Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (список книг TXT) 📗
Сон почав повертати Харитонову сили, і Харитонов знову відчув себе, відчув свою самостійність і цілісність, і тіло слухалося його, і біг він кудись уві сні своєму, а потім, добігши до вершини гори, озирнувся і радісно ошкірився, зупинивши свій погляд на чорному дирижаблі, що завис над лісом. Разом із радістю від побаченого виникло бажання перефарбувати свою мрію з чорного кольору, що рятував уявний дирижабль від нічного зенітного вогню, в який-небудь яскравий і радісний колір, але для цього потрібна фарба, і дирижабль мусить бути поруч. Утім, дирижабль нічого не мусить, і хіба можна перефарбовувати мрію, ніби це огорожа чи хвіртка?! Ні, нехай поки що буде темним, а коли зробиться дуже сонячно – він сам зблякне, посвітлішає і ніяке перефарбовування не знадобиться.
Харитонов приліг на галявині, подивившись іще раз на свою мрію, і вирішив подрімати, але тут якась невідома сила теплою рукою стиснула йому горло й почала давити. Від переляку Харитонова охопив острах – тіло заніміло, чиїсь пальці все глибше вдавлювалися в шию. Харитонов зрозумів, що все зараз припиниться і настане кінець його убогому справжньому життю, а вслід закінчиться й багате, але вигадане. Серце вповільнило ритм, легені скулилися. Він величезним зусиллям підвів важкі багатотонні повіки, але кошмар тривав і тіло не слухалося.
– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд ліворуч, розрізнив у темряві стіну кубрика. Хотів повернути голову, хотів підвести руку або поворушити пальцями, хотів посадити дирижабль на березі озера Лача… Самі нездійсненні бажання. Так підкочується повільна смерть, очікувана смерть, яка набагато страшніша за будь-яку несподівану.
Харитонов іще раз спробував напружити руку і хоч якось оживити її. Здалося, що виник деякий слабкий зв'язок між його бажанням і дією руки. Рука, мовби зробивши ласку, ворухнулась, і тепер Харитонов відчув її, точніше, він відчув схоплений судомою ліктьовий суглоб, відчув німоту в пальцях і навіть зміг підвести скорчену руку. Тепер треба швидше звільнити горло – інакше він задихнеться і всяка боротьба за життя втратить сенс. Він підніс неслухняну руку до шиї й відчув чуже тепло. Харитонов різко зіштовхнув із шиї невидиму ворожу руку. Пролунав писк, і вниз полетів щур, який пригрівся на шиї у Харитонова. Гепнувся об дерев'яний настил підлоги і тут же барабанним дробом перебіг у далекий куток кубрика, де і причаївся.
Очманілий Харитонов знову склепив повіки. Сили мало-помалу почали повертатися до нього вже не уві сні, а в реальності.
Вирівнялося дихання, і легені з жадібністю розпирали груди, насолоджуючись новознайденою свободою вдиху та видиху.
Харитонов підвівся. Із вказівного пальця злетіла крапля крові, й він побачив глибоку подряпину – слід щурячого кігтя. У думці не вкладалося, звідки взявся цей щур і як він дістався підвішеної до стелі койки.
Вийшов на палубу – сонце в зеніті, полудень. Дивно, здається, щойно була ніч… У цей час із Лачі до Каргополя повертаються рибалки. Але що з Грицаком? Чому його досі немає? Пропав? Загинув? Чи відразу заарештували і провадять дізнання?! А якщо він узагалі не повернеться? Що тоді? Сидіти на баржі, поки НЗ не закінчиться, а потім висадити себе в повітря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але і ще одну живу істоту.
Думки Харитонова не могли надовго відходити від страшного сну, що перейшов у реальність. Харитонов не вірив у багатозначні випадковості. Щось цей щур означав, може, те, що Грицак не повернеться?! Цілком може бути – він відчув нинішню та прийдешню самотність Харитонова і прийшов до нього показати, що він не самотній. Прийшов до нього як Боже знамення, переконуючи жити й боротися за життя, думати про ясне та тлумачити незрозуміле.
Грицак не повернеться. У цьому Харитонов уже був упевнений.
Дивно, що щур ніколи раніше не показувався на очі й не заявляв про свою присутність.
І все-таки Грицак не повернеться. Чекати його, охороняючи баржу, не має сенсу, але кинути динаміт і піти на пошуки життя, до якого можна приєднати своє життя, так просто не можна.
Треба пояснити собі необхідність відходу або придумати щось, якусь дію, що зніме з нього, Харитонова, тягар обов'язку, але не надасть нікому права називати його зрадником і дезертиром. Тепер уже стає зрозумілішим, чого він хоче: він хоче піти звідси так, щоб одночасно не покидати вибухонебезпечний вантаж, якого напевно потребують нічні бійці партизанських загонів і диверсійних груп. Так, він обов'язково піде, але має залишитися взаємозв'язок між ним і баржею.
Харитонов поліз у трюм і взявся за справу. Він з'єднав у одну нитку декілька величезних клубків бікфордового шнура, хвостик його прикрутив до брикета динаміту, здатного розбудити від мирного сну тисячі своїх побратимів по трюму, другий кінець витягнув на палубу, а потім і на берег. Смикнув шнур на себе – він легко підкорявся.
Порядок. Тепер він збере речовий мішок і, за відсутністю валізи, посидить на цьому речовому мішку на дорогу. Потім – у путь…
Харитонов затиснув кінець шнура в кулаці й, нахилившись уперед для рівноваги – речовий мішок із ленд-лізівською тушонкою і галетами важив немало, – подерся на невисокий скелястий берег. За берегом здіймався до неба пагорб, майже позбавлений рослинності. Діставшись до його вершини, Харитонов зупинився й відсапався.
План подальших дій був надзвичайно простий. Хоч яким би довгим був шлях – урешті-решт він вийде до людей. Якщо вийде до своїх – передасть їм шнур, і вони без зусиль знайдуть баржу. Ну а якщо нарветься на ворогів – треба буде встигнути непомітно підпалити шнур і відбігти в інший бік, і тоді його душа, що здійметься над цією війною, побачить на березі Японського моря великої сили вибух…
Спускаючись по іншій стороні пагорба, Харитонов побачив попереду величні сопки, вкриті лісом. Перед ним лежала тайга, хазяйка цих місць, некерована воля якої вирішувала долі людей і звірів, що потрапили в її володіння, іноді переплітаючи ці долі, роблячи їх взаємозалежними. Здається, це Грицак розповідав, як недалеко від берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий і людський.
Не пройшовши й половини шляху до вершини першої сопки, Харитонов зробив привал. Аби звільнити руку, він потрійним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мішка. Шнур тягнувся легко і невідчутно.
Сівши під кедром, Харитонов перевів дух, оглядівся на всі боки. Згори доносився шепіт вітру, що розчісував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорічною хвоєю і хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закінчення весни.
Посидів і досить. Треба йти, тягнути шнур далі. На вершині сопки він обов'язково кого-небудь зустріне. Або своїх, або ворогів. П'ятдесят на п'ятдесят. Під час війни будь-яка сопка, будь-який, нехай навіть ледве примітний пагорб називається висотою, а висота незахопленою не буває. Хоча перший прибережний пагорб і виявився незахопленим…
6
У густий пиріг темряви від низу до верху повільно встромився промінь прожектора. Встромився і застряг, так і не пробивши цей пиріг наскрізь, так і не діставшись світла.
Біля машини на голій сухій землі сиділи шофер і Горич.
Дивилися на промінь.
Мовчали.
– Ти пам'ятаєш, як у місті горів театр? – несподівано запитав Горич.
– Ну, – напарник кивнув.
– Це було вночі, й вогонь освітлював усю центральну площу.
– Я не бачив, – мовив шофер. – У відрядження від'їжджав. Налагоджував виробництво дерев'яних іграшок.
Горич посміхнувся.
– А чого це ти іграшками займався?
– Доручили. В області вирубували ліси, а дерево нікуди було дівати. Ось і вирішили тоді пустити деревину на іграшки…
– Театр теж був дерев'яним… – Горич заплющив очі. – Не можу довго дивитися на світло… – поскаржився він.
– Давай вимкнемо! – запропонував шофер.
– Почекай, я відійду на хвилинку.
Горич звівся на ноги і попрямував у темряву.
