Криничар - Дочинець Мирослав Іванович (читать книги бесплатно полностью .txt) 📗

Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі - мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: «Як прийшло, так пішло». Здвигнулися сотні

- загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом’яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.

«Брате, Ліню, завзятий соньку, - тихо прошептав я, - не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти». Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: «Спати - це більше мистецтво, ніж битися». Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: «Ліню, хто ти?» -«Я той, хто спить і чекає».

Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як холодне вранішнє проміння облизало синюваті леза...

Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити - мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.

.. .Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище - моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені «0» знову злилися в число нескінченності «8», між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.

Протинаючи пам’яттю часові сувої, вертаюся під гаряче сонце і духотні зорі Ефеса і бачу себе немовби збоку, наче стороннього чоловіка - пропаленого до чорноти, ґудзуватого, як корінь акації, стоншеного хворобою і роботою, зануреного в себе. Я -босий, у якомусь лахмітті і в злежаній баранячий шаці, яку не скидаю навіть на ніч. Так легше голові. Я йду за волом по колу, за півроку ми вибили з ним колію в черленуватій землі дворища. Сивий віл крутить колесо з лотоками, якими схлюпує вода в кам’яне корито. Увечері я буду поливати нею дерева й винні корчі. Від безнастанного кружного ходіння голова йде обертом і тріщить. Але я знаю: це не в голові, це тріщать цикади, зеленуваті бабки в листі; так вони остуджують себе крильцями. Я ж освіжаю себе теплуватою водою, і то лише тоді, коли напуваю вола. Вода дорога. Воду продають, її розвозять вулицями Ефеса в шкіряних боченятах, розносять на плечах у чималих мідних глеках афтабе. Тут усе продається.

За нами, під’яремними роботарями, поглядає коротконогий Назмі. Він не має пальців на правиці, та культя його б’є як дубець. Спочатку він б’є, а потім каже - за що. Коли не лінується говорити. Я його розумію, на цьому сонцежарі шкода тратити сили ще й на слова. Назмі злий, як усі, що вернулися з воєн. Злість - від страху. Там, на Вкраїні, він залишив пальці, вухо і ще дещо, про що всі мовлять з приглушеним сміхом. То як йому не бути злим на гяурів-невірних? Інколи він прив’язує до культі ятаган і вимахує ним, наче мотовилом, січе просяні снопи. Тоді його очі запливають кров’ю і незмигно, по-котячому слідкують за нами. Його шабля прагне м’яса, а не солом’яної січки. Я намагаюся тоді не зустрічатися з ним поглядом. Я навчений не заглядати в очі скажених псів і навісних людей.

Назмі був нашим погоничем, а ми його бидлом. Канчуком піднімав нас, коли ще й цикади німіли. Насипав у ночви запарене зерно з баклажанами, ми розхапували їжу в жмені й роти і бігли до своєї роботи. Наздоганяв нас луск батога й нервозний зик Назмі: «Чекаєте, що тіні самі підуть поперед вас?!» Якщо ми щось і чекали, то тільки вечора. Аби, задуривши безперестанний голод жменькою-другою висівок з гичкою, повалитися на паркі очеретяні лежанки.

Сон! Він - єдина втіха й короткий прихисток облудної свободи раба. Саме тут я запізніло пізнав науку Ліня. Тут я навчився спати, ощаджувати сили, віддавати короткій дрімоті кожну вільну мить. Я спав і чекав. Я, учень Гречина й Божого Симка, вчився тут новій правді: якщо не маєш того, що любиш, то полюби те, що маєш. І знайди крихти радості в нехитрих дрібничках - цій живій росі нашого буденного повсякдення. Плід айви, що тулиться жіночою щокою, збудливий запах тминного поля, позолочене черевце ящірки в арику, заколисуюче зузніння муедзина, бритвений погляд очей з прорізу хустки, мурмотіння дервіша, що прийшов проти п’ятниці за милостинею: «Якоюрукою даєш

- такою дістанеш». Це він дякує господареві. Я не маю що йому дати, але веселий дідок, шкандибаючи мимо, не минає словом: «І для тебе в Бога знайдуться гарні штани...» - А очі сміються, зотлілі від старості і теплі-теплі, як нагорнутий на ніч попіл.

Дервіші полюбляють сюди стукати, бо тут живе поважний мулла Шібаб. Хоча серб Гойко, мій подільник, і бурчить, що в мулли хліб - як у мурашки око.

Наш старий газда дервішів охоче наділяє. Не те, що нас. Але мені він до дяки. І тим, що нікому не лізе в зуби, як інші, з командами, і тим, що вечори збавляє за товстими книгами, і сам щось мережить дрібними вузликами. Ще більше я привернувся до нього після того, як Назмі вчергове гупнув мене культею в груди, а старий лінькувато запитав його: «Чому ти вдарив його двічі?» - «А що, хіба треба було вдарити тричі, поважний Шібабе?» - «Ні, породистій худобі досить одного удару». - «Чим породистий цей гяур?» - «А ти заглянь йому в очі - вони не просять. Це очі чоловіка, який дає». - «Овва, ба що годен дати цей шолудивий пес?»

- «Кожен може щось дати. Навіть ти, нерозумний Назмі. Хоча й не здогадуєшся про це».

Щоранку я відносив йому свіжу воду з першої цебрини. Він заливав окропом терпкі зелені листки і пив золотистої барви водицю. Чай називається. Якось за тим чаєм ага Шібаб обізвався до мене: «Доки ти будеш носити цю облізлу шапку?»

«Довго, я ж на голові не ходжу».

Він уперше зміряв мене зацікавленим поглядом: «Вона ж геть дірява».

«Нічого, зате вдень вітерець освіжає голову, а вночі через дірки видко зорі в небі».

«Може, й видко, та небо дірками не привернеш. Небо саме ошатне, то й нас такими хоче видіти».

«Даруйте, превелебний Шібабе, але в мене жодної своєї речі, крім шапки, немає».

«Хіба? Я бачив, коли привезли тебе понівеченого, ще й мальовидло якесь на шворці».

«Це не річ. Це помічний образок, якого намалював мій учитель».

«Це ваш Муса... чи Іса?»

«Ні, святий Панкратій, що скріплює духом у митарствах».

«Хе, ти гадаєш, що розмальована дощечка може людині помогти?»

«Я не гадаю, я знаю, відчуваю».

«Що ж, на недоумка ти не схожий. Справді, не можна не згодитися зі словами вашого пророка: по вірі своїй матимете. За віру хвалю, але як шанувати пусте мальовидло

- не розумію».

«Ласкавий пане, хіба ви не припускаєте, що Творець може допомогти й людині в творінні її скусних рук? Підтримати’її в красній роботі».

«Що верзеш?! Намальоване смертним є мертве, він ніколи не вдихне в це живу душу. То нащо тоді рукоблуцити, творячи мертві подоби?! Іди й роби своє, а Аллаху залиш робити своє. Він не потребує помічників на землі».

«Ще й як потребує», - сказав я, але подумки.

Тоді я розмірковував над його словами. І напливала з тамтої далечини наша розмова з Божим Симком у печерному сховку. Я запитав його про Жигу: «Чи довершив він уже свого Ісуса?» - «Ні, - з нехіттю відповів чернець. -Гадаю, що нігда й не довершить. Рут в нього надто мудра, аби зупинилася в цій роботі...» А по часі прийшов і до мене здогад: немає кінцевої мети, зате є безнастанна дорога до неї.

Кожні два тижні приїздив молодий господар, високий вродливець із розсіченою на підкову бровою і з густою порістю на грудях і руках. Це він мене тоді заполонив під Біп городом.