Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Підвівши голову, він побачив рудовусого чоловіка, що тримав у руці картонного кухля. Чолов’яга щось промовив. Голосно й сердито.

— Excuse me?

Вусач у відповідь сказав щось англійською про територію.

Він відчував пістолет у кишені. З однісінькою кулею. А тому добув з іншої кишені велику гостру скляну скалку. Жебрак сердито зміряв його поглядом, але поплентався геть.

Йому навіть на думку не спадало, що Юн Карлсен не повернеться. Чолов’яга мусить повернутися. А він тим часом буде ніби Дунай: терплячий та нестримний.

— Заходьте, — мовила поважна добродушна пані з квартири Армії спасіння на Якоб-Оллс-гате. За вимовою, норвезьку вона вчила вже дорослою.

— Сподіваюся, ми не завадимо, — мовив Харрі, заходячи разом з Беатою Льонн у коридор. Долівку майже суцільно заставлено взуттям найрізноманітніших розмірів, від найменшого до найбільшого. Вони хотіли роззутися, але жінка жестом показала, що не варто.

— Холодно, — мовила вона. — Голодні?

— Дякую, я щойно снідала, — відповіла Беата.

Харрі, всміхнувшись, захитав головою.

Жінка провела їх до кімнати. За столом, певно, згуртувалася вся родина Михолеч. Двійко дорослих чоловіків, хлопчик Олегового віку, маленьке дівча й дівчина, мабуть, Софія. Очі приховує чорна гривка, на колінах сидить малюк.

— Zdravo [42], — мовив старший чоловік, худий, із густим волоссям, посрібленим сивиною, й понурим поглядом, який так добре знав Харрі. Злий та опасливий погляд вигнанця.

— Це мій чоловік, — пояснила жінка. — Він розуміє норвезьку, але розмовляє погано. А це дядько Йосип. Приїхав на гостину на Різдво. Й мої дітки.

— Усі четверо? — спитала Беата.

— Так, — засміялася жінка. — Останній — Божий да­рунок.

— Чудова дитинка! — Беата скорчила гримаску малому, той радісно заагукав у відповідь, й звісно, як і сподівався Хар­рі, посмикала його за пухкеньку щічку. За рік чи щонайбільше два вони з Халворсеном теж матимуть такого самого.

Чоловік щось сказав, жінка відповіла йому. Потім повернулася до Харрі.

— Він каже, що у вас у Норвегії прагнуть, щоб тут працювали лише норвежці. Хай як він силкується, але ніяк не знайде роботи.

Харрі перестрів його погляд і кивнув, але відповіді не було.

— Сідайте! — Жінка показала на два вільних стільця.

Вони посідали, Беата добула нотатник, й Харрі повів:

— Хочемо поставити кілька питань щодо...

— ...Роберта Карлсена, — доказала господиня й глянула у бік чоловіка. Той згідливо похитав головою.

— Цілком правильно. Що ви можете нам розповісти про нього?

— Небагато. Стрічалися з ним раз чи два, та й по всьому.

— По всьому. — Погляд жінки ніби ненароком ковзнув по Софії, яка сиділа мовчки, сховавши обличчя за малюковим скуйовдженим волоссячком. — Юн переконав Роберта допомогти нам улітку, коли ми переїздили з під’їзду А. Юн — гарний парубок. Він влаштував нам оце помешкання, просторіше, розумієте? — Вона всміхнулася малому. — Роберт здебільшого лише з Софією теревенив. І... загалом, вона має всього п’ятнадцять років.

Харрі зауважив, що дівчина зашарілася.

— Гм. Ми б теж хотіли побесідувати з Софією.

— Прошу.

— Без свідків, — зауважив Харрі.

Батько та мати перезирнулися. Безслівна дуель тривала лише кілька секунд, але Харрі встиг-таки про дещо здогадатися. Колись, певно, все вирішував він, одначе, за нової дій­сності в іншій країні, вона пристосувалася набагато краще, тож тепер самостійно приймала рішення. Вона кивнула Харрі.

— Йдіть на кухню. Ми не заважатимемо.

— Спасибі, — подякувала Беата.

— Нема за що, — серйозним тоном відповіла жінка. — Ми хочемо, щоб ви спіймали убивцю. Чи ви щось знаєте про нього?

— Вважаємо, що це найманий убивця, який мешкає у Загребі, — відповів Харрі. — Прийнамні він телефонував з Осло у тамтешній готель.

— У який?

Харрі здивовано подивився на батька, який запитав норвезькою.

— «Інтернаціональ», — відповів він, зауваживши, що батько та дядько перезирнулися. — Чи ви щось знаєте?

Батько захитав головою.

— Я був би дуже вам вдячний, — вів далі Харрі. — Цей чоловік полює на Юна, учора просто-таки нашпигував кулями його помешкання.

На обличчі батька проступив недовірливий вираз, але він змовчав.

Мати пішла на кухню, Софія нехотя поплелася слідом. Як усі підлітки, міркував Харрі, за кілька років Олег теж так нашорошуватиметься.

Коли мати пішла, Харрі взяв нотатник, а Беата сіла про­сто напроти нього.

— Привіт, Софіє. Мене звати Беата. Чи ви з Робертом ма­ли роман?

Софія, не підводячи очей, захитала головою.

— Ти була закохана у нього?

Дівчина знов хитнула головою.

— Може, він скривдив тебе?

Уперше за увесь час Софія, відкинувши убік гривку, пильно глянула на Беату. А дівчинка ж гарна, тільки занадто розмальована. Погляд батьків: злий, опасливий. На лобі синець, помітний з-під макіяжу.

— Ні, — відповіла вона.

— Це батько наказав тобі нічого не розповідати, Софіє? Я ж по тобі бачу.

— Що бачиш?

— Що хтось скривдив тебе.

— Брешеш ти про все.

— Звідки маєш синець на чолі?

— На двері наскочила.

— От тепер ти брешеш.

Софія шморгнула носом:

— Ти удаєш, ніби розумна і таке інше, та насправді ні на чому не розумієшся. Ти просто підстаркувата жіночка, якій кортить уже повернутися додому, до дітей. Я бачила, як ти поводилася у вітальні. — Голос був роздратований, але вже затремтів. Її ще стане на кілька фраз, міркував Харрі.

Беата зітхнула:

— Ти маєш нам довіряти, Софіє. І допомогти. Ми намагаємося зупинити убивцю.

— Я ні в чому не завинила. — У неї перехопило горло. От­же, її стало лише на одну фразу. Вона розплакалася. Сльо­зи ринули рікою. Софія схилила голову, гривка знов упала на очі.

Беата поклала їй на плече руку, але вона, скидаючи її, крикнула:

— Йдіть геть!

— Чи ти знала, що Роберт восени їздив у Загреб? — спитав Харрі.

Вона кинула на нього швидкий погляд, по недовірливому обличчі стікала туш.

— Чи він тобі не казав? — спитав Харрі. — Отже, не казав і про те, що закоханий у дівчину на ім’я Теа Нільсен?

— Ні, — схлипнула вона. — А що?

Харрі намагався зрозуміти за виразом обличчя, яке враження на неї справило сказане, але через чорні патьоки нічого не розбереш.

— Ти приходила у «Фретекс» і питала Роберта. Навіщо?

— А пішли ви! — люто гримнула дівчина. — Забирай­теся!

Харрі та Беата перезирнулися й підвелися.

— Поміркуй, — мовила Беата, — а тоді зателефонуй мені за цим номером. — Вона поклала на стіл візитівку.

Мати чекала на них у коридорі.

— Даруйте, вона чомусь розхвилювалася, — сказала Беата. — Вам би слід побалакати з нею.

Вони вийшли у грудневий ранок на Якоб-Оллс-гате, крокуючи у бік Сумс-гате, де Беата поставила авто.

— Oprostite! [43] — Голос пролунав із темряви у підворітті, де світилися вогники від двох цигарок. Цигарки попадали додолу, з темряви вийшло двоє чоловіків, простуючи до них. Софіїн батько та дядько Йосип. Стали поряд.

— Готель «Інтернаціональ», так?

Харрі кивнув.

Батько кинув швидкий косий погляд на Беату.

— Я прижену машину, — швидко кинула жінка.

Харрі повсякчас дивувався, як ця дівчина, що більшу частину життя поклала на перегляд на самоті відеозаписів та технічних доказів, спромоглася розвинути у себе таке чуття під час спілкування з людьми, якого у нього не було й близько.

— Я працювати у перший рік... на цих... перевезеннях. Але заболіла спина. У Вуковарі я був інженером-електриком, розумієш? До війни. Тута ніц не маю.

Харрі кивнув, чекаючи на продовження розповіді.

Дядько Йосип щось сказав.

— Так, так, — мовив батько й повернувся до Харрі. — Коли югославська армія прагнула взяти Вуковар у дев’яносто першому, адже так? Там був хлопчик, який підірвав двана­дцять танків оцими... landmines [44], еге ж?