в її вроді була якась вада, тільки от зразу не вгадаєш, у чому вона полягає.

— Як ви вважаєте, може, він чув їхні голоси, тому і змінив кабінет? — запитала Братт, вивчаючи карту Норвегії на стіні.

Скарре обвів поглядом населені пункти Естланна, звідки за останню чверть сторіччя, починаючи з 1980 року, зникали люди. Посміхнувся, але не відповів. Талія у неї тонка, спина пряма... Він знав, що вона відчуває, як він її роздивляється.

— А як узагалі... — не почувши відповіді, продовжила вона.

— Чому ви цим цікавитеся?

— Новим шефом завжди цікавляться.

Тут вона мала рацію. Ось тільки він сам ніколи про Харрі Холе не думав як про начальника. Той, звісно, давав їм якісь завдання та очолював розслідування, але єдине, чого він, власне, вимагав від співробітників, — не йти зі служби раніше за нього.

— Вам, мабуть, відомо, що за ним тягнеться кепська слава, — обережно почав Скарре.

Вона знизала плечима:

— Якщо ви про пияцтво — я чула. І що він писав доповідні на колег. Що дехто з начальників мріє, аби його потурили, але попередній комісар прикрив його своєю могутньою спиною.

— Його звали Б’ярне Мьоллер, — зауважив Скарре і подивився на карту, де колом було обведено Берген. Саме там востаннє бачили Мьоллера. Перед самісіньким зникненням.

— Ще я чула, що місцевим співробітникам не дуже подобається, що телебачення зробило з нього мало не зірку.

Скарре закусив нижню губу.

— Він з біса вправний слідчий. Це для мене головне.

— А вам він подобається? — Братт, нарешті, обернулася і втупилася поглядом упритул.

Скарре посміхнувся:

— Подобається — не подобається, це таке... — Він відсунувся разом із кріслом, поклавши ноги на стіл, потягнувся, спроквола позіхнув. — А чого ви засиділися так допізна?

Це була лише спроба змінити тему. Врешті-решт, вона нижче від нього за рангом, до того ж іще й новачок.

Катрина Братт у відповідь тільки посміхнулася, наче він сказав щось кумедне, вийшла в двері, та й квит.

Пішла. От і добре. Скарре вилаявся, сів зручніше і вві­м­к­нув комп’ютер.

Харрі прокинувся й деякий час лежав на спині, видивляючись у стелю. Скільки він спав? Повернувся до тумбочки, поглянув на будильник. За чверть четверта. Вечеря була суцільною мукою. Він дивився на губи Ракелі, а вона говорила, пила вино, їла м’ясо та роз’ятрювала його розповідями про те, що вони з Матіасом думають провести рік або два в Ботсвані, де уряд оголосив війну СНІДу, що там не вистачає лікарів. Вона запитала, чи зустрів він когось. Він сказав: атож, зустрів. Друзів дитинства: Ейстейна та Валянка. Перший був алкоголіком, таксистом та комп’ютерним фанатом. Другий — алкоголіком та гравцем, який напевне став би чемпіоном світу з покеру, коли б тільки вмів утримувати спокійний вираз обличчя так само добре, як умів читати по обличчях своїх суперників. Харрі завів було історію про великий програш Валянка у Лас-Вегасі, але згадав, що розповідав її ра­ніше. До того ж усе це було не так. Ні з ким він не зустрі­чався.