Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

Другого дня Лінь сказав мені: «Чиїсь очі за нами стежать. Стежать і мовчать». - «Може, це очі пташині? Он скільки гайвороння на стіні». - «Ворон не мовчить, коли бачить здобич», - прошепелявив він. А я подивувався. Доки я ворожив на березі, Лінь весь час дрімав на купині, склепивши товсті, як у змії, повіки. Що він міг бачити й чути? І чи міг знати я, що на мені закипає смолою пара в’їдливих орлиних очей з бійниці. І сині губи при цьому кривляться в хижій посмішці: «Сен менімсен, гяур». (Невірний, ти - мій).

«І ця дохла куриця мене охороняє'. — бурчав я, обходячи сонного Ліня. - Як би мені необачно не віддавити їй лаби...» Та не змигнуло й півгодини, як я вчув за спиною тріск і гортанні прокрики. Царице Небесна, невідь-звідки з бур’янища виросла четвірка песиголовців (так у нас звіддавна називали татар) з короткими палашами. Зловісними тінями звивалися вони круг Ліня, що звільна стояв, уперши нижній кінець палиці в коліно. Другим кінцем ліниво приймав удари заліза, що глухо видзвонювали, як попущена струна. Я заціпенів: невже він ще не пробудився?! Лазутчики клишоного обступали Ліня. Та ось він крутнувся на одній нозі веретеном, і палиця чорно прописала у воздусі коло, друге, третє - кришачи кістки і вражі макітри. Лиходії відлітали і, спираючись на палаші, в’яли, заточуючись. Мені зарябіло в очах, а коли оговтався, - Лінь уже грудкою примостився в потолоченому пижмі, дрімав.

«Ти славно воюєш», - сказав я. - «Це моя робота -вбивати людей. А твоя - вбивати озера». - «Я не вбиваю озеро, я хочу його висушити». - «Це одне й те ж». - «Ні, інколи, аби здобути душу, треба її загубити, вичерпати до дна». - «Про душу я не знаю. Я відпустив її, аби не заважала робити роботу». - «Тепер, Ліню, можеш бути спокійним: ті, що стежили за нами, вже лежать тут». - «Ні, ті очі й далі дивляться зі стіни. Але я спокійний».

Того не міг сказати я про себе. Озеро мовби зачарувало мене. Знав з минулого пережиття: якщо довго вдивляєшся у щось, то прийде час і воно обізветься до тебе, покаже ниточку, якою потягнеш клубок. Я снив озером і видів проникливим зором мереживо струмочків, що напувають водойму і відводять встояну воду. Павутина синіх живчиків б’ючкувала водограєм і щось нашіптувала Гречиновим голосом. І несподівано засвітилися в ній живими світляками числа.

«Числа! - схопився я на ноги. - Чому я забув про них? Чому знехтував напуттями свого ментора?». - Тепер пожадливо визбирував очима розсіяні по аркушу крихти знаків - і вузлики, що в’язалися довкола них, напродив легко попускалися. Число «4» дужка поєднала з числом «8», а далі лінія повела в долину до «17», звідти сунула вгору до «0», споєного з «5». Я пошепки розгадував: 4-го числа пустилося нас восьмеро в путь. В долині за Мукачевом нас перестріли псарі: пікер Лойко та інших семеро. П’ятого числа на перевалі ми попрощалися з рідною стороною коло криниці

- «0»... А нові числа вели мене новими дорогами, точніше

- старими, що залишилися позаду в недалекому часі. Я криво всміхнувся, коли двадцятка показала на «1», що була загострена у вершині з двох боків. Того дня мене було поранено списом...

Я ледве встигав за віщою ходою чисел, зчитуючи в здогадах, що зі мною було вочевидь і що за цим стоїть. Новий зміст випливав після того, як я почав на числа накладати слова, що були при них, перетрушуючи в різному порядку літери. Аж поки не підвело мене до «0» з перевернутою «сімкою». Озеро біля замку, здогадався я.

Ключ! Це був ключ. Гречин перекинув мені його через простір і час, від одних мурів до других. І я обережно почав відмикати цим ключем загадку своєї гризоти з озером. Від «0» розбігалися ниточки, тонкі й товстіші, мені лишалося лише виміряти відстані між ними, наклавши цю мапу на царину. До полудня я обійшов з начерками озеро й усвідчився, що числовий вислід збігається з моїми припущеннями, яких я дійшов власним окоміром, вухами і п’ятами. Тепер я твердо знав, звідки живиться озеро і куди відтікає. Виходило, що ця прісна водойма була головною поживою для колодязів Білгорода.

Я встромив у пісок на три вершки шаблю, витяг її і показав Ліню вологе лезо: «Ось де душа озера». - «Вона в нього мокра?» - «Так і повинно бути. А очі з мурів усе ще стежать за нами?» - «Так, я їх чую на шкірі». - «Добре, тепер їм і справді буде іцо побачити», - влегшено засміявся я.

Шкода, але я злегковажив одним числом, а може, просто не розгадав його знаку. Перевернута «вісімка» - пара чиїхось очей. І числа мене за це згодом покарали...

Про те, що я заповзявся зневоднити озеро, дочувся й гетьман. Дав на це два тижні часу, він рвався в заховок на Дунаї. Розвідка доносила, що сюди прямує після віденського розгрому досить численна армія турецького султана. Зате гетьман підсилив мене майстровитими людьми, що тут же, в сосновому бору, пиляли плахи й збивали з них високі заборола на колесах, аби копачі під стрілами могли приступити до роботи. Близько під стіною належало прокопати лише невеликий крайчик, а далі шанці відводилися в балку.

В досвітній мряці ми почали. Каміння із фортечних метальниць гупало в бервена котурнів, а стріли з горючою смолою люди гасили з шкіряних цебрів. Я виставляв на овиді палиці і здаля заміряв нахил глибини рівчаків. Робота йшла гаразд, підкріплялася свіжою силою. На третій день за мурами сполошилися. Спочатку страхалися, що ми хочемо пустити воду на них, а вийшло - що забираємо її.

Робили ми глітно, навіть ночами. Дужчало сипіння сіверка, що міг надути морози. А нам це було не на руку. Люди мерзли, вогнів не палили, аби не привертати стріл. Ось тоді Лінь і навчив нас грітися від земляної печі. Після того, як загатили дві головні жили, водяне блюдо маліло на очах.

«Навіщо тобі сухе озеро?», - безсторонньо, як завжди, запитав Лінь. «На ного дні гроші». - «Ти їх там загубив?» -«Ні, їх заховали там ті, що довгий час грабували наші землі. Буде справедливо, якщо вони повернуться назад, чи не так?»

- «Я не знаю, що таке справедливість». - «Тобі, Ліню, потрібні гроші?» - «Ні, вони, як і душа, як і справедливість,

- заважають моему ремеслу». - «Може, твоему й заважають. Зате скільком мирним ремеслам можуть допомогти...» -сказав я радше собі, ніж йому Та він надто й не прислухався до слів. Вони для нього важили мало.

Морозець таки впав на вичахле плесо, схопив намул ніздрюватою кірочкою. Але й це могло спомогти наш намір. «Як будеш добувати злато з твані?» - нетерпляче допитувався Варивода. На те я мав давно вже готову відповідь: «Так, як добувають своє золото хлібороби».

Притягли з ближніх сіл дерев’яні сохи, подовжили на них залізні леміші і взялися живосилом скородити озерне дно. Метал дзенькав об метал - і на світ піднімалися більшенькі скрині. Дріб’язок заволокли під берег бороною з густими зубами.

Надлетів і сам гетьман на попелястій кобилі. Зміряв гострими очима озерну ораницю, потеребив сивий вус і полетів з почетом далі. Ціннощі складали в ляди на возах. До вечора все підібрали. Я дістав своє. Цього дня я став багатим, але серце не раділо. Може, з утоми, а може, й інших причин.

«За тобою й далі пильно позирають», - сказав Лінь, коли ми вже зібрали майстершик. - «Най позирають, -відмахнувся я. - Більше нічого цікавого не побачать». - «Він поклав на тебе око. Погане око».

Був мені й другий недобрий знак: почорнів на нагрудній нитці образок святого Панкратія. Може, від поту, виснував я домисел. Скільки нагупався копачкою за цей тиждень! Тривожили й числа. Завтрашній день показував полеглу «вісімку», розсічену посередині на два «0». Два вусики від них тягайся до рядків: «Дароване бережи», «На людський поклик не запізнюйся». Невже, гриз мене здогад, заробок може зійти на ніщо? А може, я й сам? Якась лиховісна порожнеча проглядала з тих двох «0».

Я зважив, що треба прислухатися до чисел. Вночі вислизнув з табору, прихопивши торбу, куди склав і новий скарбець, і набуте раніше. Ще коли обходив бережини, то напав над урвищем корчувату сосну, в прикоренок її вглиблялася стара борсуча нора. Туди я й склав свій пожиток, завалив яму землею і притрусив хмизом. Повернувся в стан і до рання просидів коло ватрища без сну. Ще звечора полковник, втішений вислідом справи, раяв мені приставати до його малого загону, щоб разом виходити в похід. Так безпечніше, як-не-як - я з цінним тягарем. Та я відхилився, мовляв, хочу перепочити, неспіхом потарабаню собі на задах. «Вольному воля», - здвигнув раменами Варивода.