Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
— Можете брати назовсім.
— Ні, я поверну. Хто бере в інших таку цінність, обкрадає ближнього, дружба дружбою, а книгу поверну.
— Я вам дарую.
— І не будете жаліти?
— Для вас — ні.
Вона вже була в іншій сукні — синій, вовняній, але трохи мішкуватій, — Ярослав подивився на неї і подумав, що їй треба підперезатися, тоді б виглядала навіть граціозно: один штрих може змінити жінку.
— Вибачте, я не знайшла пояса… — перейнявши його погляд, Оксана закліпала чорними променями над ніжними краплинами погідного осіннього неба. — Зараз ще пошукаю…
— Нічого, вам і так гарно, — сказав Ярослав, радий, що книга потрапила йому в руки. Раптом у нього появилося бажання розмовляти, він мовби прокинувся від довгої сплячки. — До речі, ваш Житомир заснував улюбленець, порадник і слуга київського князя Аскольда Житомир. — Ярослав підморгнув, що мало означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. — Між іншим, Аскольда вбили свої — князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…
— Не хваліться — це лише здогадки, — розпашіла біля плити, вона також ніби ожила. — Волинь древляни називали лісовою країною. Сподіваюся, не її заснував слуга вашого Аскольда…
— А я, наприклад, сказав би, що Волинь пішла від одноіменного міста, яке було на лівому березі нашого Бугу і згадується в літописі 1158 року.
— Чому ви все забираєте до Галичини?
— Бо я ненаситний! — Ярослав весело засміявся.
А потім вони пили саморобне пиво, їли картоплю, посмачену смаженим салом, говорили про голод і безробіття.
— До вас можна приходити? — Ярослав обережно торкнувся Оксаниного ліктя. — Я не буду набридати.
— Приходьте, неодмінно приходьте, — відказала, не ховаючи очей. — На десерт кави посмакуємо?
— У такій затишній господі всього можна посмакувати… — І він раптом похапцем поцілував її.
Вона стрепенулася, але не обурилась, — Оксанині вуста були трішки розтулені, біліли зволожені гарні зуби — кутнього бракувало, і в ньому часто плутався язик. Побачивши, що Грицан потягнувся за цигаркою, зауважила:
— Ви так багато курите…
— Певно, тому, що багато сходив доріг.
Кава була до приторності солодка — Оксана, мабуть, хотіла йому догодити. Ну й добре — він любив солодку. А найголовніше, може, було те, що попросту вже не пам’ятав, коли в теплій затишній кімнаті йому слугувала жінка. Принаймні після того, як Стася покинула його. Відтоді Ярослав ні до кого не ходив і до себе нікого не приводив. Допивши каву, підвівся.
— Пізно — я піду. До завтра?
— Як хочете.
— Я прийду завтра. — А по паузі доказав: — Тільки не гнівайтеся, якщо я зробив щось погане. Я не хотів… Все це мої розхитані нерви.
— Я не маю за що гніватися.
У темному коридорі він знайшов її сухорляву прохолодну руку, стиснув тонкі пальці. Чому вона його не обійме? Він так утомився і так скучив за жіночими руками — останні роки його обіймали прохолодні окопні ночі. До нього доторкалися лиш чисто вимиті руки медсестер. І більше нічого — окопи і смерть.
— Я прийду, — простогнав Ярослав.
Він легко відсторонив дівчину й похапцем вийшов, — уперше за багато місяців відчув присмак життя.
Напроти будинку маячив чоловік. Він не насторожив, а проте Грицан подумав, що варто було прихопити пістолет. Тепер стільки бандитів.
— Добрий вечір, — перегородивши дорогу, сказав по-польськи чоловік. — Не впізнаєш?
— Чому ж? — холодно промовив Грицан. — Адам.
— Адам, — підтвердив той. — Вибач мені, але я тебе не висліджував. Я запримітив тебе, коли ти йшов з дамою. Зупиняти було незручно, отож я вирішив підождати. Ну здоров, мій давній добрий друже.
— Здоров, — подав руку Грицан і завважив, що в цю хвилину в Оксаниному вікні згасло світло.
IV
Оксана притулилася спиною до вогкої стіни в темному коридорі й заплющила очі. Хотілося й вити, і товкти головою об вогку цю стіну. Чому, чому так? Чому завжди від неї ідуть? І дарма Ярослав образився, коли вона засміялася, що він втомився. Ні, вона не глузувала. Ні-ні! То був гіркий сміх, бо… вона також втомилася. Їй тридцять. В такому віці вже мають сім'ю, дітей, а вона так хотіла дитини. А що має? Кімнатку з коридором, в якому вогкі стіни?
Вона зітхнула, поволоклася до кімнати, згасила світло, лягла на тапчан. Дивилася в темну стелю, мимоволі згадувала рідну Кодню і літо, вона любила літо — влітку так багато квітів… Останній раз вона була в Кодні на Івана Купала. Хлопці збирали на березі Коденки хмиз для купальських вогнищ, готували смолоскипи, дівчата прикрашали вербу-купальницю… а коли споночіло, то спалахнуло над річкою багаття, — куди віночок попливе, з того берега милий прийде…
«Стороною дощик іде…» — зітхнула Оксана і раптом здригнулася, згадавши того, хто стрівся їй біля ратуші, коли йшла з Ярославом. Так, це міг бути тільки він — Адам Стемпковський. Вона впізнала його по ході — впевненій, гордій. Але звідки він міг узятися? Він же у Кракові. Власне, він їй байдужий. Вони зійшлися добровільно і добровільно розійшлися…
Добровільно? Ой, це не так! Будь справедливою, Адам подобався тобі, з першого погляду. Адам — високий, чорнявий, дуже впевнено говорив і знав, ідо така статура, як у нього, імпонує дівчатам. Він записався на курси російської мови і на другий день провів тебе додому, низьким голосом читав напам’ять уривки з «Пана Тадеуша» й весело оповідав:
— Батько охрестив мене Адамом на честь Міцкевича. До речі, мій старий також адвокат, як і батько Міцкевича. Навіть хотів, щоб я був поетом. Ха-ха! Я справді писав вірші.
— То прочитайте щось. Я люблю вірші, особливо «Лісову пісню» Лесі Українки. Я її вожу з собою.
— Я писав у дитинстві,— махнув правицею Адам. — Мене більше вабив інший Тадеуш — Костюшко, котрий в час проголошення повстання урочисто освятив свій меч у краківському костьолі. Я покинув вірші й захопився історією. Та про це потім… Присуньтесь ближче, я хочу вас поцілувати…
Він був здібним учнем. Російською мовою оволодів швидше від інших. Вона раділа з його успіхів, тільки мучило, коли приходив напідпитку, було соромно перед господинею, і вона щоразу вибачалася, на що господиня завжди відповідала:
— У чоловіків усе погане, але вони золоті люди… В хаті лише хвороба зайва, а то все добре. Хіба нас несе по воді? Ото вари йому воду, а він нехай споживає…— Вона погладила рудого собачку Кукунчика та мовила: — І будь терпеливою.
Оксана старалася бути терпеливою, догоджала Адамові, а він закінчив курси і сказав:
— Ось і все, дорога моя вчителько. Тепер, при потребі, я зможу послужити Польщі в корисній справі.
— Я рада, — вона справді була рада: якщо ти закоханий, то завжди радієш успіхам близької людини, вважаєш себе причетним до них. І добре, коли радість на двох.
— Ну, а завтра їду до Кракова. — Адам збив щиглем білу нитку, що причепилася до рукава.
— Я буду тебе чекати, — вона злегка притулилася до нього, зазирнула довірливо йому в очі.
— Я їду надовго, дорога моя.
— Як — надовго?
Її серце стиснулося. Вона вже не раз запримічала, що надто холодним бував Адам, що він жив якимсь подвійним життям, що в голові його було зовсім інше, ніж те, що він робив чи як поводився, а ще вона запримітила, що потрібна йому лише до постелі, що він егоїстичний. Це мучило, боліло, але вона мирилася, вона не докоряла йому, вона боялася, що він піде геть. Вона все прощала. Отже, хай хоч такий буде — замкнутий, егоїстичний. Крім того, вона ж бо любила… Він сильний мужчина. Цікавий. Вродливий.
