Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович (бесплатные версии книг txt) 📗

- Сідай, Зінько, - про­мо­вив отець Га­ра­сим. Він ніко­го з мо­ло­диць та бабів не про­сив сіда­ти в се­бе, але це бу­ла ба­ба Зіня. Тре­ба бу­ло її по­са­до­ви­ти, бо ба­ба Зіня ма­ла ве­ли­кий вплив на всіх бабів в селі. Зінька бу­ла ба­ба над ба­ба­ми. Її в селі усі по­ва­жа­ли.

Баба Зінька і не од­ма­га­лась, і не од­мов­ля­лась. Во­на не­на­че зна­ла собі ціну і прос­то сіла на ка­напці, кот­ра сто­яла під гру­бою. Ба­тюш­ка сів на стільці ко­ло сто­ли­ка.

- А що, Зінько! Мо­же, за­ду­ма­ла же­ни­ти сво­го Ро­ма­на? Вже час би йо­го й оже­ни­ти. Щось він ду­же за­гу­ляв­ся та за­га­яв­ся, - про­мо­вив отець Га­ра­сим.

- Ой, за­га­яв­ся, ба­тю­шеч­ко! Я са­ма це знаю. Все чо­гось стя­гується та й стя­гується. А він же в ме­не най­мен­ший, і ні один син мій не лю­бив ме­не так, як він. Ще змал­ку він був доб­рий та слух­ня­ний: ку­ди бу­ло не по­вер­нусь, він усе при мені. Але я, ба­тюш­ко, не для то­го оце прий­шла до ва­шої ми­лості. Мені знов сни­лась моя покійна ма­ти.

Отець Га­ра­сим тро­хи не засміявся і лед­ве вдер­жав­ся. Тільки по очах йо­го бу­ло вид­но, що він осміхається в душі. Але вид йо­го був повй­жний: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

- Як же тобі сни­лась ма­ти? Це вже, здається, во­на сниться тобі вдру­ге? Я пам'ятаю, що ти зи­мою го­во­ри­ла мені про свій сон.

- Ой, уже вдру­ге сниться мені ма­ти, ба­тюш­ко, та ще й так са­мо, як і впер­ше. Оце по­зав­чо­ра тільки що я ляг­ла спа­ти та зап­лю­щи­ла очі, аж мені сниться, не­на­че я сид­жу ко­ло сто­ла десь ніби вже смер­ком. Ко­ли це не то од­чи­ни­лись двері, не то й не од­чи­ни­лись, а се­ред ха­ти стоїть моя ма­ти в тій самій намітці, в то­му са­мо­му уб­ранні, в яко­му пок­ла­ли її в до­мо­ви­ну. Я її ні трішеч­ки не зля­ка­лась. Во­на прис­ту­пи­ла до ме­не ближ­че, мо­же, так, як на ступінь або на два, та й ка­же: «Го­во­ри­ла я тобі раз, щоб ти за­ве­ла в цьому селі праз­ник ми­ро­но­сиць, як йо­го справ­ля­ють в нас у Яб­лунівці, а ти ме­не не пос­лу­ха­ла. Гля­ди ж мені, за­ве­ди й в цьому селі цей праз­ник, бо бу­де тобі гріх од бо­га, як ме­не не пос­лу­хаєш». Та це й по цьому ділу й приш­ла до вас. ба­тюш­ко. Доз­вольте мені і всім мо­ло­ди­цям за­вес­ти цей праз­ник, як справ­ля­ють йо­го в Яб­лунівці; бо, мо­же, ви пам'ятаєте, що я вий­шла заміж сю­ди в Те­реш­ки з Яб­лунівки.

Отець Га­ра­сим на­су­пив бро­ви. Оче­ви­дяч­ки, йо­му не по­до­ба­лись ні ба­бині сни, ні клопіт, який йо­му прий­шлось би ма­ти ра­ди цієї ба­би­ної бла­го­чес­ти­вої прим­хи.

- Але ж щоб справ­ля­ти жіно­чий праз­ник ми­ро­но­сиць, тре­ба вам, мо­ло­ди­цям та ба­бам, ма­ти свій об­раз ми­ро­но­сиць, тре­ба ма­ти два­над­цять здо­ро­вих став­ників, а для об­ра­за тре­ба хоч не­ве­лич­ко­го кіота, - ска­зав отець Га­ра­сим і підняв свій го­лос на кільки нот вго­ру. Але він швид­ко сха­ме­нув­ся і знов за­го­во­рив лас­кавіше й тихіше: пе­ред ним сиділа ба­ба Зіня.

«Розносило оцю ба­бу з дур­ницьки­ми сна­ми. Прий­деться мені са­мо­му їха­ти до Білої Церк­ви або й до Києва за­мов­ля­ти май­ст­ра, щоб зро­бив кіот. Бу­де мені чи­ма­ло мо­ро­ки та кло­по­ту, їдь, тор­гуй­ся з май­ст­ра­ми, гай час… Бо­дай те­бе, ба­бо, взя­ла ли­ха го­ди­на… Але… ба­ба за­ве­де но­ве ве­ли­ке свя­то в селі. Зійдеться на­род; най­ма­ти­муть па­на­хи­ди; пе­ре­па­де зай­вий де­ся­ток кар­бо­ванців…» - ду­мав отець Га­ра­сим, і йо­го по­мор­ще­не чо­ло знов розг­ла­ди­лось; очі по­ве­селіша­ли, го­лос став ще лас­кавіший.

- Але, Зінько, для цього но­во­го свя­та прий­деться стра­ти­ти чи­ма­ло гро­шей: тре­ба ж пос­та­ви­ти «гро­мадський обід» для стар­ши­ни, для півчих, для старців. Де ж ви на­бе­ре­те гро­шей? - спи­тав ба­тюш­ка.

- Ми, ба­тюш­ко, вже й маємо со­теньку кар­бо­ванців, - ска­за­ла ба­ба Зінька ти­хо, не­на­че оповіща­ючи якусь тай­ну, - а ще з п'ятде­сят збе­ре­мо по селі. Ста­рос­ти­ха вже по­жерт­ву­ва­ла двад­цять п'ять кар­бо­ван­чиків, а я даю п'ятнад­цять. Та й другі мо­ло­диці скла­лись, хто чим спромігся. А піде­мо по селі, то, бог дасть, хре­ще­ний мир спро­мо­жеться, і реш­ту збе­ре­мо. Аби тільки ви, ба­тюш­ко, доз­во­ли­ли нам та до­по­мог­ли й по­ра­дою й всім. А гро­шей ми роз­до­бу­де­мо.

Баба Зінька при цих сло­вах приж­му­ри­ла пра­ве око, і пог­ляд її став не­на­че тро­хи хит­рий, але в ньому світив­ся ро­зум. Ба­тюш­ка мов­чав.

«Ой, на­ки­нуть мені оці ба­би ба­га­то кло­по­ту!» - ду­мав він, по­хи­лив­ши свою го­ло­ву. Ро­зум­на Зінька до­га­да­лась й пос­те­рег­ла, що в ба­тюш­ки в го­лові снується щось несп­ри­я­юче для її замірів.

- Ой, про­шу ва­шої ми­лості і я, і моя сест­ра, і ста­рос­ти­ха, усі про­си­мо вас: і доз­вольте, і до­по­можіть нам, бо пер­шо­го ра­зу сни­лась мені ма­ти ве­се­лою та лас­ка­вою, а цей раз сни­лась вже не­лас­ка­вою. Їй-бо­гу моєму! аж сер­ди­то гля­ну­ла мені в вічі… А вид в неї та­кий чор­ний став, не­на­че зем­лею при­пав. Я аж зат­ру­си­лась, як про­ки­ну­ла­ся… Бо­юся, ба­тюш­ко! Знаю, що знов прий­де во­на до ме­не у сні…

- Як прий­де знов твоя ма­ти, то ще й поб'є те­бе. Ну-ну, Зінько! Не­хай вже бу­де так, як ти ка­жеш, - обізвав­ся отець Га­ра­сим і гля­нув їй в вічі гост­рим пог­ля­дом.

Чорні, гострі ба­бині очі ста­ли зра­зу спокійні; чи­малі, ви­раз­но об­ве­дені й вип­нуті ус­та ве­се­ло осміхну­лись, а з-під уст забіліли усі цілісінькі довгі міцні зу­би, вже тро­хи по­жовклі. Зінька підве­ла вго­ру свою чи­ма­лу, як у чо­ловіка, го­ло­ву. Білі ши­рокі кінці намітки за­во­ру­ши­лись на ши­ро­ких пле­чах. Дов­гоб­ра­зий, схо­жий на грецький вид її став ве­се­лий.

- Чи спро­мо­жеш­ся ж ти встиг­ну­ти з цим ділом до ве­ли­код­ня, бо неділя ми­ро­но­сиць всього че­рез два тижні після ве­ли­код­ня; тре­ба поспіша­ти, - ска­зав отець Га­ра­сим.

- Знаю, ба­тюш­ко, знаю. Бу­де­мо поспіша­ти. Піду са­ма по ха­тах, пош­лю сест­ру Ма­ру­сю, пош­лю ста­рос­ти­ху та ще кількох мо­ло­диць. Бу­де­мо зби­ра­ти і гроші, паш­ню, і бо­рош­но, хто що дасть. Бу­де­мо паш­ню про­да­ва­ти, то, мо­же, і набіжить до ве­ли­код­ня ще на півсотні. А ви же, ба­тюш­ко, за­мов­те майстрів, щоб по­чи­на­ли кіот та об­раз. Оце я й гроші вже взя­ла з со­бою.

Зінька ви­тяг­ла з ру­ка­ва хус­точ­ку, вив'яза­ла з уз­ла бу­маж­ки і пок­ла­ла на стіл пе­ред ба­тюш­кою. Вид її став ще ве­селіший. Во­на знов сіла на ка­напці, по­чу­ва­ючи пот­ре­бу по­ба­ла­ка­ти з ба­тюш­кою.

- Кого ж ти ду­маєш по­си­ла­ти по селі? Хто бу­де за побірниць?

- Та по­пе­ред усього са­му се­бе пош­лю, ба­тюш­ко! - ска­за­ла Зінька осміхнув­шись. - Та ста­рос­ти­ху, та свою сест­ру.

- Може, пош­леш Вар­ку Ко­ло­ди­ху? Во­на бо­гомільна і що­неділі хо­дить до церк­ви.

- Вона, ба­тюш­ко, й бо­гомільна, але я її не пош­лю за побірни­цю. Во­на й до церк­ви усе хо­дить, але… Ні-ні, не її я пош­лю.

Зінька за­пик­ну­лась: во­на бу­ла не­осуд­ли­ва і не хотіла су­ди­ти Вар­ку, та ще й пе­ред ба­тюш­кою.

- Може, ста­ру Гри­ши­ху? - спи­тав отець Га­ра­сим.

- Ні-ні, не її, ба­тюш­ко!

Зінька тільки по­хи­та­ла го­ло­вою кільки разів, але не ска­за­ла, че­рез що во­на не хо­че по­си­ла­ти Гри­ши­хи: Гри­ши­ха бу­ла ду­же ли­ха, осуд­ли­ва, ще й лю­би­ла хи­ли­ти горілку.

- То по­си­лай ко­го знаєш. Ти вже луч­че знаєш лю­дей, та ще й мо­ло­диць, ніж я.

- Я пош­лю варт­них… - ска­за­ла Зінька, і вид її став по­важ­ний.

Вона тро­хи по­мов­ча­ла: ду­ма­ла, як би роз­пи­та­ти ба­тюш­ку про Со­ломію, з чо­го по­ча­ти, щоб і довіда­тись про Со­ломію, і не осу­ди­ти мо­ло­дої дівчи­ни. Ду­ма­ла ба­ба, ду­ма­ла, як би так хит­ро, муд­ро й неп­римітно пе­рес­ко­чи­ти од свя­тих ми­ро­но­сиць до Со­ломії, щоб не бу­ло знать і сліду, але нічо­го хит­ро­го не на­ду­ма­ла та й плиг­ну­ла од­ра­зу, як у про­вал­ля, і спи­та­ла прос­то:

- В вас, ба­тюш­ко, слу­жи­ла Со­ломія, - по­ча­ла Зінька.

- Чия це Со­ломія?

- Та Че­че­то­ва Фи­ло­но­ва ж. Здається, во­на в вас рік ви­бу­ла? Чи ро­бо­ча во­на, ба­тюш­ко?

- А що? Мо­же, твій Ро­ман на­ду­мав­ся її сва­та­ти?