Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
– Ви знаєте, дорога, що у вас двостороння пневмонія?
Дашу кинуло в жар, у голові зашуміло, але вона змогла впоратися зі своїми почуттями і сказала:
– Я вважала, що в мене легка застуда.
– У вашому становищі треба при першій краплі з носа галопом мчати до лікаря.
– Звідки я могла знати? У мене навіть кашлю не було.
– А треба було б знати, – протягнула лікар. – Ви хоч зараз розумієте небезпеку свого становища?
– Припускаю, що мені належить пройти коштовний і тривалий курс лікування.
– Ви дивом вижили минулого разу, коли у вас було важке ураження шлунково-кишкового тракту, а тепер примудрилися захворіти на пневмонію… Та ще не звернутися до лікаря відразу ж…
– Я поїду на лікування за кордон, завтра ж, – сказала Даринка. – Я не можу здатися просто так, без бою.
– Це добре, що ви боєць, – мовила лікарка, але в її голосі не було ніякого оптимізму. – Готувати документи? – запитала вона.
– Будь ласка, підготуйте все якомога швидше, – попросила Даша. – А я зберусь і замовлю квиток.
– Не довіряєте вітчизняній медицині? Нашим лікарям?
– Не в цьому річ. Я хочу до тієї клініки, де мене вже раз витягли з того світу, – відповіла Даша.
З тягарем на душі від майбутньої розлуки зі своїми рідними повернулася Даринка додому. Вона побачила, що в передпокої акуратно стоять на полиці чобітки Оленки. «Значить, Оленка все-таки повернулася раніше за мене додому», – зазначила про себе Даша.
Вона зняла куртку, взула капці й гукнула:
– Оленко!
Дівчинка не відповіла. Даша пройшла до її кімнати і відчинила двері. Оленка лежала на своєму ліжку з фотографією Віталіни в руках. Побачивши Дашу, вона збентежилася і поставила фотографію на тумбочку.
– Чим ти займаєшся? – запитала Даша, присівши на ліжко.
– Я говорила з мамою Віталіною, – відповіла Оленка. – Вона хоче, щоб я вас не засмучувала.
Даша мовчки кивнула і посміхнулася дівчинці.
– А ти чому така сумна? – запитала Оленка.
– Я? Звідки ти взяла?
– По очах бачу. Не маленька вже.
– Ти хочеш сказати, що досить доросла дівчинка, щоб зрозуміти настрій іншої людини?
– Я ж вгадала, що ти чимось засмучена? Адже так?
– А настрій тата Сергія так само можеш визначати?
– Його? Ще краще. Я його наскрізь бачу!
Даша прилягла поруч із Оленкою, закинула руки вгору і, дивлячись у стелю, промовила:
– Мені треба з тобою, Оленко, серйозно поговорити.
– Знову жіночі секрети?
– Ти вгадала. Мені треба поїхати від вас на якийсь час для проходження курсу лікування.
– Надовго? – притихлим голосом запитала дівчинка.
– Напевно. Це залежить не від мене.
– Ми будемо сумувати за тобою.
– Я знаю, дитинко, знаю. Тому хотіла звернутися до тебе з проханням.
– Готувати їсти татові Сергію?
– Думаю, що на цей час доведеться запросити домробітницю.
– Я сама впораюся! – заперечила дівчинка.
– Я знаю, що ти – розумна, гарна, добра дівчинка. Я знаю, що ти все можеш, але більшу частину часу ти будеш проводити в школі. А ще тобі треба обов’язково ходити на теніс. Твій тренер каже, що ти дуже здібна. Тобі не можна кидати заняття.
– Ну, добре. Що ж ти тоді хотіла мене попросити?
– Бути уважною до тата Сергія, – сказала Даринка і, повернувшись до дівчинки, обійняла її. – Дуже тебе прошу, Оленко, не давай йому нудьгувати і сумувати. Побачиш, що татові Серьожі погано, підійди до нього, поговори, зроби йому чай, принеси печиво. Це треба робити ненав’язливо, непомітно, так, як би ти хотіла, щоб поставилися до тебе самої, якщо на душі тоскно. Ти ще маленька, але вже знаєш, як погано і важко бути самій. Прошу тебе, не дай йому ні найменшого шансу на смуток і тугу. Обіцяєш мені?
– Ти не дивися, що я маленька. Я зумію зробити так, щоб татові Сергію не було сумно. Він і не помітить, як швидко пролетить час і ти повернешся додому.
– А ти? Ти будеш сумувати?
– Мамо Дашо, – сказала Оленка стурбовано. – Ти мене лякаєш. Ти говориш так, ніби збираєшся в рай до Віталіни.
– Ні, – мовила Даринка і посміхнулася. – Я повернуся додому. Навіть дуже скоро повернуся. Як же я без вас?
– От і домовилися, – Оленка розпливлася в задоволеній посмішці. – Я буду дбати про тата Сергія – це я обіцяю, а ти нас не залишиш.
– Такий договір мене цілком влаштовує!
– І тепер у нас з’явився ще один наш жіночий секрет.
…Увечері Даша повідомила Сергієві, що відлітає на лікування за кордон. До його приходу вона вже зібрала свої речі, замовила квиток і наразі складала в сумку косметичку та документи.
– Дашо, що конкретно сказав лікар? – запитав Сергій.
– У мене пневмонія.
– Запалення легенів?! Я ж казав, що нам не треба було їхати того дня в ліс! – говорив Сергій, нервово ходячи з кутка в куток. – Щось мені пророкувало, наштовхувало на те, щоб я не піддавався на ваші умовляння і ми залишилися вдома. Не знаю, сам не знаю, навіщо я взагалі виїхав того дня з дому?! Краще б у машині зламалося щось або колесо пробив у гаражі!
– Сергійку, не звинувачуй себе ні в чому. Сам подумай, у чому твоя провина? У тому, що того дня пішов дощ? Так під дощ я могла потрапити в будь-який момент, навіть вийшовши по хліб до крамниці. Врешті-решт, не факт, що я захворіла саме в цей день.
– Саме в той, коли ти вся змокла, – вже спокійніше сказав Сергій.
Він підійшов до Даші, сів з нею поряд, обняв за плечі.
– Це надовго? – запитав він тихо.
– Сподіваюся, що ні, – відповіла Даринка і схилила голову йому на плече. – Ти думаєш, що я хочу їхати? Я не знаю, як я буду сама, без вас. Але я ухвалила рішення пройти лікування в тій самій клініці, де була колись.
– Правильно. Ти прийняла слушне рішення, – мовив Сергій, притискаючи до себе Дашу. – Мені, нам, – поправився він, – тебе бракуватиме. Дуже, дуже бракуватиме.
– Я буду дзвонити вам кожного дня.
– Хочеш, я поїду з тобою? Буду поруч увесь цей час?
– А дівчинка? Ми тепер за неї відповідаємо. Не можна її кидати саму. Та й я ж не маленька. Ти не переживай, я впораюся. Я сильна.
– Я це знаю. – сказав Сергій. – Ти всі потрібні документи взяла?
– Здається, всі.
– Давай удвох перевіримо.
Даша дістала з сумочки теку з документами, і вони почали все переглядати.
– А це що? – запитав Сергій і розгорнув аркуш паперу. – Це той талісман, що висів над твоїм ліжком у хоспісі?
– Так, – відповіла Даша. – Я тобі розповідала вже про дівчину з хоспісу. Її звали Ілона. Вона померла у тяжких муках від СНІДу.
– Навіщо ти його завжди береш із собою?
– Не знаю, – знизала плечима Даша і обережно згорнула аркушик, ховаючи його в сумку між документами. – Напевно, тому що любила цю дівчину. І взагалі, мені сподобалася ця її робота. По-перше, напис зроблено великими літерами на червоному тлі з бюлетеня про СНІД. Це як нагадування про страшну і підступну хворобу, яка може підстерігати будь-яку людину, що живе на цій землі, про хворобу, яка дуже хитра і підступна, і ніхто з нас не знає, коли і кого вона вихопить із життя собі в жертву. По-друге, тут дуже добре побажання від дівчини, що попалася у павутиння СНІДу, тим, хто живе далі, після неї. Це як естафетна паличка, яку передають наступному бігунові. Отримавши її, він побіжить далі, щоб передати іншому. Єдина тільки різниця, що спортсмен добіжить до своєї фінішної лінії, а тут… Утім, не будемо про сумне в цей вечір…
Розділ 53
Уже наближався Новий рік, який Даринка збиралася зустріти в стінах рідного будинку, в колі сім’ї. Але у неї на тлі ослабленого пневмонією організму знову загострилася кишкова форма СНІДу. Вона не могли практично нічого їсти, потерпала від виснажливої, до знемоги, блювоти, болю в грудях і почала різко втрачати у вазі. Сергій з Оленкою були далеко, але Даша постійно відчувала їхню присутність. Рідні їй часто телефонували, і розмови з ними не дозволяли їй піддатися хандрі. Тут, за кордоном, а не в себе на батьківщині, Даша вперше побачила людей з яскраво-червоними стрічками – символом усвідомлення важливості СНІДу, прийнятим у всьому світі, символом протесту проти істерії та невігластва, проти громадської ізоляції людей, що живуть з ВІЛ. Вони сміливо виступали з промовою, і деякі з них, без страху опинитися за бортом, заявляли про свою недугу. Також Даша дізналася, що 1 грудня – Міжнародний день боротьби зі СНІДом.
