Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные версии книг txt) 📗

- Ох си­ну! за­си­лай ти ста­ростів до якої іншої.

- Як не до неї, то й ні до ко­го, - ска­зав син і все ди­вив­ся в вікно: він знав, що Со­ломія не при­па­де їй до впо­до­би.

- Ой, по­ду­май, си­ну, по­пе­ре­ду, та га­разд по­ду­май! Со­ломія - крутілка. Не хотілось би мені та­ку крутілку за невістку бра­ти.

- Чого ж во­на, ма­мо, крутілка? Во­на тільки про­вор­на та жва­ва.

- Ой си­ну! з тих крутілок не ви­хо­дить доб­рих ха­зяй­ок, - ска­за­ла ма­ти, і її го­лос став тро­хи смут­ний.

- Коли ж я, ма­мо, і люб­лю її за те, що во­на про­вор­на. Хіба во­но гар­но, як дівчи­на си­дить, як пень, а хо­дить, як сон­на. Та­ка й ро­бо­ту ро­би­ти­ме, мов сон­на.

- Та во­но, бач, так, але мені здається, що Со­ломія а та­ких, що кру­титься, вер­титься й бе­ре­га не дер­житься. Во­на аж над­то вже про­вор­на: не хо­де, а бігає та шу­гає, мов та пти­ця, не го­во­ре, а ля­щить, ве­ре­щить, аж од­ляс­ки йдуть. Ох си­ну! ду­май та й доб­ре ду­май, бо то­му один час.

Стара ма­ти аж зітхну­ла, об­би­ра­ючи кар­топ­лю. Жур­ба імлою впа­ла на сині Ро­ма­нові очі. Він підвів свої тихі очі, гля­нув на матір і вий­шов з ха­ти. Впав сму­ток і на ма­те­рині очі. Во­на пе­рес­та­ла об­би­ра­ти кар­топ­лю, підве­ла очі на об­ра­зи і не­на­че в бо­га про­си­ла по­ра­ди.

«Ох, ко­го ж це він за­ду­мав бра­ти? Ко­го він оце при­ве­де в мою ха­ту? Якусь дзиґу, якусь крутілку, го­лос­ну, як дзвін, кри­ку­ху, та­рах­котілку. А я люб­лю спокій, щоб в хаті бу­ло ти­хо».

Увійшла в ха­ту Нас­ту­ся і по­ча­ла роз­дя­га­тись. Во­на гля­ну­ла на матір; ма­ти сиділа та­ка за­ду­ма­на та смут­на, що Нас­тусі аж ки­нув­ся в вічі її смут­ний вид, на­суп­лені бро­ви, густі ряд­ки зморшків на по­хи­ле­но­му чолі.

«Ой бо­же мій ми­лий! - ду­ма­ла ста­ра Зінька. - Ба­га­то невісток я маю, і всі во­ни як лю­де, а цей при­ве­де в мою гос­по­ду не­по­си­дя­щу, ле­тю­чу невістку, не­на­че ту лісо­ву пти­цю впус­тить в мою ха­ту, що шу­гає по хаті, б'ється в вікна, аж шиб­ки дзве­нять. І во­на жи­ти­ме в моїй хаті до моєї жиз­ності…»

- А! цц! - про­мо­ви­ла Зінька го­лос­но, ще й цмак­ну­ла гу­ба­ми.

«Як би мені ба­жа­лось, щоб мій Ро­ман, сам ти­хий, як го­луб, взяв в мою ха­ту невісточ­ку, як си­зу зо­зу­лю, ти­ху та покірли­ву та ро­бо­тя­щу, щоб во­на мені й до по­мочі ста­ла, і ме­не пос­лу­ха­ла, і дог­ля­да­ла ме­не на ста­рості літ», - ду­ма­ла Зінька.

- А! цц! - знов про­мо­ви­ла го­лос­но Зінька, не здер­жав­ши своєї до­са­ди.

Дочка ско­са гля­ну­ла на матір.

«Що це ста­лось з матір'ю? Щось ду­має ниш­ком та­ке, що аж цма­кає го­лос­но».

«Ой бо­же мій ми­лий! Чи ста­ти мені си­нові на до­розі, чи ні? Шко­да й си­на, шко­да й се­бе… Тре­ба лю­дей по­пи­та­ти, чи не ли­ха, чи ро­бо­ча Со­ломія. Не дай гос­по­ди, як ще бу­де сер­ди­та, ліни­ва та ли­ха: не люб­лю я то­го лінивст­ва, бо са­ма зро­ду ро­бо­ча! Шко­да мені Ро­ма­на. А він же в ме­не та­кий ти­хий та слух­ня­ний, хоч в ву­хо бгай!» - ду­ма­ла ста­ра.

- А! цц! го­ренько мені! - знов не вдер­жа­лась ста­ра і го­лос­но про­мо­ви­ла ці сло­ва.

- Мамо! чо­го це ви акаєте та цма­каєте? Ви щось ду­маєте? - спи­та­ла Нас­ту­ся в ма­тері.

- Ат, доч­ко! Не пи­тай, бо ста­ра бу­деш. Я ста­ра, то в ме­не й ду­мок ба­га­то в го­лові.

«А! бо­же мій! - по­ду­ма­ла Зінька. - Не до впо­до­би мені ота Со­ломія. Тре­ба лю­дей про неї роз­пи­та­ти. Во­на слу­жи­ла в ба­тюш­ки; тре­ба бу­де побігти до йо­го та роз­пи­та­ти. Хто ж луч­че знає про неї, як не ма­туш­ка».

В неділю по обіді Зінька вий­шла до мо­ло­диць по­сидіти та по­ба­ла­ка­ти. Мо­ло­диці сиділи на призьбі ко­ло однієї ха­ти дов­гим ряд­ком, а де­котрі посіда­ли про­ти них на траві, підоб­гав­ши но­ги. Зінька пішла до їх і при­мос­ти­ла­ся на ка­мені, кот­рий ле­жав ко­ло самісінько­го по­ро­га.

Хитро та муд­ро, зда­ле­ки во­на за­ве­ла роз­мо­ву про Со­ломіїно­го батька Фи­ло­на, а далі ніби так собі, ви­пад­ком, по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти й про йо­го доч­ку Со­ломію. Де­які мо­ло­диці хва­ли­ли Со­ломію, де­котрі гу­ди­ли: одні го­во­ри­ли, що во­на ро­бо­ча, другі ка­за­ли, що во­на гу­ля­ща, ду­же лю­бить кру­ти­тись з хлоп­ця­ми та ре­го­та­ти.

- Ой гос­по­ди, яка во­на пус­тот­ли­ва! Ще й змал­ку бу­ла та­ка! - го­во­ри­ла од­на мо­ло­ди­ця. - Бу­ло пе­ру со­роч­ки в бе­резі, а Со­ломія ку­пається з дітьми та вло­ве жа­бу, візьме в ру­ку, підніме вго­ру та й га­няється за го­ли­ми дітьми. А ті, голісінькі, тіка­ють аж на вигін. Бу­ло в моїй клуні з хлоп­ця­ми все го­робці де­ре та че­рез рів пли­гає, не ска­за­ти б хло­пець.

- А як бу­ло па­се коні вкупі з хлоп­ця­ми, то ся­де на ко­ня та й га­няє на коні по полі, не­на­че па­рубіяка. Ніхто не ска­зав би, що то дівчи­на! Хло­пець, та й годі! - го­во­ри­ла дру­га мо­ло­ди­ця.

- А як збе­реться ули­ця під моїм ого­ро­дом, то тільки її й чу­ти: ре­го­че та співає, співає та дуріє! Тільки її й чу­ти! - го­во­ри­ла од­на ста­ра ба­бу­ся.

Зінька аж зітхну­ла, що Со­ломію більше гу­ди­ли та су­ди­ли, ніж хва­ли­ли.

«Вже не­хай Ро­ман ви­ба­чить, а Со­ломії я не візьму до се­бе в ха­ту за невістку, - ду­ма­ла Зінька, вер­та­ючись до­до­му. - Ох, шко­да мені си­на!»

Зінька прий­шла до­до­му. Ро­ман сто­яв у дворі, спер­шись на тин і вту­пив­ши очі в без­дон­не не­бо. Ста­ра ма­ти по­ра­лась в хаті, за­хо­ди­лась ва­ри­ти ве­че­рю. А син все сто­яв на од­но­му місці та ди­вив­ся в да­леч, не­на­че шу­кав по­ра­ди в синього не­ба.

«Ой, жу­риться мій Ро­ман, жу­риться! - ду­ма­ла ста­ра, виг­ля­да­ючи в вікно. - І ро­бо­ти з йо­го не­ма, і все хо­дить та су­мує, мов з-за уг­ла при­би­тий. Шко­да си­на, шко­да й се­бе! Со­ломія слу­жи­ла в ба­тюш­ки і ви­бу­ла рік. Піду ще до ба­тюш­ки та роз­пи­таю про неї. В ко­го вже до­пи­та­тись прав­ди, як не в йо­го? Та тре­ба йо­му роз­ка­за­ти і про мій сон… Ох, який страш­ний сон!»

- А що, си­ну! Чи ду­мав ти? Чи на­ду­мав­ся, чи, мо­же, вже й пе­ре­ду­мав? - спи­та­ла Зінька со­ло­деньким го­ло­сом в Ро­ма­на, не­на­че хотіла піддоб­ри­тись та підлес­ти­тись до си­на.

- Думав я, ма­мо, ду­мав, але ніко­ли не пе­ре­ду­маю. Або до Со­ломії бу­ду сла­ти ста­ростів, як ви поб­ла­гос­ло­ви­те, або ні до ко­го.

Зінька важ­ко зітхну­ла й го­ло­ву по­хи­ли­ла. Син так са­мо зас­му­тив­ся.

- Потривай ще тро­хи, си­ну! Ще бу­ду в лю­дей пи­та­ти, - пе­ре­го­дя обізва­лась ма­ти.

- Нема, ма­мо, чо­го й пи­та­ти. Я знаю Со­ломію. Не ду­май­те, ма­мо, що я лю­дей не пи­тав. Ка­жуть, що Со­ломія - ду­же доб­ра лю­ди­на й ро­бо­тя­ща.

- Дай бо­же, си­ну, щоб бу­ла твоя прав­да. А все-та­ки пот­ри­вай тро­хи. Це діло не мож­на ро­би­ти по­хап­цем. Більше ждав, а мен­ше то вже підож­деш, - ска­за­ла ма­ти.

«Треба йти в неділю до ба­тюш­ки: нічо­го не по­мо­жеться; та й той сон мені а дум­ки не ви­хо­дить… Тре­ба йти», - ду­ма­ла Зінька.

В неділю по обіді Зінька приб­ра­ла­ся в новішу оде­жу, наділа білу но­ву сви­ту, за­вертіла го­ло­ву наміткою і пішла до ба­тюш­ки. Во­на увійшла в пе­кар­ню. Най­мич­ка побігла й оповісти­ла ба­тюшці. Ба­тюш­ка виг­ля­нув в пе­кар­ню. Вглядівши ба­бу Зіньку, ба­тюш­ка пок­ли­кав її в по­кої. Зінька увійшла в кімна­ту, ска­за­ла «доб­ри­день» і поцілу­ва­ла ба­тюш­ку в ру­ку.

- Що ска­жеш, Зінько? - спи­тав у ба­би ба­тюш­ка.

- Прийшла, ба­тю­шеч­ко, до ва­шої ми­лості по ділу, - ска­за­ла Зінька.

Зінька бу­ла ви­со­ка й пос­тав­на, ши­ро­ка в пле­чах і на взір ду­же кре­мез­на лю­ди­на. Са­ма старість не зігну­ла її рівно­го ста­ну. В не­ви­сокій кімнаті ба­ба Зінька по­ка­зу­ва­ла­ся ще ви­щою. Отець Га­ра­сим, не­ви­со­кий на зріст, су­хор­ля­вий, вже не­мо­ло­дий, в каф­тані, кот­рий ніби поп­ри­ли­пав кру­гом йо­го не­ви­со­кої, су­хор­ля­вої фігу­ри, зда­вав­ся не­по­каз­ним, не­ве­лич­ким чо­ловічком про­ти пос­тав­ної ба­би Зіньки. Зда­ва­лось, ніби не ба­ба прий­шла по ділу до от­ця Га­ра­си­ма, а наз­воріт: ніби отець Га­ра­сим прий­шов до ба­би Зіньки, і по­важ­на ба­ба віта­ла йо­го, як гос­по­ди­ня.