Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
Лис Микита обернувся до пса й запитав його: «Де, песику, були твої очі, що ти цього не бачив? Де твій розум, який цього не розумів? Адже ти, грішнику, мимо того всього так людині служиш, що люди тебе мають за найкращий примір службової вірності. О, рабська душе! Про тебе треба дійсно сказати:
«Вірний як пес, а влюбливий, як собака»
Лис Микита обернувся до царя Лева і промовив:
«Найвищий Трибунале! Велика Звірина Громадо! Найбільша й найкривавіша, всесвітня війна між людьми, якої свідками були ми всі, дала наглядний доказ на те, як безосновні й фальшиві були погляди на так звану вищість людського роду над звірами. Для добра звіриного роду я уважаю необхідним поставити цю справу на чергу дня рішучо та просвітлити звірині мізки, затруєні здебільшого людськими гордощами, пересудами й забобонами. Вже найвища пора пізнати нам, звірям, усе єство людського «я». Це пізнання оживить нашу надію на кращу будучність і відверне небезпеку повної заглади, яка гробить нам із боку людини. А що я чуюся початківцем у цій преважній справі, яку тепер будемо розважати, з тієї причини я за радою всіх звіриних учених кіл запросив нашого славного вченого й філософа доктора Сича, щоб він був ласкавий дати перед обличчям усього звіриного царства образ так званої людської культури. Високодостойний пане докторе Сичу, будь ласка, потрудіться ближче до Його Величності нашого Найяснішого Царя».
Філософ Доктор Сич малює образ людської культури
Доктор Сич прилетів серед ледве чутного, таємного шелесту своїх крил. Сів на близькій гилі, поправив на носі свої великі окуляри й, розгорнувши перед собою папери з папороті, почав ось як читати:
«Найвищий Трибунале! Звірина Громадо! Все моє життя я не сплю ночами та й рідко коли днями та думаю думу над розв’язкою загадки буття, над ціллю всесвітнього життя, як також над відносинами звірів до людей і на відворот. Жахлива світова війна в людськім роді вияснила мені багато основ моїх поглядів, так, що всі мої міркування являються вислідом мого глибокого переконання, опертого на непохитних підставах природи й логіки, науки й філософії, а головно на даних, які я взяв зі вселюдської різні. Я говоритиму тут коротко тільки про так звану людську культуру. Хто має очі, хай дивиться, хто має вуха, хай слухає!
На основі довголітніх дослідів, які я робив у царині праісторії всіх сотворінь на землі, я дійшов до переконання, що колись, у давніх-предавніх часах, не було в царстві живих сотворінь поділу на звірів і людей. Були тільки звірі, які жили по закону природи і славили її своїми неложними устами. Одначе з часом одна частина звірів почала не вдовольнитися цим раєм на землі, який давав їм безмежні багатства для гарного, безжурного життя і для їх душевної насолоди. Цим звірям надоїли, знудилися щедрі овочі матері-землі. Вони, розпещені діти, почали дивитися спершу з занудою, а далі з презирством на землю, доки не відвернули від неї очей, щоб деінде шукати розкішної наживи. Таким чином підняли очі на небо й побачили там огненно-золоті сяєва, ніби якийсь дивний блискучий мак, розсипаний скрізь по безвістях безкрайого простору. Ці звірі назвали ті небесні світила зорями й почали ними чимраз більше цікавитися. Вони уявили собі, що ці зорі — це мусять бути такі розкішні ласощі, яких іще досі ніякий звірячий язик не скоштував, ні звіряча душа не відчула. Але мати-природа не створила звірів, своїх дітей на те, щоб вони дивилися на зорі й лакомилися на них. От тому ті химерні, вибагливі, нічим не насичені звірі чули великий біль очей і шиї, коли безперестанно вдивлялися в небо, бо приневолені відвертатися від землі, мусили неприродно підіймати голову догори й завертати очі. Отже, щоб улегшити собі можливість дивитися безупинно й без болю на зорі, почали ті невдоволені звірі наперекір законам природи підноситися на задні ноги або ставати диба. Робили це так довго, доки не забули зовсім ходити на чотирьох ногах, так, як мати-природа приказала й доки не обернулися в якісь дивні, двоногі істоти.
Від часу, як одна частина звірів почала ходити на двох ногах, вибухла війна між вірними природі синами-звірами з одного боку й між двоногими звірами-людьми з другого боку. Війну розпочав двоногий звір, який, піднявши раз гордо голову вгору, почав позирати згори на матір-природу й на її дітей. А дивився він із презирством на них через те, що його двоногий хід розпалив у нім огонь нового, ще більшого невдоволення й розчарування. Чому? Людина почала почувати себе чужинцем на землі, бо віддалилася двома ногами і грудьми, в котрих жила душа й серце, від матері-природи та від її законів. Одночасно людина не була в силі зірвати з неба золоті зоряні ласощі. І сталося таке: небо людину не прийняло, а земля її відкинула. Ці дивовижні, крайнє неприродні звірі, ці двоногі, ніколи нічим не заспокоєні потвори, про котрих не знати, чи це леви, чи біси, чи вовки, чи риби, чи птиці, одним словом, це незнатищо, це, вибачте, люди. Двоногий хід людини — це хід гордості, бундючності, зарозумілості, жадоби самолюбної наживи, панування й жорстокості, коротко — це імперіалістичний хід. Звірі, і то не всі, тільки рідко мусять підводитися на задні ноги на те, щоб або боронитися від нападу або на заспокоєння голоду роздобути собі поживу. А через те, що людина ходить усе на двох ногах, вона вічно неспокійна, голодна, ненажерлива, жорстока; вона безперестанно в зачіпнім поготівлі своєї душі й тіла.
Скаже дехто:
«Адже ви, птиці, ходите теж, як люди, на двох ногах... Отже...»
На такі заміти мушу ствердити ось яку глибоку правду:
«Тому, що птиці полюбили природу, вона, добра мати, перемінила їм передні ноги у крила, щоб вони могли свобідно ширяти в піднебесних просторах.
За те ж одначе, що люди відчужилися від матері-природи, вона покарала їх таким чином, що обернула їм передні ноги в руки, котрими люди одні одних мучать і вбивають.
Тільки маленькі люди, які ще не вміють ходити на двох ногах або, сказати по людськи, рачкують, це невинні святі єства, бо вони подібні до чотириногих звірів. Одначе щойно тільки людська дитина перестане рачкувати, а вже кепське людське виховання починає перекривлювати й викорінювати з неї невинну душу й робить її поволі і правильно чимраз більше жорстоким двоногим дивоглядом природи. Я думаю, що звірі, які не раз пожерли рачкуючі людські діти, допустилися тяжкого гріху. Так не повинно бути. Ліпше було б, якби звірі забирали маленькі людські діти й виховували їх у себе. Такі звірі з людських дітей придалися б нам дуже у звіринім царстві тому, що вони мали б великий розум, який ми могли б використати для добра матері-природи.
Доросла людина часом, але дуже рідко, забуває свою гордість і жорстокість і б’є поклони, припадає чолом до землі перед якоюсь могутньою істотою, яку вона називає своїм Богом. Лиш тоді, коли людина кається за свої гріхи й паде на чотири ноги на землю, вона у своїй простоті й покорі похожа на звірів. Так само нагадує людина забутий звичай звіриної скромності тоді, коли вона при вітанні других людей хилить перед ними голову до землі.
Та найбільше знаменує самолюбство й жорстокість людини її дивна віра у вічний рай — для себе й у вічне пекло — для других. Уявіть собі, браття й сестри звірі, що ви мусили би по смерті вічно смажитися в огні! Тільки людська жорстокість може вимріяти таку жахливу муку! Нам, звірям, досить це знати, що пекло мусить терпіти вже за життя всяке створіння, яке блудить, значить, не живе по закону матері-природи. А по смерті ми, звірі, бажаємо собі і всім нашим ворогам, навіть людям, вічного спокою.
Від часу, як люди почати ходити на двох ногах, починається так звана людська культура. Що це таке? Сучасна світова війна між людьми усунула всякі сумніви в тому, що людська культура — це одна величезна, бездонна, жахлива брехня. Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Дякуймо всі нашій матері-природі і просім її, щоб вона все спасала нас од повітря, голоду, граду, війни й від людської культури! Хоч люди розуміють під культурою вищу форму життя, одначе вже саме слово «культура» доказує, що це — неправда. Небіжчик Коненко, славний філолог, який виховався в українських степах, дав нам своїми бистроумними дослідами з царини порівняного мовознавства доказ на те, що «культура» це — перекручене слово зі староукраїнського златинщеного слова «колітура», яке означає «коління», «мордування», «різня». Я не думаю тут розводитися широко над єством людської культури, наскільки вона виявилася в загальнолюдському світовому пожарі. Скажу тільки, що такого безміру найглибшого упадку, як у цій війні, не пережила ні історія на нашій Землі, ні на жодній іншій планеті. Не виказує його теж ні найбуйніша звірина уява.
