Дума пралісу - Турянський Осип Васильевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
Доктор Сич викликає духів звіриних трупів
Тепер доктор Лис Микита обізвався словами:
«Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Думаю, що буду речником усіх звірів, коли висловлю нашому найбільшому філософові, пану докторові Сичеві, нашу найглибшу подяку за його незвичайно цікаві та глибоко обосновані докази нікчемності так званої людської культури. Одночасно я хотів би для доповнення поняття «людина» сказати ось що: без огляду на різниці звичаїв та обичаїв у сотворінь, усі вони визначаються тим, що вміють шанувати пам’ять погибших на те, щоб душа померлих могла станути на страшний суд у своїм тілі, в якому мешкала за життя. Тільки одна людина не почуває таємної святості цього звірячого обов’язку і звичаю, старого, наче світ. Якраз тому, що наш Вельмишановний доктор філософії пан Сич має у своїй ученій голові тайну викликати духів померлих істот, я прошу його, щоб це зробив нам задля повного з’ясування людської вдачі, а саме, щоб нам показати, якою нечуваною вишуканістю знущань визначається людська культура навіть супроти звіриних трупів і як ці нещасні жертви людської жорстокості мусять навіть по смерті страждати».
Доктор Сич вимовив чародійне слово й перед очима звірів явилася якась розвійно-біла подоба, котрої однак ніхто не міг пізнати. Вона була майже гола й хоч уявляла собою духа, та проте виглядала дуже смішно, так, що одні звірі почали усміхатися, а звірині молодиці й дівчата спускали із-за наготи сієї дивної подоби очі в долину. Доктор Сич поправив окуляри на носі й запитав голосом, повним поваги та святочності:
«О, духу, який жаль маєш до людини?»
Дивна подоба витягнула шию і з глибоким болем почала жалітися:
«Сором і ганьба палить мене на тому світі. Чому ж і цей світ мене мучить? Із-за моєї наготи сміються з мене святі в небі й тепер живі єства на землі. Навіть у сні лягає моя нагота тяжкою зморою на мої груди й доводить мене до божевілля. Тоді я зриваюся зі сну й хочу собі смерть заподіяти. Роздряпую своє лоно гострими пазурами, однак пазурі навіть не задрапнуть моєї шкури, ніж із небесної кухні не проріже мені горла, шнурок із небесних заслон не зашморгнеться на моїй шиї, моя бідна головонька не розторощиться до воріт небесного царства. Взагалі ніяким чином я не в силі вмерти, бо я в небі безсмертна. О, проклята безсмертносте! О, тричі проклята людино, через котру я засуджена двигати серед найчорнішої розпуки ярмо небесного раю! А колись я була така щаслива на землі! Моя краса пишалася далеко-широко! Найславніші лицарі-козаки залицялися до мене! Навіть людські пісні славили мою красу! А тепер…»
Тут гола душа почала важко ридати, так що праліс гомоном передавав од дерева до дерева її розпучливе голосіння, а багато звіриних жінок не могли також вдержатися від сліз теплого спочуття для нещасної голої душі. Коли її плач трошки втих, душа нарікала далі словами:
«Людина мене жорстоко вбила, а мою чудову дівочу сукню, мої золотосяйні пера геть чисто з мене обскубала на те, щоб оздобити ними капелюхи своїй жінці та своїм дітям. За мій сором і ганьбу, за мою тяжку муку в небі хай ті капелюхи з моїм перами, з моєю красою, обернуться нагло в тяжкі млинові каміння та хай потягнуть усю ту сім’ю на дно глибокої ріки! Ох, горе, лишенько мені! Бодай тебе, бідна паво, мати була не висиділа з яєчка! Бодай те яєчко було ще в лоні матери зогнило! Бодай воно було маззю розлилося! Бодай…» Тут нагло доктор Сич усунув духа пави й викликав нове єство. Воно ще дивніше виглядало, ніж попереднє. Було дуже велике і складалося з кадовба, з чотирьох ніг і з шиї, а голови не було видно. З цілого тіла, з котрого була здерта шкура, стікала темно-червона кров. Сей дух почав говорити дивно глухим, порожнім голосом, який, здається, походив із його черева:
«Любі браття й сестри на землі! Ви мене не пізнаєте. Я — колишній славний буй-лицар Тигренко. Дивіться добре на мене та й не забувайте того найбільшого обезчесника трупів, яким являється жахлива істота, на ім’я людина! Запам’ятайте собі добре мою теперішню подобу і присягніть смерть і пекло людині! Тепер я в небесному царстві чудернацьке страхіття і разом із тим посміховище й позорище всіх святих! Мою шкуру, мою шерсть, мої очі, мої зуби й мій ніс, мою мужеську подобу здер людський злочинець із мого трупа, висушив на сонці й вистелив ними свої пишні кімнати та топче (ох, ти, пекельне почуття повної безсильності!), лукаво топче їх ногами! А я не можу з шаленого гніву заскреготати зубами, не можу блиснути огнем помсти і смерті в очах, бо на моїх очах нога чоловіка спочиває! Невже можна уявити собі страшніший глум для мене? Чи можлива більша розпука лицаря, перед котрим колись усі люди і всі царі тремтіли! А тепер! О, пекельне небо! Моїми зубами, що колись роздирали найдужчих силачів, тепер людська маленька дитина бавиться!»
Тигр почав несамовито гарчати з великого болю, аж усім звірям моторошно стало. Доктор Сич зробив таємний знак і дух тигра щез.
Тепер появилася нова постать і викликала таке веселе враження, що багато звірів почало голосно сміятися. Вона була дуже товста і кругла, а замість обличчя мала ніби якусь трубу, ніби затесаний стовпець. З неї була так само здерта вся шкура і вся та душа була похожа на велику купу смальцю, підперту чотирма патиками, а п’ятий патик напереді був мабуть на те, щоб ця душа мала чим говорити. З-поміж верстви смальцю сторчали густо біля себе якісь ніби цеголки, що подобали на висмажені сіканці або «шницлі» й були пов’язані межи собою ніби грубішими й тоншими мотузками. Постать або не вміла або не хотіла обізватися й непорушно та мовчки стояла. Тоді доктор Сич був приневолений запитати її:
«Хто ти, духу?»
Постать довшу хвилину м’ялася, доки вкінці не промовила сухим, заржавілим голосом:
«У раю я — свята Доместіка,
А на землі я, вибачте, свиня».
Представилася і знов замовкла. Доктор Сич завізвав її, щоб вона розказала про свою кривду, заподіяну їй людиною та про своє життя на тому світі. Товста душа зітхнула дуже, не знати, чи тому, що їй важко жити в небі, чи може тому, що не мала охоти говорити. Вкінці обізвалася так:
«Я не знаю, де мені було ліпше, чи на землі, чи тепер у небі. Людина мене добре годувала, нема що казати. Але і святі в небі за мене дбають. Ні, в небі мені таки ліпше. Я мешкаю там сама в гарній кімнаті, маю там багато соломи, їм усе з золотого корита, в котрому все стільки харчу, що я собі з ним ради дати не можу й мушу безупинно тримати рот у кориті. На чоловіка маю жаль за те, що якраз тоді, коли я була найздоровіша, найтовстіша й чула в собі найбільшу радість життя, він мене нагло заколов. А мені ще так бажалося жити! Так бажалося мені ще порити трошки землю, покачатися ще в калюжі, попацькати своїм критичним рилом твір духа і привести ще дванадцятеро поросят! Але це ще не таке страшне, бо на те мій пан мене й годував, щоб зарізати. Це було його право. Лиш одної великої кривди не забуду ніколи чоловікові. Замість мого трупа з’їсти так, як Бог приказав, він мене порізав на шматки, поробив з мене ковбаси, начинив кишки, з мого шлунка зробив сальцесон, моє сало зашив у мішок, із мого серця виточив кров і з’їв його з оцтом! Через те я часто чую в роті якусь пекучу гіркість і взагалі не маю в небі того здоров’я, що на землі. Але це ще невелике нещастя. Та найгірше я терплю через те, що людина перемішала всі часті мого тіла й так їх понапихала, що я в небі не маю ні в десятій частині цього здорового апетиту, яким я тішилася на землі. Слабую на запір шлунка, їм у небі більше очима, ніж ротом. Також не жаль мені, що чоловік моє м’ясо дуже пересолив. Переболю теж і те, що чоловік здер з мене шкуру і зробив собі з неї чоботи. Тільки одне мене мучить і все псує мені смак та доводить до того, що все, що з’їм, мені відбивається. Я прощу чоловікові те, що він їсть мене з сіллю, з оцтом, з перцем, паприкою, та ніколи не дарую йому того, що він їсть мене — з цибулею!»
Товста душа хотіла ще далі балакати, але доктор Сич дав таємний знак і вона щезла. Тоді доктор Лис Микита промовив ось якими словами:
