Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
З маршем ми спізнилися і прийшли на край ліса, звідки видно було вже черкаські вогні, перед ранком. Черкасці хотіли наступати першими. Зрештою, для наступу всіма силами одночасно нас було просто забагато. Під містом була розлога рівнина і підставляти густі лави під кулемети не було сенсу.
Пускаєм наперед лави черкасців, а самі, розвинувшись в бойовий лад, йдемо на приличній віддалі. Черкасців у темноті не видно. Вогні всі більшають і яснішають. Нараз — кілька стрілів, за ними рясний вогонь з рушниць і кулеметів. Розляглося «Сла-а-ава-а!» повстанської лави — черкасці пішли в атаку. Може б вдалося було їм відразу збити ворога з позицій, та... на залізниці блиснула заграва з коміна паротягу. Бронепотяг, увігнавшись повним ходом аж на одну лінію з повстанчою лавою, почав з флангу кропити із кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса. 3 Дніпра одізвалися гармати бронеплавів і гранати почали вибухати між нами і черкасцями. Блиснуло кілька високих розривів шрапнелі. Черкаси «відгризалися» міцніше, ніж можна було сподіватися.
Я чомусь був переконаний, що попавши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні. Залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотягу, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль.
Положення було небезпечне. Як розвидніється, бронепотяг, роз'їжджаючи по лінії, вогнем з флангів, а навіть із тилу, може накоїти немало шкоди.
Рушничний і кулеметний вогонь з-під міста збільшувався. Очевидно, на відтинок бою прибували частини з інших відтинків.
Петренко послав до отамана-«австріяка», який командував лавою черкаських повстанців, зв'язок із порадою, щоб він стримався від наступу, лише дразнив ворога. Червоні, думаючи, що напад ведеться лише з цього боку, можуть стягнути сюди усі сили. Тим часом Голий, що видно спізнився, буде мати облекшене завдання з протилежного боку міста.
Потім закликав Левадного.
— Левадний! Поки розвидниться — кров з носа — треба відігнати бронепотяг під місто і висадити в повітря якийсь місток.
— Стріляти звідціль із міномета — не попадеш. В темноті не можна установити добре віддалі. Візьму но я хлопців з мінометом та піду до нього ближче. Може вдасться просто в бік з одну міну всадити.
Взявши трьох хлопців з мінометом і мінами, Левадний пішов до бронепотягу. Вслід за ним рушили Соловій та ще два козаки із двома десятифунтовими пачками тритолю.
За чверть години, не в боці, лише в «чолі» бронепотягу, озброєному нечинною в цій ситуації гарматою, вибухнула міна. Левадний підліз із того боку просто по залізниці, не ризикуючи попасти під вогонь кулеметів. Бронепотяг дав задній хід і відсунувся на півкілометра. Вибухнула на лінії, пущена йому вслід, друга міна. Відсунувся ще трохи, не припиняючи обстрілу повстанців.
В цей час, позад ворожих позицій, в самому місті, розляглася стрілянина і вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!
Бронепотяг урвав стрілянину й хвилинку стояв, наче прислухаючись. Потім повним паром чкурнув до Черкас. Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав перед нами, що стихійно рушили в атаку на ворожі позиції. Ще кілька хвилин такали з-під міста кулемети і розсипалися гарячкові рушничні стріли. Потім стихли. Крики черкасців вливалися вже у передмістя. Повільно рушаєм до Черкас. Вогники гарматніх розривів на вільних вже від повстанців підміських полях густішають. До гармат з бронеплавів приєдналися гармати бронепотягу. Наближаємося до обстрілюваних місць. Петренко, що їхав поруч мене, стримав коня.
— Або ми часу не маєм?! Підождем, поки їм обридне без путя стріляти. Спинити лави! Курінного 2-го куреня до мене! По лавах побігла коротка команда.
— Пане осаул! — крикнув Петренко до Отаманенка. — Пошліть зв'язкового до Чорноти, щоб їхав з кіннотою сюди.
В цей час недалеко міста вибухнув на залізниці стовп вогню і на мить освітив три постаті, що бігли до нас навпростець через обстрілюваний із гармат терен. То наші «підривники» висадили місток.
Петренко, наче пригадавши щось, свиснув до Отаманенка, який виряджав до Чорноти кінного зв'язкового.
— Хай захоплять із собою тачанки з вибуховим!
— Ідемо, хіба, Юрко, до Дніпра — мости направляти — ні? Ти по цьому щось трохи письменний?
— Підпалювати — чомуб ні — доводилося... Та маємо-ж «заприсяженого» піротехніка. Як заложить міну — той підпалить сам.
— Так-так, тільки залізних мостів два і не близько один від одного. Соловієві один можна буде подарувати. Того хлібом не годуй — лиш давай мости «направляти». Щоб його по дорозі гранатою не накрило. Обернувся отаман у бік, звідкіль мали надбігти підривники.
Коло Петренкового коня замаячіла постать курінного Мамая. За ним надійшов Василенко, який по обняті Петренком командування бригадою став курінним 1-го куреня. Моє місце — осаула того куреня — було при ньому; але що Василенко був переконаним піхотинцем і не хотів сісти на коня, а я — навпаки, то й витворилася така «ситуація», що коли положення не примушувало мене злізти з свого «сірого», я, з призвичаєння, тримався Петренкового стремена.
Отаман нахилився до Мамая:
— Залишаєтеся за мене. Я з кіннотою їду до Черкас. Як ті дурні перестануть стріляти — підведете бригаду під саме місто і стійте в бойовому ладі. Хто зна ще, як там скінчиться. Щоб черкасці ще не дістали поза вуха, як у місті жидівськими хатами займуться. Твій осаул, — обернувся він до Василенка, — поїде зо мною. Хай хтось із старшин заступить, як буде треба.
Василенко тільки махнув рукою і зневажливо тріпнув мойого сірого по хряпах.
Над'їхала кінна сотня і дві тачанки з піроксиліном та толем. Надійшов, задоволене посвистуючи, Соловій з товаришами.
Розтягнувшись рідкими двійками, рушаємо до міста. В Черкасах лунала ще стрілянина, рідкі вибухи ручних гранат. Чорнота «маневрує» і веде сотню через «точки», на яких тільки що вибухнуло гарматнє стрільно. Кругом на полі — блиски розривів. Нарешті «довгоочікувана» граната, коротко завивши, тріснула десь посеред нашої колони. Почувся храп зляканих коней.
Андрій стримав коня і обернувся на сідлі:
— Багато втовкло?!
— Чижові коня вбило, самого контузило видно, бо лається і загикується! — Відрапортував підскочивши чотовий 2-ої чоти.
— Хай бере сідло на плечі і йде назад! Передай бунчужному — кулеметні тачанки — на боки! А ті з «балабухами» — п'ятьдесять кроків від останньої двійки! Одна від другої — теж на п'ятьдесять! Руша-а-й! Як попаде у піроксилін — не одному коневі хвоста обірве... — кивнув до Петренка вже в руху.
За Дніпром сіріло. Над Черкасами знеслася луна кількох пожарів. Спалахнула якась заграва і над Дніпром в напрямку моста, а одночасно донеслася звідтіль приглушена віддаллю густа стрілянина і рев пароходних сирен. Гармати з бронеплавів замовкли, а за хвилину стріляли вже десь в іншому напрямку.
Петренко, як і завжди при великому задоволенні, голосно ляснув язиком та пальцями і витягнувся у сідлі.
— Чорний з полтавцями нижні мости підпалив! Якби ще Голий здогадався загородити дорогу на верхній — гут-бай, товарищі! — Усіх в Дніпро заженем!
Під мостом виїжджаєм на дорогу. Двійки стягаються. Перша ізкакує з коней і відтягає набік трупи двох повстанців. Один з косою на держаку, рушницю другого забрав видно товариш, що покинув, кілька кроків дальше, держак від коси. Саму косу відв'язав і забрав — за косу тепер господареві не легко.
На вулицях, попід плотами і стінами, трупи червоноармійців та жидівських «ополченців». У декого голова відділена зовсім від толуба, — то робота «косарів». На передмістях, заселених українцями — тиша. Хати причаїлися, прислухаючись крізь темні вікна, що діється.
В центральних дільницях — ярмарок. Повстанці, п'яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи уваги на шрапнелі, що почали розриватися над містом. Бронеплави знову стріляли в цей бік. Кулеметна стрілянина на Дніпрі стихла. Горіло кілька жидівських хат і совітських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Коло державних складів і склепів розділювали по мішках і пазухах «воєнну здобичу»: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, скіри, цвяхи, — усе те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб і чого не мало тепер, віддаючи його задурно державі. Біля будинку міліції — стрілянина. Замкнулося там кількадесять червоних, що не вспіли утекти. Роз'юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи до середини намочені у нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися — вбили і ранили кількох селян, та видно були вже «приглушені» кинутими у вікна бомбами. З будинку вилітали крики ранених.
