Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Ми називали його Mali spasitelj.

— Mali spasitelj, — з благоговінням повторив Йосип.

— Маленький Спаситель, — сказав батько. — Його так називали по рації.

— Кодове ім’я?

— Так. Після капітуляції Вуковара серби намагалися знайти його. Але марно. Хтось казав, що хлопець помер, інші, не вірячи, казали, що його взагалі... не існувало. Так?

— А який стосунок до цього має «Інтернаціональ»?

— Після війни у людей у Вуковарі домівок не було. Руїни. Хтось переїхав сюди. Але більшість — до Загреба. Президент Туджман...

— Туджман, — повторив дядько, зводячи очі до неба.

— ...та його люди надали їм житла у старому великому готелі. Там, де вони всі на виду. Нагляд, так? Їм давали суп, але не роботу. Туджман не любить люд зі Славонії. Забагато там сербської крові. Потім серби, які лишились у Вуковарі, почали гинути. Й почали ширитися чутки. Про те, що Маленький Спаситель повернувся.

— Mali spasitelj, — засміявся дядько Йосип.

— Вони казали, що хорватам можуть надати допомогу в «Інтернаціоналі».

— Яким чином?

— Гадки не маю. — Батько знизав плечима. — Чутки.

— Гм. Чи хтось ще знає про цього... помічника й про «Інтернаціональ»?

— Ще?

— Приміром, з Армії спасіння?

— Так, так, Давид Екхоф знає. І решта теж. Він дав слово... по обіді на святі в Естгорі, улітку.

— Промову виголошував?

— Так. Розказував про Mali spasitelj й про те, що є люди, які завжди воюють. Що війна не закінчується. І для них теж.

— Командувач справді таке казав? — Беата повернула машину в освітлений тунель Ібсена, пригальмувавши, зупинилася скраю нерухомої вервечки автівок.

— За словами пана Михолеча, — зауважив Харрі. — Привселюдно, й за присутності Роберта.

— Й ти гадаєш, що це, можливо, підказало Робертові найняти кілера? — Беата нетерпляче вистукувала пальцями по керму.

— Принаймні можна визнати, що Роберт бував у Загребі. А позаяк він знав про побачення Юна та Теа, мотив теж очевидний. — Харрі потер підборіддя. — Слухай-но, чи ти можеш подбати про те, щоб Софію показали лікареві й обстежили як годиться? Якщо я маю рацію, там не один синець. А я спробую злітати у Загреб ранковим рейсом.

Беата кинула на нього швидкий, але пильний погляд:

— Ти можеш злітати за кордон лише для того, щоб по­сприяти тамтешній поліції. Чи у відпустку. У приписах одно­значно зазначено, що...

— Друге. Коротка різдвяна відпустка.

Беата безнадійно зітхнула:

— Сподіваюсь, ти й Халворсену надаси маленьку різдвяну відпустку. Ми збиралися провідати його батьків у Стейн­к’єрі. А ти де святкуватимеш Різдво цього року?

У цю мить задзеленчав мобільник, Харрі поліз за ним у кишеню, відповівши:

— Торік святкував із Ракеллю та Олегом. Позаторік — із батьком та сестрою. А цього року ще не мав часу поміркувати...

Він розмірковував про Ракель і про те, як відповісти на дзвінок. Раптом почув сміх.

— Приходьте до мене, — мовила вона. — У нас на Різдво двері розчинено для всіх охочих, й добровільні помічники нам потрібні. У «Сторожовій Вежі».

За кілька секунд Харрі второпав, що це не Ракель.

— Я телефоную, щоб сказати, що мені прикро через те, що трапилось учора, — мовила Мартіна. — Я не хотіла отак тікати. Але трохи засмутилася. Чи ви отримали шукані відповіді?

— А, це ви! — вигукнув Харрі, як йому видавалося, безсторонньо, але зауважив, як глянула Беата, й знову згадав, яка вона сприйнятлива у спілкуванні. — Чи я можу перетелефонувати вам згодом?

— Певна річ.

— Дякую.

— Нема за що, — серйозним тоном відповіла Мартіна, але Харрі розчув, як вона схвально засміялася. — Й ще одна невеличка справа.

— Слухаю?

— Які ви маєте справи на вівторок? На Святвечір?

— Не знаю.

— Ми маємо зайвий квиток у Концертну залу.

— Тож...

— Я не розчула захвату.

— На жаль. Маю роботи під зав’язку та й годящого костюма у мене немає.

— Й артисти занадто статечні. І нудні.

— Я так не казав.

— Зате я кажу. А щодо зайвого квитка, я мала на увазі, що це я маю зайвий.

— Справді?

— Маєте змогу побачити мене у сукні. А я маю у ній дуже принадний вигляд. От лише кавалера бракує трохи старшого. Поміркуйте.

Харрі засміявся:

— Дякую, згода.

— Нема за що.

Беата ані слова не сказала, щойно вони закінчили розмову, не прокоментувала посмішку, яка досі вигравала на губах, лише ненароком зауважила, що, як свідчить прогноз погоди, снігоочисники матимуть чимало роботи. Часом Хар­рі розмірковував, чи усвідомлює Халворсен, як йому поталанило.

Юн Карлсен досі не з’явився. Він незграбно зіпнувся на ноги з тротуару неподалік Софієнберг-парку. Холод ніби здій­мався із земних надр й пронизував його до самісінького нутра. З перших кроків кров почала текти жилами в ногах, й він навіть зрадів болю. Він не порахував, скільки годин просидів на тротуарі по-турецькому, з картонним кухлем, й дивлячись на людей, що приходили у ту будівлю на Гетеборггата й покидали її, але вже хилилося до вечора. Він встромив руку у кишеню.

Грошей з кухля, найпевніше, стане на каву, бутерброд і хоча б на пачку цигарок.

Він поспіхом закрокував до перехрестя, у кав’ярню, де добув картонний кухоль. Там на стіні висів телефон, але він відкинув цю думку. Зупинивсь коло кав’ярні, скинув синій каптур і глянув на своє відбиття у вітрині. Не дивина, що люди вважають його жебраком. Щоки неголені, обличчя у попелі від вогнища у контейнері.

У склі зауважив, що світлофор засвітився червоним, поряд зупинилась машина. Схопившись за руків’я на дверях, кинув оком усередину. Й остовпів. Дракон. Сербський танк. Юн Карлсен. На пасажирському сидінні, за якихось два метри віддаля.

Увійшовши у кав’ярню, припав до вікна, вдивляючись в авто. Здається, він уже десь зустрічав чоловіка, що сидів за кермом. А от де? У Притулку. Авжеж. Саме так, то один з поліцейських, що приходили туди разом із Харрі Холе. На задньому сидінні — жінка.

Світло знову змінилося. Вибігши на вулицю, побачив лише білий дим від вихлопу, авто стрімко віддалялося дорогою уздовж парку. Він побіг слідом. Далеко попереду авто завернуло на Гетеборггата. Він помацав рукою у кишенях. Задубілими напівнечулими пальцями намацав скельце. Ноги не слухались, ніби безживні протези, — оступишся, й вони зламаються, ніби бурульки.

Парк із деревами, дитячим майданчиком і надгробками сіпався перед очима, наче картинка стрибала. Рука намацала пістолет. Мабуть, він порізався скельцем, бо руків’я було липке на дотик.

Халворсен зупинив авто просто проти під’їзду будинку номер 4 на Гетеборггата, вони з Юном вийшли з нього, щоб розім’яти ноги, а Теа пішла нагору додому за інсуліном.

Халворсен зиркнув на безлюдну вулицю. Юн теж тривожно роззирався, тупцюючи від холоду. У вікно в машині Халворсен бачив кобуру від службового револьвера, він зняв її, бо коли кермував авто, вона уп’ялася у бік. У разі чого він за пару секунд добуде звідти револьвер. Увімкнувши мобільний, він зауважив, що прийшло якесь повідомлення. Натиснувши на кнопку, почув, як знайомий голос повторив, що прийшло повідомлення. Потім у слухавці пропищало й почувся незнайомий чоловічий голос. Халворсен слухав, дивуючись чим­раз більше. Зауважив, що Юн звернув увагу на цей голос і підійшов ближче. Подив Халворсена змінила недовіра.

Дослухавши до кінця, Юн питально глянув на нього, але Халворсен нічого не сказав, лише швидко набрав якийсь номер.

— Що то таке? — спитав Юн.

— Зізнання, — була коротка відповідь.

— А що ви зараз робите?

— Звітуватиму Харрі.

Халворсен, звівши очі, побачив, що Юнове обличчя пересмикнулося, очі розплющились ширше, наче він дивився крізь нього, повз нього.

— Що трапилось? — спитав він.

Харрі проминув митний контроль у незугарній будівлі аеропорту Плесо, де встромив свою картку VISA у банкомат, що слухняно видав тисячу крон кунами. Половину грошей він поклав у коричневий конверт, вийшовши надвір, сів у «мерседес» із синьою табличкою «таксі».