Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
– Розумієш, Оленко, – говорила Даша, навчаючи дівчинку премудрості куховаріння, – чоловіки, як маленькі діти. Що вони можуть без нас, жінок? Нічого не можуть. Варто лише раз не приготувати їм борщ, і вони будуть ходити голодні цілий день. Мало що голодні, але й життям незадоволені. Здавалося б, немає в будинку поїсти – збігай до найближчого магазину, купи десяток яєчок і шматочок ковбаски, поклади на пательню, підсмаж – і готовий тобі обід. Проте що роблять у такому випадку чоловіки?
– Що? – сміялася Оленка, і у великому будинку дзвенів її веселий сміх.
– У них голова перестає працювати, і вони, виявляється, не тільки безголові (але це наш жіночий секрет), а й безрукі. Та це ще не все!
– А що ще?
– Вони ще й слабкі, безвольні. Це так, на вигляд, вони здаються сильними, великими, ладними гори звернути або принаймні підняти важку штангу. А насправді, вони лише зовні такі богатирі. А варто зазирнути їм усередину…
– Що там? – заливалася сміхом дівчинка.
– Кволенькі, маленькі, потребують нашої жіночої допомоги та підтримки.
– І як же їх, таких слонів, маленькій жінці підтримати?
– А ось про це я й хотіла тобі розповісти, – пошепки сказала Даша. – Тільки нехай це буде нашим маленьким секретом. Добре?
– Так! – погодилася Оленка і кивнула. Її кіски весело підстрибнули.
Розділ 51
…Кінець жовтня видався цього року на диво гарним і теплим. Як по черзі, раз на тиждень ішли дощі, але вони були не смутними і затяжними, які зазвичай трапляються пізньої осені, а теплими, схожими на літні. Відразу ж, наступного дня після дощу, з’являлося сонце на радість численним дружним опенькам. Сергій уже кілька днів поспіль обіцяв своїм «дамам» зводити їх до лісу по гриби, але важливі справи на роботі змушували його відкладати цю поїздку вже кілька разів. Але на вихідні, щойно в нього випала вільна хвилинка, Оленка відразу ж нагадала про обіцянку. Зробивши оченята хитрими, вона обійняла Сергія за шию і запитала:
– Тато Серьожо, а як ти вважаєш: обіцянки завжди треба тримати?
– Треба. Дав слово – додержуй.
– А ти завжди справджуєш те, що обіцяв іншим?
– Принаймні намагаюся.
– А ти пам’ятаєш, що нам обіцяв?
– Пам’ятаю. Я все, Оленко, пам’ятаю. Але сьогодні, схоже, буде дощ. Ти була на вулиці? Помітила це?
– Я була на вулиці, коли ходила годувати страуса, але дощу там не помітила.
– А може, і правда, з’їздимо до лісу? – втрутилася в розмову Даринка, що вийшла з кухні. – Останні теплі дні стоять – гріх не поспілкуватися з природою.
– От бачиш! – підстрибнула від радості Оленка. – Мама Даша теж вважає, що нам треба спілкуватися з природою!
– Я дивився в Інтернеті прогноз на сьогодні, – сказав Сергій. – Обіцяють дощ.
– Але ми ж не пішки підемо по гриби, а поїдемо на машині, – Оленка з надією заглянула в очі Сергієві.
– Вперше чую, щоб гриби збирали на машині, – засміявся Сергій. – Ні, мої дами, я проти того, щоб сьогодні їхати в ліс. Навіщо вам зайвий раз ризикувати застудитися?
– Нас двоє, які хочуть поїхати по гриби, а ти один проти, – надула губи Оленка і притулилася до Даші, шукаючи у неї підтримки.
Даринка погладила її шовковисте волосся і сказала:
– Сергійку, давай ризикнемо. Ну, піде дощ – повернемося до машини і поїдемо додому. А хмари… Хмари може розігнати вітер, і дощу не буде.
– Здаюся! – підняв руки вгору Сергій і дав команду: – Швиденько збираймося.
Дівчинка, заверещавши з радості, побігла у свою кімнату.
…Даринка милувалася красою осіннього лісу. Незважаючи на похмурий день, настрій у неї був гарний. Даша не особливо любила осінь, але тихий шелест листя під ногами її заспокоював, а збережені осінні фарби, починаючи від світло-жовтої і закінчуючи темно-бордовою, тішили око. То там, то тут від завмерлих у тиші дерев відокремлювався самотній листочок. Він кружляв у повільному танці, виписуючи піруети, і м’яко, плавно лягав на землю. Даринка підняла голову, розглядаючи верхівки дерев. Одні з них були вже голі, інші ж іще зберегли своє золоте оздоблення й упиралися в низьке небо, затягнуте темними хмарами.
– Сюди! Ідіть мерщій сюди! – Дашу вивів із мрійливого стану дзвінкий голос Оленки.
– Що сталося?! – крикнула Даша і кинулася бігти.
Сергій першим підбіг до Оленки.
– Що?! – видихнув він.
– Я знайшла гриби! – тицьнула вниз пальчиком Оленка, і очі її блищали від радості. – Я знайшла опеньки!
Даша полегшено зітхнула і засміялася.
– Ну, ти мене і налякала, – сказала Даринка і подивилася туди, куди показувала дівчинка.
Там, на великому старому і трухлявому пні, примостилося ціле сімейство молоденьких опеньків. Вони сиділи близько один біля одного, тісно притулившись і утворюючи суцільне коло з блискучих і слизьких невеликих капелюшків.
– Ось бачите! Це я знайшла! – тріумфувала дівчинка. – Дивіться, скільки близнят!
– Цю красу треба відобразити, – мовив Сергій, дістаючи з чохла відеокамеру.
– Можна, ми будемо разом з мамою Дашею їх зрізати? – запитала Оленка.
Незабаром усі так захопилися збиранням грибів, що не помітили, як хмари зачепилися за верхівки могутніх дубів і раптово, без попередження, почалася злива.
– Швидко в машину! – закричав Сергій, і Даша з Оленкою, сміючись, побігли до дороги.
Сергій на ходу зняв з себе куртку і хотів приховати від дощу Даринку, яка миттєво змокла, але вона обмотала нею Оленку. Виявилося, що вони досить далеко заглибилися в ліс, і їм довелося хвилин двадцять бігти майже з повними кошиками до автомобіля.
– Зніми мокрий одяг, – звелів Сергій Даші, коли вони сховалися від дощу в салоні автомобіля і він увімкнув обігрів.
– Я не змерзла, – заперечила Даша, але мокру вітровку слухняно зняла.
– Знімай светр, – наказав Сергій, помітивши, що він теж промок.
Даша зняла прилиплий до тіла светрик, і Сергій витер ним її мокре волосся.
– Чому ти не одягла шапку? – запитав він з докором.
– Звідки мені було знати, що ми промокнемо? – винувато сказала Даша.
Сергій зняв із себе джемпер, потім суху футболку і натягнув на Дашу, незважаючи на її опір.
– А ти як будеш їхати? – запитала вона.
– А ось так, – сказав засмучений Сергій і накинув на голе тіло свою мокру куртку.
– А я суха, – долинув тоненький голосок Оленки із заднього сидіння.
– Це добре, – неуважно кинув Сергій.
Він чудово знав, що з них трьох Даринка найбільше була схильна до ризику. Він розумів, що навіть найменша застуда може її вбити.
Всю дорогу додому Даша з Оленкою весело базікали і сміялися, обговорюючи їхню маленьку пригоду, і не розуміли, чому Сергій не промовив жодного слова. Він вів машину мовчки, зморщивши чоло і думаючи про щось своє.
Розділ 52
Даринка вже кілька днів температурила, але не поспішала йти на прийом до лікаря, приймаючи нездужання за легку застуду. Однак Сергій наполіг на консультації спеціаліста і підвіз дружину до клініки.
– Через годинку я заїду по тебе, – сказав він.
– Можеш не поспішати, – мовила Даша. – Я ж можу затриматися. Викличу таксі й з’явлюся додому ще до того, як Оленка повернеться зі школи.
– Обов’язково виклич таксі.
– Обов’язково, – посміхнулася Даша і помахала Сергію долонькою.
Лікарка, як завжди, не обмежилась оглядом у кабінеті та послала Дашу здавати аналізи і робити рентген. Через півгодини Даринка повернулася до кабінету зі стосом аналізів і рентгенівськими знімками. Лікарка уважно всі переглянула і щось довго мовчки писала в лікарняній картці. Даші вже стало здаватися, що лікарка зовсім забула про її присутність, і вона нетерпляче засовалася на диванчику, думаючи про те, що незабаром повернеться додому Оленка, а вона досі стирчить у клініці.
– Я не забула про вас, – ніби прочитавши її думки, сказала лікарка, і Даші стало ніяково.
– У мене все гаразд? – запитала Даринка.
Жінка зняла окуляри, довго й уважно дивилася на застиглу в очікуванні молоду жінку, потім знову їх одягла і сказала:
