Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗

Клаву стали називати Клавдією Василівною раніше, ніж їй виповнилося тридцять; вона працювала бухгалтером у найбільшому ПТУ міста N і безнадійно була закохана в Олега Вікторовича, директора. Олег Вікторович був ставний, у свої сорок п’ять зовсім не лисий, красивий і владний. Був у нього єдиний, ретельно приховуваний недолік: у дні народних свят, коли колектив ПТУ збирався в буфетній за зіставленими в ряд столами, Олег Вікторович спершу просив йому не наливати, потім пригублював по маленькій, потім веселився, як пан у гостях у циганів, і закінчував вечір де-небудь у генделику, звідкіля його, тривожно сплячого, забирали друзі. Друзів в Олега Вікторовича було багато — через безсумнівну щедрість натури.

В інші дні, несвяткові, Олег Вікторович не пив, більш того — вважав себе строго непитущим, спортсменом і поборником здорового способу життя. Вихованці ПТУ його любили. Коли про це заходило у якійсь розмові, Олег Вікторович обов’язково прикладав руку до грудей і додавав проникливо й просто: «Як батька!»

У Олега Вікторовича була дружина, фарбована блондинка, і дочка-школярка. Дружина значилася в ПТУ буфетницею, але ніхто ніколи не бачив її на роботі. На думку Клави, вона займалася непорядними і таємними махінаціями: у всякому разі, її бачили то на недільній товкучці районного центру NN, то в міському комісійному магазині.

Дружина Олега Вікторовича не цінувала, іноді кричала на нього, а тонкі стіни дерев’яного будиночка, що стояв за цегельним двоповерховим будинком ПТУ, не вміли зберігати таємницю. Особливо голосно лемент блондинки лунав після відсвяткованих, як звичайно, народних свят. Сусіди, що жили в тому же будиночку за фанерною стіночкою, розуміли і вибачали: справа життейська, можна сказати, традиція.

Олег Вікторович зберігав достоїнство і ніколи не підвищував голос ні на дружину, ні на дочку, чотирнадцятилітню трієчницю, якій мати, проти всіх правил педагогіки, купила десь справжні американські джинси, неохайно потерті на колінах. Подібних штанів ні в кого більше не було в місті N.

Клава любила директора з усім нерозтраченим запалом старіючої дівочої душі. Директор знав, що Клава його любить, але ніколи не дозволяв собі жодної вільності: хіба що в дні свят, випадково виявившись поруч, міг вщипнути за бік чи за іншу виступаючу частину. У такі дні Клава була майже щасливою.

Так минав час. Клава жила разом із матір’ю на тихій околичній вуличці, у старому, але ще міцному дощатому будиночку з невисоким ґанком на три скрипливих сходинки. Жила на зарплату в сто двадцять карбованців і ні в чому не бідувала. Вона була б і зовсім задоволеною, якби існувала на землі сила, здатна з’єднати її долю з долею шляхетного, сильного, але такого недосяжного Олега Вікторовича.

І от ця сила знайшлася, та так, що всім жителям міста N надовго вистачило тем для розмов, і сторчма встало волосся на багатьох головах. Повертаючись одного разу з товкучки, фарбована блондинка потрапила в аварію і відразу померла.

Сталося це так: їхали на мотоциклі з коляскою. Блондинка сиділа в колясці, закутана хусткою від вітру й у насунутій на чоло помаранчевого кольору касці. А за кермом був довірений друг блондинки, Гриць Димарський, частково слюсар, частково фарцовщик. Самому Грицеві від аварії не дісталося, він тільки палець забив на нозі. І, узятий для дачі показань у міліцію, Гриць тремтячими губами клявся, що на пустельному шосе (а було це під вечір) через дорогу просто перед мотоциклом метнулася сіро-бура смугаста кішка, розміром приблизно з дорослу німецьку вівчарку. І від такого знаку Гриць вильнув кермом і з’їхав у кювет. А оскільки швидкість була дай Боже, то й мотоцикл геть розбився, і супутницю Грицеву через день поховали.

У міліції казкам про гігантську кішку не повірили. На Грицеве щастя, алкоголю в його крові на момент аварії не виявилося, а то б і посадити могли; та й так історія вийшла кепська. Права у Гриця відібрали.

У ПТУ в цей час очікували велику ревізію, і обстановка наближалася до фронтової. «Вилизуючи» звітність, Клава днювала і ночувала на роботі. Директор, овдовівши, розгубився зовсім. Клава допомагала йому, чим тільки могла, піклувалася про все, включаючи частування і подарунки для ревізорів. Забігаючи додому, нашвидку готувала суп і рибні котлети, складала в емальовані судочки і несла Олегу Вікторовичу, у якого від потрясіння навіть ложка падала з рук.

Дочка Олега Вікторовича до передчасної смерті матері поставилася непристойно легко — уже наступного дня бачили, як роз’їжджає на велику, у знаменитих американських вилинялих штанях, під акомпанемент закріпленого на багажнику касетного магнітофону — штуки зовсім уже небаченої в спокійному місті N. Услід за Богданою — так звали директорову дочку — довгим хвостом тяглися довколишні хлопчаки. Невідомо, що їх вабило більше: велик, магнітофон чи обтягнуті джинсами Богданині сідниці.

Сусіди строго засудили Богданину поведінку, але, пообурювавшись, пом’якшилися і простили: зовсім юна дівка і так трагічно осиротіла. Олегу ж Вікторовичу і зовсім було не до того: він щиро горював за дружиною, водночас приймаючи у своєму навчальному закладі контрольно-ревізійну групу з п’яти суворих, спеціально присланих з району людей.

Справили сороковини.

Клавдія Василівна поводилася обачно: знала, що за нею спостерігають, адже ні для кого в окрузі не була таємницею ні її довга безмовна любов до директора, ні самовіддана допомога й підтримка, яку Клава надавала Олегу Вікторовичу після смерті дружини. Від природи людина порядна, Клавдія Василівна нічого нескромного собі не дозволяла, навпаки, ніби віддалилася від директора — не пила з ним чай у кабінеті, не залишалася надовго після роботи, навіть їжу в емальованих судочках носити перестала — настав, мовляв, час юній Богданці випробувати себе в ролі хазяєчки.

Але Богдана, як казали сусіди, була з тих, хто «ні за холодну воду не візьметься». Батько давав їй гроші — чи навіщось піддобрюючись, чи бажаючи скрасити сироті життя. Дівиця купувала собі пиріжки й морозиво (а злі язики стверджували, що і сигарети) і більше ні в чому не мала потреби. Олег Вікторович, жаліючи дочку, до домашньої роботи її особливо не примушував: сам мив посуд і готував, полов маленький город і витрушував у дворі старі блакитненькі покривала. Сусіди нарікали усе голосніше: от росте нахлібниця, от коли штани американські гукнулися!