Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Дженнсен не дуже зрозуміла, але нічого не запитала. Капітан штовхнув двері, і вони повільно відчинилися, відкриваючи довгий коридор, освітлений декількома свічками. З кожного його боку знаходилися двері з маленькими загратованими віконцями. Вони проходили повз ці віконечка, і безліч рук тяглося до них, намагаючись дотягнутися і схопити. З темряви лунали благання, брудні лайки і прокльони. По кількості протягнутих рук і по числу голосів Дженнсен зрозуміла, що в кожній камері міститься по кілька людей.
Вона слідувала за капітаном, все далі заглиблюючись у фортецю-в'язницю. Коли ув'язненим вдавалося розгледіти, що йде жінка, вони починали викрикувати непристойності. Дженнсен була вражена цими грубими вигуками і знущальним реготом, але постаралася приховати свої почуття, надівши на обличчя маску спокою.
Капітан Лернер тримався центру коридору, час від часу вдаряючи по витягнутих руках ув'язнених.
— Бережись! — Попередив він її.
Дженнсен ще не встигла нічого зрозуміти, коли хтось кинув у неї якийсь брудний комок. Той пролетів мимо, хляпнувся об протилежну стіну, і Дженнсен з огидою побачила, що це гімно. До забави підключилося ще кілька ув'язнених, і Дженнсен раз у раз доводилося ухилятися і відскакувати. Капітан раптово штовхнув ногою двері, за якими черговий ув'язнений готувався зробити черговий кидок. Гуркіт рознісся по всьому коридору, послуживши застереженням «стрілкам», і вони відступили в глибину камер. І лише переконавшись, що його загроза зрозуміла, злобно блискаючий очима капітан пустився в подальший шлях.
Дженнсен, не стримавшись, запитала:
— У чому звинувачують цих людей?
Капітан впівоберта озирнувся:
— Кого як… Вбивства, насилля та інше в тому ж дусі. Кілька людей — з тих, за ким ти полюєш. Шпигуни…
Сморід став таким, що у Дженнсен перехопило подих. Дика лють ув'язнених була їй зрозуміла, але навіть незважаючи на симпатію до людей, які боролися з жорстоким правлінням лорда Рала, їх поведінка була справжнісіньким свинством. І Дженнсен не відступала від капітана Лернера ні на крок, поки він, нарешті, не звернув у боковий прохід. Він підійшов до ніші, висіченою в стіні, дістав лампу і запалив її від найближчої свічки. Світло від лампи не тільки не розігнало цю жахливу темряву, але і зробило її ще більш лякаючою.
Чергові відкриті ключем двері вивели їх до нового коридору, де двері розташовувалися ближче одні до одної. Дженнсен здогадалася, що це камери-одиночки. В одне з віконець раптово просунулася брудна, покрита виразками рука, спробувала схопити Дженнсен за плече. Та відштовхнула руку геть і попрямувала далі.
Капітан Лернер відкрив ключем двері в кінці коридору, і вони увійшли в зовсім вузький коридорчик. Цей звивистий, вузький прохід, схожий на тріщину в скелі, налякав Дженнсен так, що по шкірі мурашки забігали. Жодна рука не потягнулася через грати. Капітан зупинився і, піднявши лампу, заглянув в маленький отвір в дверях праворуч. Задоволений побаченим, він вручив лампу Дженнсен і відкрив двері.
— Ми тримаємо тут особливо небезпечних злочинців, — пояснив він.
Щоб відкрити двері, йому довелося діяти двома руками і прикласти всю свою вагу. Двері заперечливо заскреготіли. Всередині, на свій подив, Дженнсен виявила порожній крихітний закуток і ще одні двері. Ось чому тут не висовувалися в коридор руки: у цих камерах були подвійні двері. Відімкнувши другі двері, капітан забрав у Дженнсен лампу.
Пригнувши голову і тримаючи лампу перед собою, він пірнув у низький дверний проріз. Дженнсен відразу опинилася в темряві, але капітан простягнув їй руку і допоміг переступити високий поріг. Дженнсен ступила в камеру. Камера виявилася більшою, ніж можна було очікувати; схоже, її висікли прямо в скелі. Жоден з ув'язнених не зможе зробити тут підкоп…
На лаві, видовбаній в скелі, сидів Себастян. Його блакитні очі були спрямовані на Дженнсен. У цих очах не було нічого, окрім бажання вибратися звідси. По фізіономії Себастяна ніхто ніколи не зміг би визначити, що він знає Дженнсен.
Його одяг був у повному порядку, ніщо не показувало на те, що його катували. На холодному камені лежав акуратно складений плащ — Себастян використовував його як подушку.
Як добре було знову побачити його обличчя, очі, коротке сиве волосся!.. Він облизав губи, свої гарні губи, які так часто посміхалися їй. Зараз, однак, про усмішку не могло йти й мови. Але Дженнсен дуже хотілося кинутися йому на груди, обняти і завити від полегшення. Капітан вказав на в'язня лампою:
— Це він?
— Так, капітане.
Дженнсен зробила крок вперед, але натрапила на застережливий погляд.
— Все в порядку, Себастян, — сказала вона спокійно. — Знайомся, це капітан Лернер. Він знає, що ти один з нашої команди. — Вона легенько постукала по руків'ї ножа. — Ти можеш довіряти йому. Ніхто не дізнається від нього, хто ти такий.
Капітан Лернер простягнув руку:
— Приємно познайомитися, Себастян. Пробач за цю плутанину. Ми не знали, хто ти. Дженнсен розповіла, яка в тебе місія. Я служив в свій час і розумію, що бувають моменти, коли необхідно зберігати таємницю.
Себастян підвівся з лави і потиснув капітанові руку:
— Мені не заподіяли ніякої шкоди, капітане. Я не можу звинувачувати наших людей за те, що вони роблять свою справу.
Себастян не знав плану Дженнсен і явно чекав, що вона поведе головну партію. Вона нетерпляче махнула рукою і задала питання, якие повинен був пояснити йому ситуацію:
— Ти виявив кого-небудь з прониклих в Палац шпигунів, перш ніж тебе затримала варта? Ти дізнався хоч одне ім'я?
Себастян тут же підхопив гру і, переконливо зітхнувши, відповів:
— Пробач, ні. Я тільки-тільки прибув, і у мене не було можливості зробити це… — Очі його опустилися до підлоги. — Мені дуже шкода.
Капітан Лернер переводив погляд з одного на іншу.
— Добре, — поблажливо сказала Дженнсен. — Я не можу звинувачувати варту за те, що вони не залишили тобі шансів. Тепер нам треба рухатися далі. Мені вдалося досягти деяких успіхів у пошуках і добитися дечого. Час не терпить. Ці люди дуже обережні. І треба, щоб саме ти вийшов на них. Не можу ж я купувати їм випивку — вони мене неправильно зрозуміють. Тому ними займаєшся ти, а у мене є інші справи.
Себастян кивнув головою:
— Добре.
Капітан змахнув рукою:
— Ходімо, я виведу вас.
Себастян ступив за Дженнсен, але зупинився:
— Мені знадобиться моя зброя, капітан. І всі монети, що були в гаманці. Це гроші лорда Рала, вони мені потрібні, щоб виконати його наказ.
— Нічого не пропало, — відповів Лернер. — Даю слово.
Всі троє вийшли в коридор. Капітан закрив двері камери і раптом взяв Дженнсен за руку.
Дженнсен похолола, боячись дихнути, і відчула, як рука Себастяна ковзнула по її талії до руків'я ножа.
— Це правда, що кажуть люди? — Запитав капітан. Дженнсен, обернувшись, подивилася йому в очі:
— Що ви маєте на увазі?
— Я про лорда Рала. Про те, як він…. Ну… Я чув, люди говорили — ті, хто зустрічав його… Вони говорили про те, як він поводиться з мечем, як б'ється і все таке, але найбільше вони говорили про нього як про чоловіка. Їх розповіді — правда?
Дженнсен не зрозуміла, про що він, і побоялася ляпнути щось не те. Вона не знала, про що саме д'харіанські солдати говорять між собою про нового лорда Рала.
Вона розуміла, що можна вбити цю людину, тут і зараз. У них перевага несподіванки. І Себастян, що тримає руку на руків'ї її ножа, безумовно думає про те ж.
Але їм все одно доведеться шукати вихід з Палацу. Тіло напевно знайдуть дуже швидко. Д'харіанські солдати — хто завгодно, але тільки не дурні. Навіть якщо Себастян і Дженнсен заховають мертвого капітана тюремної варти, перевірка ув'язнених скоро виявить, що Себастяна немає. І шанси на успішну втечу стануть тоді зовсім малі.
Ще гірше було те, що вона просто не могла вбити цю людину. Нехай він і д'харіанський офіцер, у неї не було до нього ненависті. Він здавався людиною порядною, а ніяким не чудовиськом. Він подобався Томові й сам поважав Тома. Одна справа — заколоти ножем людину, яка намагалася б убити їх. Але тут буде зовсім інше…
